«Сум стоїть над Дніпром…»

chabanenko9 лютого після тяжкої хвороби помер перший голова Запорізького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка і Конгресу Української Інтелігенції В. А. Чабаненко (12.09.1937—9.02.2014).

Віталій АБЛІЦОВ,
Київ

Це неминуче: для кожного настає день, коли вперше скажуть:
“Він був…”
Віктор Антонович Чабаненко був визначним науковцем, педагогом, письменником, громадським діячем. Доктор філологічних наук, професор, дійсний член Академії наук вищої школи України, автор понад 500 наукових праць (монографій, словників, статей), збірок поезій і перекладів, зокрема, “Собор душі моєї”, “У вічному двобої”, “Суголосся” та “Оратанія”, лауреат премій імені Д. Яворницького, П. Чубинського, Я. Новицького, нагороджений медаллю “Будівничий України”.
Але передусім він був незрадливим сином Великого Лугу — Української Атлантиди (так назвав своє багаторічне фундаментальне дослідження, присвячене знищеному провідниками минулого тоталітарного режиму заради примарного “комуністичного майбутнього” багатющої природної оази в центрі України). Олесь Гончар — порадник і однодумець Віктора Чабаненка, різко засудив у романі “Собор” рішення створити Каховське море, під яким сьогодні похоронено тисячі гектарів родючих чорноземів і луксіножатей (площа Каховського моря — 2155 км2 територій Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей), 5 історичних Запорозьких Січей, скіфські могили, близько 10 тисяч сільських садиб, 3 тисячі сільськогосподарських об’єктів, лісових масивів на 150 тисяч гектарів: “…думали море збудують, а збудували болото!”.
Віктор Чабаненко одним із перших глибоко осмислив трагічні наслідки варварського вигублення Великого Лугу передусім для духовності нашого народу. Він подарував батьківщині унікальну енциклопедію — “Українська Атлантида”, де увічнені назви всіх сіл Великого Лугу, річок, лиманів, імена істориківдослідників дніпровського краю…
“З настанням осені 1955 року великолузька долина почала затоплюватися. Затоплення відбувалося поступово, і вже через рік вода піднялася аж до високих гряд у Кушугумських плавнях. Я тоді був студентом 3го курсу Запорізького педінституту… Мене страшенно вразила картина, яка відкривалася на заході: майже по всій долині вирувалабурунилася каламутна вода, в ній плавали колоди й купи хмизу; на незатоплених грядах горіли сухі трави, а в похмурому небі бентежно поривалися то в один бік, то в інший зграї перелітного і місцевого птаства. Рвучкий холодний вітер доносив запах згарища і якесь тисячоголосе тужіння. Плакала, конаючи, природа; розпачливо ячали під хмарами лебеді, журавлі й дикі гуси; вони втратили предковічні орієнтири по дорозі у вирій. Я теж плакав і сам собі поклявся, що колись про все бачене розповім людям”, — це абзац зі згаданого фундаментального видання В. Чабаненка.
У шкільних і вишівських підручниках тепер пишуть про екологічні проблеми як про щось неминуче, що супроводжує історію людства. Може, це й так. Але в Україні екологічні біди — прямі наслідки реалізації невіглаських планів московських імперських псевдоіндустріалізацій. Після розпаду СРСР значна частина запорізьких (а також харківських, донецькокриворізьких, миколаївських, дніпропетровських) заводівгігантів втратили своє пророковане Кремлем глобальне значення. І нині Україна потребує масштабних змін особливо щодо нової моделі народногосподарського комплексу, широкого впровадження передових технологій тощо.
Закономірно, що сьогодні наповнення державної скарбниці нашої країни вже більше ніж наполовину здійснюється за рахунок розвитку агропромислового комплексу. І це зрозуміло: найбільше природне багатство України — її земля, родючі ґрунтичорноземи… Усі це знають і розуміють, окрім егоїстичних очільників вітчизняної влади.
Україні не потрібні були ні Каховська ГЕС, ні Каховське “море”…
“Що стосується Хортиці… Її б уже давно знищили ті ж люди, які діють тільки “по просьбе трудящихся”. Але вона гранітна. Мені завжди здається, що граніт Хортиці — це затверділе від болю, від наруги серце України, й Дніпро його ніби кров’ю омиває, а воно, гранітне, стоїть. Не можуть ці люди її вгризти…” — ділився  своїми думками автор “Української Атлантиди”.
Віктору Антоновичу Чабаненку боліли біди нашого народу, він із песимізмом дивився у майбутнє України.
Ще мало прожив я на білому світі —
А стільки гризоти зазнать довелось!
Виною усьому — пігмеї неситі…
В. Чабаненко “Сповідь”
Оті пігмеї й вкоротили життя патріоту Запоріжжя, адже переслідувань за свої погляди він зазнав ще в молоді роки. Але не відмовився від діяльності, спрямованої на захист рідної мови, культури, не пішов на змову зі своєю совістю — пам’ятав, чий він син і якому народу зобов’язаний служити вірою й правдою.

“Але Великий Луг живе — як символ щедрот отчої землі, як дух вольності, як наша історична пам’ять”
Віктор Чабаненко не помилявся, коли твердив, що й отча земля, і вольності, і наша історична пам’ять незнищенні. Ця віра живе у серцях багатьох запоріжців. Хоча сьогодення дніпровського краю не дає переконливих підстав сподіватися на оптимістичне завтра.
Я не навчався у Запорізькому педагогічному інституті, з часом реорганізованому в університет, де все своє життя викладав В. А. Чабаненко. Наше з ним знайомство відбулося наприкінці 80х років минулого століття. Відтоді виникло листування. У числі 7 за 2007 рік журналу “Державна справа”, який я редагував, до 70ліття земляка видрукуваний нарис “Великий Луг зі столицею Запоріжжям”. Закінчується публікація моїм оптимістичним закликом “Тримайтесь, Вікторе Антоновичу! Настануть кращі часи! Зло не безсмертне”.
Гірко зізнаватися, що я так помилився… Кращі часи ще довго не настануть на нашій малій батьківщині. На жаль…
Із нашого письмового спілкування зупинюся лише на уривках з одного листа. У ньому відображені негаразди запорізького життя, відкриваються причини утисків місцевої інтелігенції, посилення русифікації козацького краю.
Готуючи до видання книжку “Діалог через океан”, присвячену двом видатним діячам вітчизняної науки і культури професорові Юрію Шевельову (Колумбійський університет, США) та його колишньому студентові в Харківському університеті Олесеві Гончару, я звернувся до В. Чабаненка з проханням уточнити інформацію щодо історії з переслідуваннями, яких він зазнав 1968 року. Тоді роман О. Гончара “Собор” був підданий нищівній критиці, ініційованій київськими партійними бонзами і підхопленій їхніми запорізькими пахолками — різними всеволожськими, харченками, петрикіними, трутнєвими, воловиками…
Віктор Чабаненко належав до однодумців видатних запоріжців Миколи Киценка та Степана Кириченка, котрі, будучи керівниками обласного рівня, як могли, сприяли заснуванню на Хортиці комплексу з вивчення історії запорозького козацтва, стримували русифікаторський наступ, ініційований кремлівським ідеологічним мракобісом М. Сусловим, котрий, як згадував у своїх мемуарах колишній партійний лідер України П. Шелест, дивував своїм невіглаством навіть членів московського політбюро, запитуючи у П. Шелеста та М. Підгорного, мовляв, чи правда, що в Україні розмовляють українською мовою.
С. М. Кириченко відкрив однодумцям уривки з листа колишнього місцевого, а пізніше київського партноменклатурника, котрий дивувався стійкості запорізьких захисників і Хортиці, й історії козацтва, й “Собору” Олеся Гончара: “…Признаюсь, у меня остался очень неприятный осадок от нашого обмена мнениями по поводу “Собора”… “Собор” — в принципе лишь мелкий, незначительный эпизод в той большой и острой идейной борьбе, которая ведется сейчас… и здесь не может быть места какой бы то ни было неопределенности, безразличия в недооценке того вреда, который наносят содержащиеся в романе гадости и клеветнические, злопыхательские обобщения… Тут вина ложится на Вас. И все мы, кто Вас хорошо знает, — мы этого Вам простить не можем. С комприветом   Г. Крючков. 9/V 1968 г.”
Так, недруги не прощали нічого ні Віктору Антоновичу, ні його однодумцям (згаданий вище М. Киценко передчасно пішов із життя після чергового інфаркту).   В. Чабаненко прожив свої дні в атмосфері постійного тотального тиску опонентівукраїнофобів, про що говорив у багатьох поезіях.

Глибока скорбота запала в середовищі учених, сумують популяризатори науки, письменники, журналісти, діячі культури, велику втрату переживає громадськість: покинув цей світ широко знаний в Україні та за її межами професор філології, письменник Віктор Антонович ЧАБАНЕНКО. Не стало людини, яка у своїй невтомній діяльності обіймала стільки напрямів, що їх вистачило б не на одне життя.
Народившись 12 вересня свавільнобуремного 1937 року в с. Єлизаветівці Василівського району Запорізької області,           В. А. Чабаненко, з перших днів усвідомлення Світу Божого, жив за принципами Правди, Добра, Совісті і не зраджував їх за будьяких обставин. Закінчивши 1959 року філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту, певний час учителював, потім навчався в аспірантурі. 1966 року захистив кандидатську дисертацію. Іспит на громадянську зрілість, патріотизм, глибоку послідовність і принциповість учений склав, коли 1968 року публічно виступив на захист роману “Собор” та його автора у той час, коли цькували доброї пам’яті Олеся Терентійовича з усіх боків. За це молодого вченого, батька двох дітей позбавили роботи, та Віктор Антонович не зламався. Домігся поновлення на роботі, 1984 року захистив докторську дисертацію і упродовж 1985—1996 років був деканом філологічного факультету Запорізького державного університету. З 1985 року керував кафедрою загального і слов’янського мовознавства того ж вишу. Підготував близько двадцяти кандидатів філологічних наук, очолював спеціалізовану вчену раду із захисту кандидатських дисертацій Запорізького державного університету.
Саме Віктор Антонович на зорі Української Незалежності очолив Запорізьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені          Т. Г. Шевченка, Запорізьке обласне відділення Конгресу української інтелігенції, зміцнював творчі зв’язки з науковцями України, Білорусі, Канади, а згодом тривалий час був відповідальним редактором “Вісника Запорізького осередку вивчення української діаспори”. Його наукова, науковопубліцистична і художня спадщина складає понад 30 книг і 1000 статей у фахових наукових виданнях, у періодиці та в енциклопедіях.
Досягши значних наукових успіхів у галузі загального і слов’янського мовознавства, про що насамперед свідчать словник у двох томах “Прізвиська Нижньої Наддніпрянщини” (2005), книжки “Славістичні студії” (2003), “За покликом сумління” (2008), “Порожистий Дніпро” (2008), “Літературознавчі й літературнокритичні спроби” (2009), “Народознавчі роботи” (2010) та серія видань про життя і творчість Т. Шевченка, О. Гончара, М. Богдановича, Яра Славутича, В. А. Чабаненко збагатив скарбницю української фольклорної спадщини (зокрема, теренів Нижньої Наддніпрянщини), впорядкувавши низку унікальних збірок легенд, переказів, постійних порівнянь, серед яких найпомітнішими є “СавурМогила” (1990), “Гартоване слово” (1995), “Січова скарбниця” (1999). Глибокою проникливістю та метафоричною насиченістю відзначаються художньопубліцистичні та поетичні книжки В. А. Чабаненка — “За покликом сумління” (2008), “Собор душі моєї” (1998), “У вічному двобої” (2000), “Оратанія” (2001).
Та, либонь, особливе місце у творчому доробку В. А. Чабаненка належить його історикотопонімічному словникові “Великий Луг Запорозький” (1999) та науковопопулярній “Українській Атлантиді” (2006). Особливо через те, що ними автор віддав щедру синівську данину нижньодніпровським плавням, знищеним у 1954—1957 роках, на місці яких нині вирують хвилі Каховського моря. Ця українська національна трагедія сталася на очах у юного Віктора Чабаненка, про що він розповів із властивою йому ретельністю науковця, полум’яністю публіциста, сердечністю поета.
За свій безперервний громадянський неспокій, за свої високі труди дійсний член Академії наук вищої школи України В. А. Чабаненко удостоєний премій ім. Д. Яворницького, ім. П. Чубинського, ім. Я. Новицького, звання заслуженого діяча науки і техніки України, ордена “За заслуги” ІІІ ступеня.
Світла і глибока пам’ять про Віктора Антоновича Чабаненка — надзвичайно порядну, доброзичливу і працелюбну людину, незламного українського патріота — назавжди лишиться в серцях його рідних і близьких, вдячних колег, учнів, друзів, усіх, хто знав його, цінував, любив і поважав.

Олександр Абліцов, Микола Білокопитов, Петро Білоусенко, Микола Лебединець, Роман Лубківський, Дмитро Павличко, Оксана Проценко, Петро Ребро, Анатолій Сердюк, Ольга Стадніченко, Костянтин Сушко, Федір Турченко, Віталій Шевченко, Тарас Шевченко, Пилип Юрик

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment