У музеї Тараса Шевченка відвідувача нагнули до плінтуса

Василь ПОРТЯК

Таки у прямому розумінні. Хоч у цьому випадку підходить і вислів “у фігуральному”. Бо якщо відвідувач захоче приглянутися, наприклад, до вибагливого візерунка на скриньці, подарованій Тарасові вчителем Карлом Брюлловим, йому не залишається іншого вибору, як обрати позу прісноводного родича краба. Ну, можна ще стати на коліна. І втішити себе тим, що це клякання перед пам’яттю двох великих людей. Та коли виявиться, що таке щастя — колінкувати або переламуватися літерою “зю” — випадає по кілька разів у кожному залі, “священний трепет” звіється нінащо. Адже лише в такий спосіб можна прочитати вічні рядки автографа Шевченкового вірша “Муза” (“Поможи // Молитву діяти до краю. // А як умру, моя святая! // Моя ти мамо! Положи // Свого ти сина в домовину…”), оглянути стародруки… Річ у тім, що такі раритети лежать на підлозі! Звісно, не на самому паркеті, від нього відстань до експоната — кілька сантиметрів шпарини і товщина скляної шибки. Тобто експонат на рівні плінтуса. Враження, що під ногами і рушник, і рідкісне розп’яття (розписаний темперою хрест, до речі, з якогось дива поруч із автографами збірки “Три літа), і документи з гербовими печатями, мапа України… Список поважний.

Це такий принцип побудови нової експозиції у щойно відкритому після ремонту Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. По залах розставлені скляні кубики з двоматрьома — скляними ж — поличками, нижня з яких при самій підлозі. Туди треба зазирати, щоб побачити й намальовані Шевченком фасад та план омріяної хати над Дніпром, і ним же зображений реальний будинок Івана Котляревського у Полтаві.

Це — стиль Лариси Скорик. Достоту як герой роману М. Булгакова, вона в інтерв’ю 5 каналу без удаваної скромності заявила: “Я — майстер! А у майстра мусить бути стиль. Це мій стиль!”

Що з архітектора Лариси Скорик “стильний” музейний експозиціонер та ще й майстер, це їй або хтось підло нашептав, а вона повірила, або переконала в цьому себе сама. Та наслідок того, що вона взялася будувати експозицію Тараса Шевченка в Каневі, очевидний — це катастрофа. Тепер стрільно, як кажуть галичани про снаряд, втрапило вдруге в ту ж таки ціль — у Шевченка. Цього разу у його київський музей. Цей набій вибухнув тим потужніше, що пані Скорик знову керувала і побудовою експозиції, і реконструкцією (до речі, незаконною) будівлі. З огляду на масштаби останньої, канівська творчість майстра була лише заспівом. Бо коли в Каневі можна й сьогодні полюдськи зайти до музею з головного входу, то в Києві вхід до палацової споруди замурований, туди дорога через прибудовану на задвірках скляну споруду. Коли в Каневі при вході до музею нас зустрічає накритий китайкою камінь (спроба буквально матеріалізувати біблійний образ наріжного каменю зродила недолугий “артефакт”, каменюка — вона і в Каневі каменюка, чим її не накривай), то знайомство з експозицією в Києві починається з портрета… Катерини Другої! Як добре знаємо, зпоміж усіх царів до неї, як і до Петра, у Шевченка були особливі “сентименти”.

“Таке диво наставила” майстриня (пардон, майстер) Лариса Скорик. Справді — стиль… Він диктує, наприклад, істинно геніальний хід — збільшити графічний автопортрет Шевченка десь до розміру 100 х 80 см і прибити цю репродукцію на стіні, вбравши у скляну коробку. Може, у куленепробивну, як для Мони Лізи? Не знаю. Але знаю, що вбивати у стіну архітектурної пам’ятки шурупи — тактак, оті самі чесні саморізи на дюбелях — для розміщення недолугих у контексті експозиції копій, а їх чимало в залах, просто злочин, від якого застерігає охоронна табличка ( 885) на бічному фасаді палацу. Але Скорик мала її в носі. І табличку, і Закон про збереження культурної спадщини, і Закон про музеї та музейну справу та ратифіковані Україною міжнародні конвенції у цій галузі. Вона зруйнувала терасу, бічні сходи, замурувала вхідні двері й вікна, знищила рекреаційну зону — садок у дворі, заліпивши всю площу асфальтом і збудувавши там атріум. Останній — сучасне оранжерейноподібне скляне диво — дуже пасує до зведеного в стилі італійського Ренесансу палацу. Десь так, як адідасівські кросівки до фрака.

Як же це могло трапитись у Національному музеї? Де був колектив науковців?

Та тут і був. Але його Скорик “нагнула” ще перед тим, як запропонувала це відвідувачам. Наближеному до вчорашнього гаранта “майстрові” ніхто не насмілився перечити. Не знайшовсь, як писав Шевченко в “Юродивому”, “якийсь дурний оригінал”. Виконували кожне її кив і кожне морг. Правда, кажуть, дехто трохи опирався.

Генеральний директор музею Дмитро Стус нагнувся сам. Віддано і натхненно. Скорик — його гуру. Його сюзерен! Користаючи зі спільної з нею вірності іншому, великому (радше — огрядному) сюзерену, пан Дмитро отримав кошти в десятки мільйонів і дістав змогу здійснити нарешті реставраційноремонтні роботи, яких музей, стало перебуваючи на голодній пайці, таки потребував. Але він теж того переконання, що Шевченка треба “взути у кросівки”. І тепер маємо те, чого б очі не бачили: спотворена пам’ятка архітектури, знищена зелена оаза в центрі міста, скляна бандура, приліплена до палацу, і вихолощена, бездарна експозиція, що починається не з Шевченкової, а з проклятої ним Катерини ІІ. Такого “вшанування” вистачить іще на 200 років.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment