Джеймс МЕЙС,
доктор історичний наук
Народна освіта — це найважливіший чинник соціалізації нових громадян у будьякій державі. Американська історія в народній школі США, наприклад, традиційно була спрямована на утвердження спільних цінностей американського народу, обґрунтування спільної долі для всіх громадян країни. Такий погляд на викладання історії характерний для Франції, Угорщини, Німеччини і т. ін. Після 1960х рр. у США був великий інтелектуальний рух за включення (чи, як вважали учасники цього руху — реставрування) груп, які очима їх представників були усунуті від участі в історії: негрів, індіанців, емігрантів, жінок тощо. Рух був спрямований на подолання виявів расизму й нетолерантності, за мету мав підвищення гідності членів цієї групи.
Визнаю, мене не здивувала пропозиція кількох російських істориків створити спільний підручник для українських і російських шкіл і яку справедливо різко критикував професор Станіслав Кульчицький, велика частина української інтелігенції та науковці української еміграції. Проблема справді існує. Я згадую, коли на якійсь російськоукраїнській конференції один визнаний російський історик серйозно стверджував із трибуни, що Україна і Росія мали спільну історію до 1918 року.
Іншого він не знав і не міг знати. Більшість українських історичних досліджень, написана до Другої світової війни, була під забороною аж до кінця перебудови. Українську історію як науковий предмет майже знищили, натомість було поставлено щось під назвою “Історія СРСР”, мета якої — віднесення українського історичного процесу до російського імператорського і радянського всесоюзного досвіду в одежах офіційного марксизму. Це призводило до того, що в найкращому випадку більшість українців мають перекручене розуміння своєї історії, тобто своєї національної ідентичності, а більшість росіян думають про українство як про щось створене якоюсь ворожою силою, зазвичай австріяками чи німцями, щиро вважаючи себе старшим братом українців — цих досить кумедних чи гумористичних, не зовсім справжніх росіян, які не здатні розвинутися на окрему націю. Як фахівець із ранньої історії української СРСР, я колись мав реагувати на це, коли покійний Дмитро Волкогонов (Дм. Волкогонов. Ленин. Политический портрет. В двух книгах. М, 1994), до речі, блискучому у всіх відношеннях, окрім того, що стосувалося т. зв. “національних окраїн”, зробив усі можливі словесні маневри, щоб просто ні в кого навіть не виникло думки, що тут існувало щось, окрім “європейської Росії” (Дж. Мейс. Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як дзеркало російської демократії. — Сучасність. — 1995. — № 4).
Проблема з історією не лише пошук фактів, ба, навіть таких, із якими треба бути згодними: історія — це обов’язковий елемент національної ідентичності й потребує неминучих суб’єктивних рішень, а тому вона вимагає проекцій теперішніх розумінь на періоди, для яких вони були абсолютними чужими. Чи міг Людовік Побожний думати про Францію як щось окреме від себе? Чи Річард Левове Серце мислить поіншому про Англію? Чи московський цар Петро І, коли у XVIII ст. вирішує перейменувати його князівство на російську імперію? Усі вони зовсім не мислили категоріями націй, але всі вони невід’ємні фігури своїх національних історій.
Із Україною особлива проблема. Навіть у 1950х роках, коли з’явилися історичні розвідки з української історії, це не була справжня українська історіографія, а дуже підконтрольна і вкрай обережна візія радянської історії. Промовистий факт — більшість рецензентів підручників України перебували в Москві.
Загальна її схема була більшменш позичена в імперських дореволюційних істориків. На початку всі східні слов’яни були однією великою щасливою родиною, ті, хто князював у “матері городов руських”, були руськими, тобто росіянами, а не крий Боже українцями. Пізніше, під шкідливим впливом Речі Посполитої, у XIV—XV ст. українці та білоруси розкололися і сформували окремі племена, та все ж історично залишилися невід’ємною частиною “єдинокровного общєрусского народа”. І 1654 року “віковічна мрія найкращих синів українського народу” стала реальністю, завдяки “національній визвольній війні українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького. Гетьман“изменник” Мазепа намагався знищити цю мрію за допомогою підступних шведів, але його славетно переміг Петро Великий у битві під Полтавою, таким чином ствердивши це об’єднання. Українські сепаратисти (мазепинці), а за часів СРСР — буржуазні націоналісти намагалися створити свій уряд, але їх вигнали свідомі трудящі за допомогою братського російського пролетаріату. Звісно, були помилки та ексцеси на кшталт розвінчаного партією культу Сталіна, але загалом радянський період був часом надзвичайного прогресу, як показує славна перемога у Другій світовій війні над гітлерівською Німеччиною. Щодо сьогоднішнього дня, то у всьому винні бандерівці, які пролізли до лав компартії, здійснивши великий злочин руйнування СРСР.
Це загальновідома історична схема, яка не нині народилася, але вона й далі закладається в уми самих росіян та активно ретранслюється на українську аудиторію. Важко сказати, скільки самих росіян вірить у цю нісенітницю, скільки українців її підтримують. Але таке враження, що переважна більшість. Саме з неї галузиться коріння великої російської месіанської ідеї, якою хворіє російська історіографія, що справно обслуговує російську міжнародну політику. Не вкладаються у цю схему три голодомори, які пережила Україна, особливо Голодомор 1932—33 років, коли знищили цілий селянський універсум українського Чорнозему. Щодо цієї проблеми існує добре випробуваний ще під час Радянського Союзу набір “спецзасобів” з арсеналу т. зв. контрпропаганди: замовчування, заперечення, підміна понять.
Старий радянський режим добре усвідомлював значення впливу народної освіти на формування світогляду, тому матриці навчального процесу були спрямовані саме на виплавку т. зв. радянської людини. Вони були різноманітні за формою і досить схоластичні за змістом — від доброго дядечка Ілліча до історії СРСР та наукового комунізму.
І тут необхідно зазначити, що аж із днів, коли науковці й мислителі католицької Європи написали свої праці латиною, дискурс ідей був міжнародний. І навіть коли вони почали писати різними народними мови, взаємопроникнення ідей не зупинилось. Якби, наприклад, Боккаччо не першим написав свій “Декамерон” італійською мовою, можна сумніватися, що Чаусер створив би “Канербурзькі оповідання” (майже так само, як “Декамерон” у власній концепції) англійською. Для найважливіших нових творів переклади завжди зроблені, колись частіше французькою та сьогодні англійською, але володіння однією з трьох найважливіших західних мов (додаємо німецьку) дає доступ до майже всіх основних праць даної наукової дисципліни чи культурології.
Колишній Радянський Союз був штучно й примусово ізольований від такого світового дискурсу в кінці 20х років. Система такого періоду жила як окрема “віртуальна планета”, де внутрішні закони політики, економіки, соціального розвитку не діяли. Натомість були інші закони, інша схема розвитку, де західна наука була просто непотрібна та небезпечна. І як Дарвін продемонстрував на прикладі Галапагоських островів, коли одне населення певного роду ізольоване від батьків, воно живе зовсім за іншими законами — не має значення чи птахи, черепахи, чи люди — вони диференціюються від батьківського населення. Тільки інтелектуальний дискурс людства еволюціонує швидше від фізичної пластики птахів і черепах. Так і було на “віртуальній планеті” Совдепії. Знищення родової, племінної, народної, історичної пам’яті, насадження одного культурного зразка замість іншого — одна зі складових геноциду як такого. Хоча б, здавалося, який зв’язок між історичною наукою в Україні та світовим інтелектуальним дискурсом? Найбезпосередніший.
Як історика, мене особливо цікавить роль історії як носія цінностей. Перед тим, коли матеріал про минуле перетвориться на історію, неминуче виникає незліченна кількість ціннісних рішень: що варто вставити у колективну пам’ять, як визначити спільну долю даної політичної спільноти. Викладання історії не менш важливе в історії країни, ніж процес стандартизації більшменш подібних говірок на літературну мову. Від кроків, які ми робимо сьогодні в галузі народної освіти, буде дуже важко відступити нашим внукам і правнукам. Суто політичні рішення, як дефініювати спільну долю громадян країни, будуть не менш вирішальними, ніж виплавка простору культурного дискурсу для майбутніх поколінь.
Наприклад, у народній школі США існує так звана громадянська наука (civics), яка пояснює основи американської демократії. Учні вивчають основні структури державного апарату, шляхи проходження і затвердження законів (або їхнє відхилення), виборчу систему, основи Конституції, особливості державних структур певного штату, різні форми місцевого самоуправління. Цей предмет викладається у досить спрощеній формі, він не завжди враховує всі труднощі політичної ситуації, але, безумовно, дає кожному ґрунт для участі в демократичному процесі.
Є різні альтернативи. Поки що те, що я бачу, це переважно поверхова українізація старої схеми без будьякого переосмислення історії України. Здається, автори таких підручників свідомо чи підсвідомо прагнуть зберегти щось від старого режиму й власної переднезалежницької роботи. Тому “перекручення” сталінської доби балансують із міфами про тріумф соціалістичної індустріалізації та братерської допомоги інших радянських республік у післявоєнній реконструкції. Повторюються і старі радянські “відкриття” про спільне походження східних слов’янських народів у Київській Русі, коли насправді можна сказати, що ядро Великої Росії — це продукт колонізації українцями та білорусами фіноугорських земель і що ця держава після Юрія Долгорукого свідомо відмовилася від участі у спільних справах старих руських земель аж до Івана ІІІ. Вищий рівень української культури над московською у ХVІІ столітті не заперечували навіть передсталінські радянські історіографії. І, можливо, автори, виховані на радянській історіографії, просто не знають чи не можуть сприйняти довго заборонені праці української (і російської) історіографії. Більше того, якщо ми серйозно говоримо про незалежність України та хочемо, щоб це було постійним консенсусом, потрібно відверто використати історію для самоусвідомлення нації (тут мається на увазі нація в політичному, а не в етнічному сенсі). Бо нація — це спільнота, обґрунтована на усвідомленні спільності долі, історії й без демаркації історії цієї групи від інших, навіть політичної нації просто не існує. Треба чітко усвідомлювати, що в держав можуть бути добрі чи погані сусіди, але родичів у державних націй не буває. Інакше це відчинені двері для різноманітних панрухів, іредентизму, тобто втручання інших держав у внутрішні справи даної держави.
Недавно в американському слов’янознавчому журналі “Славик ревю” відбулася дискусія навколо статті проф. Марка фон Гаґена “Чи має Україна історію?”. На мій погляд, автор трохи наївно висловлював побоювання, що Україна може сприймати якийсь традиційно інтегральний націоналістичний підхід до розуміння своєї історії та стверджував, що для нього цікавість української історії полягає в тому, як вона підриває багато аспектів традиційних парадигм інших національних історій. Ті, хто ознайомлені з теперішньою кризою “європейського проекту”, добре розуміють, що це взагалі неможливо, що якась європейська наднаціональна ідентичність займатиме місце традиційних ідентичностей французів, німців, іспанців, англійців. Чи на щастя, чи на жаль, ми живемо у світі націй, де кожна з’єдналася навколо ідеї спільної національної долі на ґрунті спільного історичного минулого. Кожному народові треба “своя” корисна для себе історія.
Бо історія — не просто те, що було, і далеко не все, що було. Сучасні західні історики продемонстрували, що навіть для Англії, Франції, Німеччини, де діють розвинені європейські нації в сучасному сенсі, і де більшість етносу сприйняла дану національну ідентичність як свою першорядну політичну ідентичність — це фактично новітній феномен, який був завершений тільки в ХІХ ст. Тобто, коли йдеться про історію нації в періоди, коли більшість предків теперішніх членів даної нації ще несли старші протонаціональні ідентичності, історик і учень неминуче переносить новітніші ідейні структури на періоди, для яких вони ще залишалися чужими. У кожній національній історії є два компоненти, факти й істина. Факти — це просто конкретика без розуміння інтерпретації цих фактів. Самі факти дуже мало кажуть без інтерпретації, яка шукає правду. Для людської спільноти, яка шукає своє істинне, автентичне минуле, конче необхідна спільна нитка саморозуміння. І це розуміння себе, чи особисто, чи колективно неминуче матиме момент суб’єктивності. Це за дефініцією суб’єктивного — те, що стосується активного суб’єкта — тому кожне “себе” є активним суб’єктом.
З іншого боку було б однаково примітивним і небезпечним сприйняття традиційної української історіографії чи її продовження емігрантськими науковцями. Бо завдання традиційної історіографії недержавної нації фундаментально відрізняється від потреб багатонаціональної територіальної держави, де відчуження нацменшин від політичної спільноти становить небезпеку для самої державності. Традиційні історії України — це фактично історії винятково українців, серед яких жили “чужі елементи”. А в модерній демократичній державі, яку більшість українців хочуть будувати, не може бути серед громадян “чужих”.
Оптимальним, на мою думку, є третій варіант концепції шкільної історії, який чітко відкреслює кордони проти історій інших держав (у даному випадку Росії) і позитивно оцінює контрибуції до України всіх, хто приїжджав до неї. Це просто сприймання відповіді Грушевського на запитання “Чи Україна тільки для українців?” — вона “для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю й його людности”. За такого підходу до викладання історії повинна бути головною така начебто банальність — “Всі ми діти твої, Україно”.
