Із потоку свідомості…

Ще ніколи не було мені так важко писати матеріал у газету. Я досі, хоч пройшло уже кілька днів, не можу зібрати докупи все те, що довелося побачити й пережити за останні місяці, особливо — дні. З пам’яті стерлося відчуття часу, черговість подій, почуття. Усе, що відбувалося на Євромайдані, ніби величезна стрічка, на якій одна за одною стрімко летять картини, голоси, обличчя. Можливо, через якийсь час я чіткіше зможу відтворити в пам’яті все пережите. Мушу. Бо живемо ми доти, поки пам’ятаємо. А поки що уривки з потоку свідомості…

Микола ЦИМБАЛЮК

Крізь вогонь і кров
На середу, 19 лютого, влада чекала на приїзд до Києва міністрів закордонних справ Польщі, Франції і Німеччини. За день перед цим, у вівторок, спецпідрозділи міліції за підтримки снайперів з “Альфи”, що дислокувалися на Печерську, прорвали оборону Майдану й почали його зачистку. Інтуїтивно зателефонував Олександру Мельнику, який мав бути тут же, серед нас, протестувальників, зі своєю вражаючою картиною “Бачу справи твої, людино!”. Його, пораненого в голову, в цей час виводили зпід обстрілу.
“Беркутівці” захопили Український дім, Жовтневий палац, майже впритул підійшли до сцени — “командного пункту” протестувальників. На Хрещатику, з боку Європейської площі віддаль скоротилася до сорокап’ятдесяти метрів, із боку Інститутської зупинилися біля стели Незалежності. Але їхній вирішальний вечірній штурм із застосуванням додаткової техніки — водометів, БТРів, один із яких самооборонці другою пляшкою коктейлю Молотова тут же підпалили, захлинувся (ці кадри неодноразово показували по телебаченню). Небезпечний напрям периметру барикад затягнуло щільною пеленою диму від підпалених автошин, захищаючи нас від прицільної стрільби снайперів. Майдан опинився в щільному кільці осади.
Тим часом до тильної сторони Будинку профспілок, у якому розміщувалися головні служби Євромайдану, зокрема штаб, склади харчів і медикаментів, медсанчастина, підійшли підрозділи бійців Внутрішніх військ і “Беркута”. За кілька хвилин перед цим із дверей торцевої частини Будинку, що виходить на Хрещатик, вибігали з уже порожніми каністрами бійці. Саме вони, як стверджують свідки, підпалили будівлю. Синхронно по телебаченню, а на ранок і в газетах пішла інформація, що це зробив “Правий сектор”, члени якого нібито необережно повелися з вибухівкою. Цікаво: на гасіння пожежі, що палахкотіла в Будинку чотири дні, прибула лише згодом одна спецмашина із 180ти, що їх мають 22 пожежні депо Київського гарнізону ДСНС. До речі, найближче — на вул. Володимирській, в 400х метрах від місця події. Під’їзд по прилеглих чотирьох вулицях хоч і був перекритий невеликими, швидше декоративними барикадами, мав широкі проїзди…

Живе м’ясо
Наступного дня, через Костельну і Трьохсвятительську, пробрався до редакції. На вузесенькому, в півметра шириною так званому фільтраційному проході барикади, навпроти Українського дому, — кілька лав бійців ВВ. Старший довго крутив у руках кореспондентське посвідчення: “Ви не дуже схожі”. Не знаю, який вигляд тоді мав. Але самі бійці, здебільшого хлопчаки 18—19 років, були теж як шахтарі. Ті, що не стояли на варті, покотом лежали на щитах під парапетом на Трьохсвятительській, попід стінами будинків Хрещатика мало не до самої барикади. Десятки їхніх автобусів стояли порожні.
Спробував поговорити з одним із них, що стояв із двома офісними охоронцями. Їхня частина розквартирована в Дарниці, до “дембеля” йому залишилося сім місяців. Сам родом із Хесонщини. Виявляється, вчора, тобто 18го, тут убито їхнього капітана і двох рядових. Потім, проглядаючи список загиблих під час цих подій 11ти силовиків, я не знайшов ні капітана, ні рядових цієї частини. Можливо, справді має рацію один із депутатів, який заявив, що справжня кількість загиблих військовиків приховується.
Співбесідник був досить відвертим. На запитання, чому вони захищають цього примітивного бандюка на золотому унітазі, виступають проти свого ж народу, відповів: “Ми все розуміємо, але не довго терпітимемо це”.
Вразило ставлення до них їхніх командирів. Пораненим солдатикам, які стояли під час сутичок живим щитом, прикриваючи собою беркутівців, нікому було надати медичної допомоги — санінструкторів не було. Лише перед обідом їм привезли сніданок. Я запропонував кільком, що лежали, наші газети, у яких були вміщені Павличкові вірші про Майдан. Але вони відсахнулися, перелякано оглянувшись на свого чи то взводного, чи то ротного. Крім смертельної втоми на їхніх почорнілих обличчях пробивалася якась тупа приреченість.

“Дорогу”!
На світанку в четвер притишений гул Майдану знову розітнули один за одним вибухи гранат, тріск частих одиночних пострілів — стріляли не з пневматичної. Самооборона прорвала осадне кільце: дим, вогонь, метушня, команди. За якусь мить почулося:
— Дорогу, дорогу! — За тим, — Лікаря!
Перестрибуючи купи каміння, розкидані металеві каркаси, колоди, через рештки шин, що догоряли, біжу в бік Європейської назустріч бійцям, що біжать з пораненим. Їхніх облич не бачу, тільки оголений живіт із червоною цяткою — кульове поранення. Підхоплюю важку ношу і біжимо. Розхлюпуючи траурночорну багнюку, ноги чіпляються за обпалений дріт. Люди розбігаються, даючи дорогу. Свідомість фіксує якісь обличчя обабіч: на них і тіні страху, лише цікавість і співчуття. У цей час по Михайлівській з уривчастим виттям сирен підлітають карети швидкої. Жодної метушні, на обличчях лікарів тривога і зосередженість. Хлопці залишаються з пораненим побратимом, я повертаюся назад. Не добігаючи сцени, почув як переді мною цвьохнула куля, вдарилася в бочку праворуч, біля якої обабіч сиділи чоловік і жінка. Вона як обпечена зірвалася й прожогом кинулася в обтягнуту целофаном халабуду.
Постріл був із боку Будинку профспілок…
Встигаю добігти до готелю “Дніпро” і знову перехоплюю важкий жовтий чи то щит, чи то двері з тілом. Як і до цього зір фіксує повосковіле обличчя пораненого. Здається, цього разу до Глобуса ми добігли швидше. Лікар підбігає, схиляється над бездиханним тілом: “Уже все”!
Але більшість були ще живі. В одного із поранених, якого допомагав виносити, випала каска, що лежали поруч. Машинально підхопив і лише потім, знову повернувшись на Грушевського, відчув її у руках. Так же машинально надягнув собі на голову.

Полонені
Одразу за пораненими почали виводити з боку Грушевського полонених солдатиків ВВ — групу за групою. В очах дитячий переляк, страх. Серед них два, наскільки я зрозумів, офіцери. Відповідати на запитання вони відмовилися. В одного із них були чінгісхановські (так подумав про себе) риси обличчя.
Полонених зібрали за сценою. Набралося їх осіб п’ятдесят. Коли доправляли їх сюди, дехто із розгніваного натовпу кілька разів намагався вчинити самосуд, але ми втихомирювали розпалених бійців, жінок.
— Вони вбивці! — кричав натовп. — Це ті, що тількино стріляли наших хлопців!
— Це ж не беркутівці, не мєнти, — зривався на крик і я.
— Хлопці, брати, — переконував інший боєцьконвоїр, — ми ж не вони, ми не звірі, не нелюди! Ми — українці!
До нашої групи одразу підійшли священики, почали втихомирювати майданівців, заспокоювати полонених. Останні перелякано, як вівці тиснулися один до одного, в очах багатьох із них не просто переляк — жах. Їм роздали цигарки, дали прикурити. Двом легко пораненим (напевно камінням) надали медичну допомогу. Запропонували воду, печиво, від чого вони відмовлялися. Один молоденький вевешник тремтячим голосом мене запитав:
— Нас не уб’ють?
Здається, нам вдалося їх заспокоїти. Але коли нам надійшла команда виводити їх із загорожі за сценою і конвоювати до палатки коменданта, то навіть офіцери злякано запротестували — напевно, подумали, що їх поведуть мало не на розстріл.
Під крики Майдану “Ганьба!” ми всетаки відвели полонених. Уже потім, через дві доби довідався з інформаційних повідомлень, що, допитавши і встановивши їхні особи, полонених відпустили.

Снайпери
Я зіткнувся з ними у під’їзді нашого будинку, де розташовується редакція. Перед цим їх розшукували тут наші майданівці, але не знайшли. Невідомих було двоє: в камуфляжній формі, в одного із них за спиною був новенький плескуватий рюкзак, у якому проглядалися контури складеної гвинтівки. Розмовляли чистою російською (вже потім згадав слова Булатова на пресконференції, коли він сказав, що ті, хто його катував, розмовляли “російською з російським акцентом”).
Не переповідатиму далі про цей випадок, бо на тлі тих смертей і сотень поранень учасників Майдану це було б з мого боку блюзнірством. Але про цей випадок не міг не згадати, тому що й досі можна почути чи прочитати про те, що мовляв це майданівці стріляли своїх у спину. Снайпери “Беркута” й спецпідрозділу “Альфа” стріляли по мирних протестувальниках не лише з того боку барикад, а й із тилу. Зрештою, оприлюднений народним депутатом Москалем план операції колишньої кривавої влади по зачистці Євромайдану теж це підтверджує.

Моксель шизофренія
Випадково побачив її на телепередачі каналу РТР у програмі Володимира Соловйова, коли шукав наш 5 канал. У нього в студії серед запрошених було троє гостей з України: лисий параноїк, “знавець життя Шевченка”, нардеп Царьов і херсонський мер. З російської: комуніст з українським прізвищем, їхній відомий політологукраїнофоб і той, у кого “папа юріст, а мама ґуская”.
Вони обговорювали події на нашому Євромайдані: крики, обурення, образи на адресу України й українців, заклики фактично до введення військ, неприкриті погрози. І брехня, брехня, брехня… Неприкрита, цинічна, лицемірна. Ті, хто випадково, як і я, дивився (частину) цієї передачі, не міг, напевно, не вжахнутися колективній шизофренії російського так званого політикуму, яка подавалася як турбота про нас, українців. Не жаль, не співчуття з приводу дикої бойні, вчиненої над мирними та беззбройними протестантами кримінальнозлочинним режимом Януковича, а шизофренічний ґвалт із приводу безприкладного героїзму українців, їхньої гідності.
Після чорного четверга я познайомився з Варею, російською журналісткою з Петербурга. Під враженням тої передачі запитав: як так можна обдурювати свій, російський народ щодо подій в Україні і навіщо з такою осатанілою дикістю стравлювати росіян з українцями? Чому ніхто не розповість у Москві про те, що на Євромайдані плічопліч стояли і стоять, гинули (і від російських снайперів) у Києві українці й росіяни, грузини і вірмени, поляки і представники інших народів? Але всі вони — громадяни України. На мирну боротьбу проти кривавого тирана піднялися і 14тилітні діти, і 88річний ветеран ІІ Світової війни, православні і грекокатолики, мусульмани і католики…
Колега, яка й без моїх докорів усе бачила на власні очі впродовж цих довгих і кривавих трьох місяців, відповіла:
— Я готова вийти на Майдан і просити в кожного українця пробачення…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment