Карателі

Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

Якщо визнати можливим існування чогось важливішого за людинолюбство, то не буде злочину, що його не можна вчинити, не почуваючись не винним.
Л. Толстой

Парламентський лідер “регіоналів” оголосив, що не знає, “кто руководіт” протестними акціями на всіх майданах України. Це правда: не можна довідатися, хто керує весняною повінню. Натомість усі добре знають і керівників кастрованих збіговиськ під синіми прапорами, і публіку, яка там товчеться. Усім відоме також керівництво “Беркута” (“Яструба” і т. ін.); а ще “тітушок”; а ще чорних сотень, укомплектованих недоколиханими дядьками з нагайками і блискучими погонами. За всіма і над усіма стоїть антинародна кліка. Це слово Вікіпедія пояснює так, наче йдеться не про давній термін, а про ситуацію в Україні: кліка — це неформальне об’єднання, що діє всередині державних структур і використовує їхні можливості для узурпації влади та особистого збагачення. Завжди центровими “клікарями” є Диктатор і Охоронець; біля них одержують свою пайку Правник і Бухгалтер. А тепер, товариство, згадайте роман і фільм “Хрещений батько”, і ви переконаєтеся, що кліка — це легалізована мафія.
Іронічний скептик Монтень писав, що добре живеться в зіпсовану епоху: можна почуватися порядною людиною, не докладаючи великих зусиль. Це правда. Багато українців дрімали між двома Майданами; прокидаючись, лаяли владу і знову засинали — до цього нас привчила радянщина. Події у Врадіївці, кульмінацією яких став розгром міліцейського осередку Тими, Хто Перестав Боятися, мали щось сказати гром. Януковичу і гром. Захарченкові, проте вони недочували і недоПОчували, водночас хизуючись своєю владою і боячись тих, перед ким хизуються. Амінь.

1.
“Хибні переконання перестають бути небезпечними, коли люди можуть вільно їх заперечувати”, — таку блискучу тезу оголосили одним із основоположних принципів демократії законодавці США в Акті про запровадження релігійної свободи (1786). Саме ця ідея вивела на Київський Майдан мирних мітингарівпротестантів у листопаді 2013 р. Ситуація в Києві та деяких інших містах України невдовзі почала нагадувати те, що діялося в Росії після Лютневої революції 1917 р.: “низи” політично розшарувалися за різними принципами, лише гасло “Долой министровкапиталистов!” деякий час єднало всіх. За таких умов численні партії (та їхні лідери) начебто побачили нові горизонти. Проте для простого люду в партійних програмах виявилося багато риторики, а лідери не поспішали єднатися на кількох засадничих тезах. Радше через почуття, а не через розуміння народ захотів робити революцію сам. Усе це парувало і булькало, як вулканічна магма, але дуже швидко набуло організаційної структурованості та ідеологічної акцентуації. Зруйновані барикади відбудовували майже з такою інстинктивною невідворотністю, з якою бджоли будують соти. Хибним було б ототожнення армії Махна з “Правим сектором”, чи з об’єднанням досвідчених і рішучих “афганців”, чи з підозрілою для мене “Спільною справою” (скорочено СС, і це може бути привітанням від гебістського провокатора Корчинського) — хибним було б ототожнення, але аналогії вважаю доречними. “Пізній” немирний Євромайдан пролив мед на серця “клікарів”. Головний Охоронець почув команду “фас!” і спустив її вниз, а безкарність перевела карателів у стан постійного свята. За мафіозними правилами, тупа жорстокість “клікарів” та їхніх лакеїв стала головною рисою дня. У цьому гром. Янукович наздогнав ген. Піночета, проте за великим (історичним) рахунком дуже поступається йому: генерал не обростав майном і насправді провів економічну реформу.
Для фахівців стало несподіваним, що так багато людей у погонах, які пройшли підготовку та мають відповідати вимогам професійної діяльності, виявилися зовсім некомпетентними. То як узагалі відбувається добір на ті посади, де людям дають зброю? Тоталітарний синдром особистості формується, коли людині дають багато можливостей для дії, а відповідальність бере на себе командир. Коли з’являються можливості для прояву суперсили (і не треба морально ні за що відповідати), утриматись від злочинних дій важко. Силовики — спільнота закрита, люди впливають один на одного емоціями та ідеями, і найголовніше — ставлення до інших не має ніяких людських ознак: противники — слабаки, екстремісти, “майдануті”, тому що до них відчувають зневагу.
Але ж саме так ставляться до людей організатори й очільники мафій — особливо на тому кар’єрному стані, коли вони захоплюють державну владу і стають “клікарями”.

2.
Відомий в Україні та за її межами колишній дисидент, а сьогодні правозахисник, С. Глузман ще 2002 року оприлюднив аналітичний матеріал щодо тортур в Україні (В кн. “Социальнопсихологические и медицинские аспекты жестокости”, Киев, “Сфера”, 216 с.). На превеликий жаль, за 12 минулих років ситуація не покращилася. Євромайдан став подією, яка дозволила державному апарату, від найвищих очільників до найнижчих виконавців, вихлюпнути в білий світ злість і підлість. Отже, найбільшими зонами застосування тортур і жорстокої поведінки з людьми були і є такі державні установи та заклади:
міліцейські офіси та слідчі ізолятори;
інтернати для психіатричних пацієнтів та інвалідів Міністерства праці та соціальної політики;
психіатричні лікарні системи МОЗ України;
українська армія.
Що стосується т. зв. правоохоронців, то найжорстокішими в застосуванні тортур були і є Донецька, Луганська та Дніпропетровська обл. (не диво, що саме їх возили до Києва). Всі без винятку підрозділи Прокуратури України не зацікавлені, писав С. Глузман, у ліквідації практики тортур. Кожний міліціонер переконаний, що він категорично зобов’язаний виконувати накази безпосереднього начальника, а не приписи статей Конституції. Традиційний із часів радянщини тиск МВС на низові ланки з метою фальсифікації статистики (а гарні відсотки розкриття злочинів це зірочки на погони і службова кар’єра) є не єдиним, але важливим стимулятором тортур. Усе це лишилося чинним, але додалися “беркутня” і “тітушки”.
Світ за ґратами — безодня, в якій виїдають із себе душу і зеки, і охоронці. Так трапилося, що, працювавши в Балхаші (мідній столиці СРСР на кістках тисяч “ворогів народу”), я їздив оглядати дітей на один із рудників. На шахтах працювали “блатняки”, а в селищі мешкали близько 50 родин — начальники, конвой і люди різного фаху, що відсиділи “срока”, та не мали куди податися. До останньої категорії належав і лікар на прізвище Зозуля. Був засуджений за український націоналізм 1948 року після закінчення київського медінституту, а насправді (сказав колега) за те, що він Зозуля, а не Кукушкін. Після короткої розмови я взявся за свою роботу, але хвилин за 40 прибіг посильний. Зозулю викликали в Балхаш, а в тюремному бараці НП і терміновий виклик: “Один недоумок гвоздями прибил себе стопы к полу — не хочет, гад, в шахту спускаться”.
Прийшли, я попросив обценьки і в супроводі конвоїра пішов до пацієнта. Сидить у трусах на підлозі; стопи в засохлій крові, над серцем — татуйований Сталін, гарненький, хіба що одна вусина довша за іншу.
“Слышь, доктор, а что у меня может быть?” — “Гангрена, столбняк, заражение крови”. — “Ладно, вытаскивай эти гвозди на…” — “Ты забил, ты и вытаскивай”. Підлога трухлява, цвяхи йшли легко. Йод, протиправцева сироватка, пеніцилін. — “За что срок мотаешь?” — “Ни за что. За кражу”. — “Лучше бы Христа наколол”. — “Чё?”
Начальник тюрми пояснив, дивлячись у вікно, що це — протест через скасування якихось пільг, формально не передбачених, а куплених в’язнями “у рядового состава”. Подивився на мене сумними очима: “В эту дыру всякую шваль посылают, честного мужика не найдешь”. Бозна, чи сам був порядною людиною.

3.
Чи дочекається Україна суду над очільниками кліки, заплямованими кров’ю? Ось фрагмент із протоколів Нюрнберзького процесу над нацистською верхівкою, зокрема над карателями, що мордували Білорусь.
Звинувачення: Чи вам відомо про існування особливої бригади, сформованої з випущених на волю злочинців?
Колишній начальник штабу підрозділів по боротьбі з партизанами: це бригада Дірлевангера, до якої входили переважно злочинці, що відбували покарання за бандитизм, убивства та ін. Серед карателів було також немало персон, не обтяжених криміналом, завербованих у таборах для радянських військовополонених (де голод і хвороби методично робили своє).
Влітку 1942 р. карателі Дірлевангера розпочали з того, що вбили і спалили мешканців села Борки, а загалом — понад 120 тис. людей із двох сотень хуторів і селищ. Чим пояснити, що німецьке командування так охоче збільшувало кількість своїх людоловів злочинцями? Своїх покидьків у фатерлянді німці знищували, а кримінальну дрібноту тримали в трудових таборах. Відповідь проста: на окупованій території банди карателів виникли передовсім тому, що завойовники не вважали тубільців людьми. Так були навчені. За нормальними поняттями між Дірлевангером і його “тітушками” різниці немає, бо й вони, і він служили й вислужувалися доброхоче й старанно. В авторитарних (тоталітарних) країнах людина в погонах автоматично стає тварюкою. Ось, для прикладу, свідчення зондерфюрера комендатури Бобруйська: “Ви брали участь у спаленні села Козулічі?” — “Так”. — “Ви маєте вищу юридичну освіту?” — “Так”. — “За два кусені сала, 5 шматків свинячого м’яса й гуску ви долучилися до вбивства й спалення майже 300 людей?” — “Це так. Жахливо… Слідчим я розповів усю правду”. Далі зондерфюрер старанно плеще язиком, натякаючи на своє прозріння щодо нацизму.
Не хочеться про це ні думати, ні писати, проте мушу: що було б, якби п’ятеро чи семеро “беркутівців”, що мучили невдягненого козака на морозі, мали можливість, трохи пострілявши, отримати сало, м’ясо і гуску? Вони ж здебільшого українці… Втім, до одного етносу належали й Ісус Христос, і Юда, і ті, хто (визнавши Спасителя єретиком) віддали його Пилату. Стоп! Пилат євреєм не був, а сама кара — розп’яття на хресті — має римське походження. Є проблема…
Читаючи Загальну декларацію прав людини, проголошену ООН у грудні 1948 р., кожен українець має можливість зауважити, як довго і як грубо наші людські права порушувалися. Водночас кожний із нас відчує недостатнє віддзеркалення в Декларації однієї з найважливіших групи прав — національної. Там, де стикаються права людини та ідея про самовизначення націй, безперервно миготять іскри; від них горіло, горить і горітиме багато землі на цій планеті. Про національні права окремої людини йдеться, зокрема, в преамбулі Декларації: вони мають дотримуватися для того, щоб ніхто не почувався змушеним “повстати проти тиранії та пригноблення”. Але: це стосується і тих ситуацій, коли нація не доотримала національних прав, і тих, коли вона їх “перебрала”, до своїх долучивши чужі. Патякаючи про наш Євромайдан, російські “демократи” штибу Глазьєва і Жириновського галасують про шовінізм, фашизм і бандерівщину, хоч мали б триматися поліського прислів’я (яке я чув від своєї бабусі): “Наклав у штани, то сиди мовчки”. Від різні в Казані й Новгороді, від “утра стрелецкой казни” і різні у Батурині до Соловків, Сандармоху, Воркути й Колими наша північносхідна сусідка тримається двоєдиного принципу: жорстокість влади і холуйство підвладних. Європа через це колись пройшла і нині перебуває в зовсім інших соціальних вимірах. Проте в стосунках із Росією вдаючи, що йдеться не про зміст, а лише про форму її політики (такий, знаєте, “хрещений ведмідь”), західний світ ходить по тонкому льоду.
Насамкінець кілька слів про Володимира Лєніна, постать якого у певному сенсі об’єднує дві Російські імперії — самодержавну та диктаторськобільшовицьку. Коротка цитата з книги А. Бєлякова “Юность вождя” (1934): “1891 год, голод в Поволжье. 21летний В. Ульянов — единственный представитель интеллигенции, который принципиально выступает против оказания помощи умирающим крестьянам. Ленин имел мужество открыто заявить, что последствия голода — порождение промышленного пролетариата — явление прогрессивное, ибо двигает нас к социализму”. Вперше пославшись на А. Бєлякова в книзі “Людина і злочин. Мораль очима лікаря” (К., 1997), я побивався з того приводу, що “бовдур такого вождя й досі стоїть у центрі української столиці”. Хвалити Бога, вже його немає. Майже ніде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment