«Мріє, не зрадь…»

100_2603
Фото Раїси Талалай

Павло ГРИЦЕНКО,
доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАН України

Здається, можемо з полегкістю перевести подих, привітати мільйонне товариство небайдужих, тисячі учасників протестів, які піднялися та об’єдналися в обороні української мови в усіх куточках України. Пам’ятаємо, до яких витівок-кульбітів удавалася влада, особисто президент В. Янукович і його найближчі радники-соратники, аби лише узаконити напрацювання спекулянтів-законотворців КаКа і Ко і водночас пригамувати внутрішній спротив народу. Тут тобі і “Беркут” (одна з важливих репетицій сьогоденного Майдану, аби народ знав своє місце у стійлі і не забував, якого хазяїна посадив собі на шию!); тут тобі і загравання з інтелігенцією (мовляв, зробимо все, чого народ бажає!); тут і століттями перевірений метод нищення полум’я живих ідей мертвотою безкінечного зволікання (створити комісії для доопрацювання закону і внесення змін через Верховну Раду: була авторитетна комісія; були гостро-гарячі дискусії й праця упродовж кількох місяців, що дали нову, посутньо змінену редакцію закону, вивірену колективами експертів із науковців, правників, політиків, десятки разів узгоджувану й затверджену комісією; було все це передано президентові, а далі — все під сукно чи в смітник… і проблеми немає. Прикро констатувати, що принижено-окраденими виявилися не тільки науковці, письменники, депутати, а й вельми поважані в суспільстві знакові постаті України, чиї досвід, знання, аргументацію кинули під ноги… новоявленому імператорові).
Сьогодні в хвилини катарсису-прозріння запитуємо себе: хіба ми не бачили (чи принаймні не відчували) загрози розпросторення чуми примітивізму й злочинної жадоби до самозбагачення наших очільників, їхню внутрішню порожнечу, в якій не було місця розумінню сутності мови, національної ментальності, не було поваги до людини, до її праці, її знань, духовних начал? Бачили й розуміли, бо все це лежало на поверхні, оприявнювалося в зухвало-відкритому окраданні народу, безкінечних захопленнях майна інших власників, нестримному покращанні добробуту (щоправда, лише “сім’ї”, наближено-відданих), у дражливих кортежах-охоронах-сиренах й аномальній пристрасті до розкоші, перлиною якої виявилася привласнена резиденція Межигір’я-зоопарк… Лише зараз відверто заговорили про хворобу Януковича, його неадекватність, позірну самостійність маніпульованої людини. І це сьогодні переросло в національну трагедію, в глибоку зневіру в дні прийдешньому.
Та необхідно визнати глибинну гірку правду: хворим є все наше суспільство, яке з позиції моя-хата-скраю дозволило обійняти найвищу посаду в Державі і стати її символом людині з таким відразливим минулим, людині, яку від перших її кроків на цій посаді суспільство категорично не сприйняло і якої соромилося. Але терпіли, відсторонено й уперто терпіли, ніби це відбувалося десь далеко, в чужій країні. І це терпіння виявилося знаком не християнської чесноти, а всеохопної задавненої хвороби соціуму, ураженого рабською психологією збайдужілих. Зрештою, не можна визнати здоровим суспільство, яке упродовж двадцяти років не спромоглося запровадити дієві механізми демократії, а тому в тумані імітації демократії (гречка, фартушки, 30 срібняків!) дозволяло проведення виборів “без вибору”, коли серед 46-мільйонного народу з великими потугами зрідка вдавалося обрати нових депутатів без разючого нафталіну і не за прізвищами-впливом батька-брата-кума-“сім’ї”.
Можливо, загроза народного полум’я-гніву останніх місяців і Небесна Сотня, яка офірувала життя задля нової європейської України, просвітлять наше суспільство й наблизять його до відповідальності перед собою-совістю і дітьми-майбутнім, зміцнять хребет життєвої визначеності й прямостояння кожної людини, спонукають до вибору між честю-гідністю нації й примарами минущого благополуччя.
Відміна скандального мовного Закону України Ківалова—Колесніченка (авторства не тільки цих двох одіозних політиків!) — один із закономірних і обов’язкових перших кроків на шляху оновлення України. Цей закон на тлі тотального беззаконня, недії Конституції України (її 10-ї статті!) і вседозволеності місцевих беїв творив передумови хаосу в царині мовного планування і мовокористування в державі. Хистку рівновагу між обов’язковістю державної української мови та підтримкою мов національних меншин, що склалася на схилку ери СРСР, було знищено наступом відвертих українофобів, метою яких було законодавче закріплення двох мов як державних (чи української державної і російської офіційної, що практично означало те саме) і фактичне закріплення російської одномовності з маргіналізацією української мови у більшості сфер її використання. Цей антиконституційний наступ на українську мову і культуру титульної нації жодного разу не засудив президент, не було його спроб дати принципову оцінку чи вольовим рішенням призупинити активність таких діячів; ба більше, формування ним горизонталі й вертикалі влади з відвертих антиукраїнців та активних “чєво-ізволєнців” виказували орієнтацію В. Януковича як неукраїнського президента України, його наміри будувати маріонеткову, прийнятну для Кремля подобу держави.

До критики у суспільстві діяльності цинічно відвертих міністрів-українофобів (чого лише вартий міністр освіти Табачник!) президент залишався глухим. За такої моделі правління закономірно, що в нашій державній скарбниці ніколи не вистачало грошей на українську освіту й культуру, на підтримку мов і культур тих національних меншин, у яких не був зацікавлений і які не фінансував Русскій мір… Усьому, неросійському, в Україні — зась, тиха війна без її оголошення! Тому постійно не було і немає грошей на видання словників державної української мови (шукайте собі спонсорів!), на публікацію унікальних пам’яток, які здатні продемонструвати усьому науковому й культурному світові історичну глибинність українців-автохтонів на нашій землі, високість розвитку їхньої науки і культури (шукайте собі зацікавлених!), на делегування українських учених на Міжнародний з’їзд славістів (шукайте собі милостинедавців!). Так усьому неросійському в Україні було дозволено… вигибати (під гучні фанфари декларацій усілякої підтримки!), вигибати мові, культурі, Національній академії наук. Усе це заважало Президентові В. Януковичу почуватися вільно.
І навіть 200-літній ювілей Тараса Шевченка у цьому загальному процесі приниження всього українського не став щасливим винятком: далеке від належного, доволі обрізане фінансування виділено з таким запізненням, що героїчно-щирі надзусилля причетних до реконструкцій і перебудов Шевченкових музеїв, пам’ятних місць, перевидань його творів і досліджень про них ні своїм інтелектом, ні прагненнями і щоденною працею не змогли надолужити втрачений у безгрошів’ї час.
Це і є символ безсилля бездержавної Української Держави, торжество збудованого Януковичем малоросійського паханату при кремлівському каганаті!
Перезавантажити владу, очистити від антиукраїнського намулу в законах, державних розпорядчих документах, а найголовніше — у свідомості громадян — це надскладе завдання, це процес на тривалий час (а часу якраз і бракує, лічимо години-хвилини!). Та й більшість вантажників — це вчорашня, домайданна Україна, і багатьом із них не до снаги і не під силу такий подвиг перезавантаження. І знову для української спільноти — пастка-безвихідь, знову загроза повтору позавчорашнього, знову надмір великих і порожніх слів і мізерність дії.
…Розбурханим різноголоссям цими днями наповнилася Межигірська резиденція-зоопарк: гадали, що люд допустили до Самого, а тут тільки страуси, собаки, свині, знову собаки, багато вгодованих-доглянутих собак… І розривають голови слова-дзвони, гудуть невідступно, непідвладні в цій сюрреальності зв’язатися бодай у прості речення: “Доляри, доляри, фунти, євра, єни, доляри, мільярди, сльози, грабунок, незбудовані квартири, закриті лікарні, заробітчани по чужих землях, собаки, доляри, свині, євра, автопарк, Саша-стоматолог-мільярдер, доляри, страуси, свині, брехня, навіщо, шибениця… Майдан”.
…Вирує тисячами сердець стихлий у жалобі Майдан: хисткі надії в обіймах цупкої зневіри, душі в пошуку нових постатей, очі намагаються вловити обриси нових чеснот, профілі нових особистостей: “О земле! Велетнів роди!”, “Як знову не помилитися?”, “Як уберегтися від медоточивих обіцянок позавчорашніх, які бачать себе лише президентами, а не орачами ?”
А над усім морем голів з небес — Шевченкове “Борітеся, поборете” голосом  Сергія Нігояна…
Хто ми в цьому світі і чиїх батьків діти?
Чому знову і знову свою Україну, свою мову, життя ближніх маємо боронити, чому вкотре Крути і Майдан, і Небесна Сотня?

Павло ГРИЦЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment