Якове Яковичу, Ви були незвичайною людиною

2323218 лютого помер Яків Зайко — народний депутат України І скликання, журналіст, редактор, мій земляк, мій мудрий Учитель, неординарна і яскрава особистість, творець мирної “житомирської революції” 1989—1990 років. Саме він організував у Житомирі 1987 року напівлегальну організацію, яка потім перетворилася, під його керівництвом, у потужний “Громадянський фронт сприяння перебудові”. Ця громадська організація привела до перемоги Алли Ярошинської на житомирських виборах до Верховного Совєта СССР 1989 року, а також до перемоги на виборах до Верховної Ради УРСР трьох демократичних депутатів на всіх трьох виборчих округах по Житомиру 1990 року (Яків Зайко, Віталій Мельничук, Олександр Сугоняко), і до формування демократичної більшості в Житомирській міськраді.
За неперевіреною інформацією, помер Яків Зайко між 16-ю і 17-ю годиною в київському метро. Причина смерті — зупинка серця.
…Того незабутнього дня, приблизно о 14.30, ми зустрілися з ним на підході до перехрестя вулиць Інститутської і Шовковичної. Удвох із письменником Василем Трубаєм ми йшли з Будинку письменників, щоб долучитися до кількатисячного гурту протестувальників, коли мене хтось гукає. Це був Яків Зайко, який теж ішов у тому напрямку. Ми стояли втрьох між перехрестям Інститутської з Шовковичною і початком вулиці Садової, спостерігаючи за подіями, які там відбувались. Яків Якович як завжди мобільний, вигляд у нього був здоровий, він у своєму стилі коментував події (хто знав Якова Зайка, той розуміє, про що я кажу), лише я звернув увагу, що він кілька днів неголений — такого раніше ніколи не бачив. Коли ми стояли, до Зайка підійшов нардеп Олег Ляшко і голосно вигукнув: “Ось жива легенда українського парламентаризму!”. Ляшко стояв біля нас кілька хвилин; вони розмовляли з Зайком, як старі знайомі. (Саме цей момент зафіксований на фото). Яків Якович навіть дістав диктофон і за своєю журналістською звичкою ввімкнув його, записуючи коментарі Ляшка стосовно політичної ситуації. Потім Ляшко пішов, ми втрьох залишились і розмовляли далі. До Зайка зателефонував Євген Пашковський і вони говорили про якийсь рукопис Пашковського, який Зайко мав передати в Спілку письменників, щоб там його роздрукували. Я сказав Якову Яковичу, що рукопис можемо занести в Спілку; хоч Банкова була перегороджена камінною барикадою, яка виросла за кілька годин, проте вузьким проходом через двори можна було туди дістатися. Але ми з Зайком вирішили, що зараз не час, і рукопис, я розумію, залишився у Зайка.
Ще, пам’ятаю, тут же повз нас, поспішаючи, пройшов Юрій Луценко, якого Яків Якович гукнув, але той не почув і попрямував далі, в бік Майдану…
За кілька хвилин почалася перша (пробна) атака “Беркута”, який ховався в засідці в скверику праворуч від Інститутської. Присутні на Інститутській, а це були переважно пересічні громадяни-мітингувальники і кілька десятків молодих хлопців, які кидали камінням через залишки грузовиків, що вже догоряли, в напрямку кордонів спецпризначенців на Садовій, кинулись Інститутською в напрямку Майдану. Ми теж відбігли, але то ще не була атака. “Беркут” відступив. Проте в натовпі загубив і Зайка, і Трубая. Почав їх шукати, але безрезультатно. Оскільки мій блокнот із телефонами залишався в Будинку письменників на Банковій, я пішов туди, щоб зателефонувати Зайкові і знайти його.
Коли я зайшов до кабінету і ввімкнув інтернет, щоб дізнатися про останні події, на Інститутській почалася та атака беркутівців, про яку написано в мережі багато. Зчинилася паніка, і беркутівці погнали людей по Інститутській униз, повз Будинок письменників, у напрямку Майдану. Я прочитав цю новину і зателефонував Якову Яковичу. На моєму телефоні зазначено час дзвінка: 15.49. Він щось відповів; певно, у цей час він чи спускався в метро, чи вже був у вагоні. Чути було погано, і зв’язок обірвався. Я набрав знову, але він був “поза зоною”.
Після 17-ї (чи після 18-ї) години мені зателефонував Трубай і сказав: щойно Євген Пашковський повідомив йому, що коли він зателефонував Зайкові щодо рукопису, невідомий чоловік, котрий представився міліціонером, відповів йому, що власник помер у метро.
Пізніше я зателефонував і сказав про це Віталію Мельничуку — колишньому (на початку 1990-х) меру Житомира, народному депутату України І скликання, нашому спільному колезі.
Вранці наступного дня В. Мельничук підтвердив: Яків Зайко помер…
У своєму повідомленні в gazeta.ua О. Ляшко повідомив, що Зайко “помер на барикадах”. Не можу ні заперечувати, ні стверджувати цієї інформації. Я чесно написав усе, що тоді відбулося.
Хоча Яків Зайко помер таки на барикадах.
На барикадах революції гідності, яку відстоював — усім своїм життям — послідовно і неухильно.
На барикадах у буквальному значенні: адже того дня він був “на передовій” боротьби за майбутню Україну, і поліг у цій боротьбі.
Білорус за національністю, Яків Зайко сприйняв українську землю як рідну — щоб тепер ця земля прийняла свого вірного сина.
Честь, благородство, гострий аналітичний розум, порядність, надзвичайна вимогливість і водночас дивовижна людяність, високий патріотизм — ось чесноти, які характеризують Якова Яковича.
І лише втративши, ми починаємо розуміти, хто від нас пішов…
Дорогий Якове Яковичу! Ви були незвичайною людиною. Пишу ці рядки і не можу стримати сліз. Я дуже вдячний за Вашу науку мужнього, безкомпромісного життя. Своїм особистим прикладом Ви зробили багато — для України, для Житомира і для мене особисто.
Вічна пам’ять і царство небесне Вам, дорогий Якове Яковичу!

З безмежною повагою і вдячністю
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment