Міжнародний день рідної мови — день, який відзначають 21 лютого, починаючи з 2000 року. Про “підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності” було оголошено на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО.
В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин Президент України підписав відповідне розпорядження.
У ці лютневі дні, коли столиця охоплена полум’ям спротиву, збіглося дві дати: виповнилося 25 років від часу утворення Товариства української мови, що, за суттю, стало відродженням “Просвіти”, десятки років забороненої комуно-радянським режимом. Саме у Всеукраїнське товариство “Просвіта” і було невдовзі трансформовано ТУМ.
Головою оргкомітету зі створення ТУМ і першим головою Товариства був видатний поет і громадський діяч, Герой України Дмитро Павличко. Цю статтю він опублікував у “Літературній Україні” у вересні 1988 року, коли йшла напружена робота зі створення Товариства української мови. Фактично це також була доповідь Дмитра Павличка на установчому з’їзді ТУМ. Положення статті актуальні й нині.
Дмитро ПАВЛИЧКО
Українська мова має свою історію. Зачатковими формами вона присутня разом із такими ж формами російської та білоруської мов у найстаріших літописах Київської Русі, у “Слові про Ігорів похід”. Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох — від Івана Вишенського до Григорія Сковороди.
Українська мова має свою могутню класичну літературу, своїх визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника; вона має свою велику, вже не тільки оригінальну, а й перекладну літературу. Вона має лексичне багатство й витонченість, завдяки яким досконало передає найтонші смислові нюанси у творах Гомера й Овідія, Сервантеса й Шекспіра, Пушкіна і Міцкевича. Справді, зовсім недавно (якщо брати час в історичних категоріях) у нас вийшла “Іліада” й “Одіссея” в перекладі Бориса Тена, твори Горація й “Метаморфози” Овідія в перекладі Андрія Содомори, повне зібрання творів Шекспіра — знак зрілості будь-якої мови, готується до видання “Дон Кіхот” (свого часу публікований у журналі “Всесвіт”) у перекладі Миколи Лукаша, не кажучи вже про цілі бібліотеки перекладної літератури, які залишили нам Максим Рильський, Василь Мисик, Микола Бажан і чудотворець нашої мови Микола Лукаш. Сьогодні важко знайти у світовій літературі видатну поему чи видатний роман, які не мали б українського відтворення.
Українська мова має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує хвилями народної пісні, переливається в душу нації, творить почуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка й Чайковський, Барток і Стравінський користалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це означає, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови. Українська мова не вчора придумана. Вона — не сирота, вона має слов’янську родину і світову славу. Вона не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має все, зокрема й політичне право жити й розвиватися, як сказано в чудовому вірші Максима Рильського, мужати “в сім’ї прекрасних братніх мов”.
Але саме оте найдорожче і найсвятіше почуття рівноправності потоптали, зневажили та поганьбили сталінські єзуїти й інквізитори. Вони переслідували за любов до рідної мови, а інколи й за біологічну належність до того чи іншого народу, так само або й гірше, як царські жандарми, як ідеологи самодержавної “недєлімості” й національної зверхності.
Життя літака обчислюється годинами, які він перебуває в небі, а не в темних ангарах чи на бетоні аеродромів. Життя людини також обчислюється й вимірюється тим, скільки перебуває вона в небесах духу, в небесах любові, в небесах творчого діяння, а не тим, скільки хліба й солі вона споживатиме і скільки позношує одежі. І народ, хоч яким би він був багатим матеріально, втрачаючи мову й пісню свою, уподібнюється до домашньої птиці, що має крила тільки для того, аби накривати ними тлущ і давати з них пір’я для подушок та перин.
Скажімо правду: українська мова за останні шістдесят літ різними антидемократичними заходами, напівтаємними розпорядженнями й циркулярами майже витіснена на своїй же землі з багатьох вищих навчальних закладів, із багатьох шкіл і дитячих садків, із багатьох виробничих сфер, із багатьох державних установ. Але задумаймося, чи тільки в циркулярах справа? Яке може бути виправдання людині, котра відмовилася від рідної мови? Людину темну, неписьменну, затуркану, несвідому або свідому на рівні блощиці, може виправдати її тупоумство і невігластво. Але таких людей, здається, у нас майже немає. Ми всі освічені, начитані, всі з телевізорами й радіо, з цими очима й вухами, які відкривають світ, найдальші, майже відсутні в нашій свідомості далечизни, — ми бачимо й чуємо, як росте й клекоче світ, ми вміємо аналізувати бачене й почуте. У нас удома — бібліотеки, а в декого й комп’ютери. Ми — найкращі в світі читачі! То звідкіля береться серед нас нігілістичний щодо рідної мови настрій і дух?
Мабуть, в одного береться він зі страху, загнаного в душу ще сталінськими “інтернаціоналістами”, в іншого йде він від жадоби зберегти кар’єру, не виказувати своїх національних почувань, щоб утриматися в певному становищі, ще в іншого національна байдужість народжується як мода: не відстати від тих керівників, які на словах — за національну політику, на ділі ж — віддають своїх дітей тільки в російські школи, розмовляють рідною мовою лише тоді, коли цього вимагає святковий ритуал. Але є й такі, що за всієї освіченості залишалися темними, лінивими, здеґенерованими, для яких культура — це лише зовнішній лоск і вигода. Страх, кар’єризм, духовне ледарство — це ж хвороби, страшні, інфекційні, і, щоб вилікувати їх, потрібно змінювати всю систему нашого буття, а не тільки систему освіти чи систему вищої школи.
Повнокровне функціонування української мови у всіх галузях нашого нового буття викличе розквіт духу, благородства й людяності. В нас менше буде злодійства, пияцтва, взагалі злочинності, коли наша мова розквітатиме для кожного серця. В нас працюватимуть люди без байдужості, з відкритою душею, бо ж знатимуть, що трудяться не лише для свого їдлового апарату. А й для пісні, для історії, для національної самобутності свого народу.
Кожен народ живе вірою у свій національний ідеал. І ми повинні жити вірою в те, що наша національна мова як головний носій, виразник нашого народного ідеалу не може загинути; хіба може вмерти багатюща культура української поезії, Шевченкового слова, Франкової думки?!
Але, як каже приповідка, на Бога надійся, а рук не покладай. Відповідаючи панові Антошкові, який вважав, що українська мова — це діалект, Іван Франко писав:
“Діалект? А ми його надишем Міццю духа і вогнем любови, І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови!”
Нашій мові потрібен вогонь любові, потрібна духовна міць! Хто дихає суржиком, не може мати духовного здоров’я. Любов до рідної мови — це любов до здорової духовності, до знання, світла, інтелігентності, благородства, справедливості. Це почуття братерства між народами, бо який братній народ не радітиме з того, що поруч живуть люди, щасливі від пісні й мови своєї?!
Недавно в музеї Павла Тичини я бачив плакат, на якому скопійовано автентичну заяву одного батька: “Требую звільнити мого сина Богдана від рідної мови!” Важко уявити собі ганебніший злочин проти своєї дитини, ганебніший документ застійних часів. Не поїде цей батько, як Тарас Бульба, до свого сина, коли той потрапить у руки ворогів, не крикне, коли той здригнеться в муках: “Чую, синку, чую!” Ні, цей батько їстиме хліб, який принесе йому від ворога син-перевертень, бо очі й думки цього батька працюють лише на шлунок. Але й цього батька не повинні ми надто суворо судити, бо він сформований обставинами свого життя, своєї доби. Його рукою, коли він писав ту заяву, водила жадібність манкурта до вигідного життя без тривожної мислі, без крику сумління.
Любов до рідної мови не тільки не заперечує любові й поваги до інших мов, а навпаки — народжує, плекає, вирощує інтернаціоналістичні почування. Нам слід пам’ятати, що ми живемо в родині націй і народностей. Ми хочемо бути багатомовними та багатознаючими, хочемо належати людству. Хочемо бути в його розумі не мертвою, а сяючою клітиною, а для цього ми повинні засвітитися любов’ю до рідної мови, до рідного народу.
Дмитро ПАВЛИЧКО
