Маргіналізація, розчленування, або «Піпл схаває»?

Людмила ТАРАН,

музейник із 18-річним стажем,

письменниця, журналістка

 

Пробач за той глум, який учинили над Музеєм, що має бути “не тільки єдиною беззаперечною національно-об’єднавчою цінністю для всіх українців, а й головним культурним символом України в світі”, як писалося в оприлюдненому Зверненні громадськості щодо ситуації з НМТШ. Так, демонстративно зігноровано не лише думку культурних діячів, письменників, музейників, а й переконливі рекомендації профільного Комітету Верховної Ради.

Почну з того, що в палаці, пам’ятці архітектури ХІХ ст., замуровано парадний вхід. І коли раніше відвідувачі урочисто підіймалися мармуровими східцями до Шевченка, то нині вони змушені заходити до його Дому десь ізбоку. Взагалі, маргіналізація образу найбільшого нашого генія простежується в експозиції послідовно. Його найзнаковіші олійні автопортрети (1840, 1859, 1861 рр.) займають не чільне місце в залах музею, а припасовані на бічних стінах або так, щоб не впадали у вічі. Пригадую, в попередній експозиції овальний автопортрет 1840 р. був розташований так, що молодий Тарас пронизливо дивився просто в душу.

Із початком огляду експозиції охоплює почуття дискомфорту й нерозуміння: чому акцентується увага на портреті Катерини ІІ? Чому зовсім не прочитується етикетаж (занадто високо), а значна кількість експонатів — це вже враження про весь музей — взагалі не має підписів? Отже, речі мовчать — як цілком щось випадкове? Відразу вражає і “винахідливість” знаної Лариси Скорик, авторки-дизайнерки: експонування предметів дослівно на рівні плінтусів у скляних паралелепіпедах. Мапи, рукописи, книжки, план омріяної Шевченком хати, інші раритети — просто при підлозі і часто без жодних коментарів. Утім, як їх вчитати й роздивлятися? Хіба лягти на паркет.

Відчуття нерозуміння (щоб не сказати облуди) поглиблюється від зали до зали. Експозиція побудована переважно за галерейним принципом. Так, Шевченко — художник-віртуоз, академік малярства. І ми пишаємося його винятковою творчою багатогранністю. Але геній Шевченка — передусім у його Слові, яким він створив українську націю: майже за відомим біблійним принципом. Яким чином втілено оту декларовану керівництвом НМТШ “концепцію осучасненої експозиції “Тарас Шевченко — божественне покликання”? У чому полягає осучаснення? Насправді ж порушується принцип неподільності постаті Шевченка-поета і Шевченка-художника, фактично здійснюється розчленування проблематики та й цілого образу. Відвідувач втрачає відчуття повноти контексту його життя і творчості.

Загалом же неспіввіднесеність частини й цілого, неузгодженість матеріалу, неоднорідність його розподілу (в одному залі спресовано 14 років життя Шевченка: “розмивання” через ущільнення?) відчутні постійно. Причина — непрофесійно виписаний тематико-експозиційний план, укладений, як мовлено керівництвом, “новобранцями”. Відтак гостро бракує аури життя й творчості Шевченка, духу епохи, розгортання величного образу генія як метафори.

Коли мовити про суто функціональну конкретику, то ніде не помічено обіцяних спецвітрин для експонування творів на паперових носіях. Отже, графічним оригіналам Шевченка загрожує знищення? Те, що збережене поколіннями поціновувачів генія, зникне через злочинну недбалість? Натомість невідь-чому олійні роботи опинилися в скляних “саркофагах”, що теж загрожує їхній збереженості. Не помічено й приладів, які контролюють температурно-вологісний режим. І це в Музеї, де, пафосно мовлячи, зберігаються скарби нації?

А все почалося з того, що замість планованих за Указом пріснопам’ятного президента України “Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка” (11 квітня 2012 року -257/2012) ремонтно-реставраційних робіт у музеї почала здійснюватися масштабна реконструкція, а на його території — капітальне будівництво, яке заборонено Законом України “Про охорону культурної спадщини”, і що кардинально змінює просторовоархітектурний вигляд Національного музею та нищить автентичність пам’ятки. Примоцований до палацу металевоскляний монстр — хто на це давав дозвіл?

У рекреаційній зоні, порушуючи Закон України “Про музеї і музейну справу” (ст. 11), знищено садок, який відтворено за зразками садиб Києва середини ХІХ ст. На його місці — території історикокультурного призначення! — звели атріум із неоковирними трубами, які нагадують опори для бігбордів при шосе.

Про якість так званих ремонтнореставраційних робіт, виконаних не відповідними фахівцями, а КП “ЖитлоінвестбудУКБ”, як і про витрачені за призначенням бюджетні кошти, нехай судять фахівці. Але очевидні порушення видно неозброєним оком.

Невже нам мало катастрофи й ганьби із Шевченківським національним заповідником у Каневі? Чи це було так і задумано: “Канів2” у Києві?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment