Алгебра і гармонія в поетиці Т.Г. Шевченка

Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

1.
Максим Рильський, писавши 1946 року про Т. Г. Шевченка, стверджував: “Мало сказано про поетику” великого поета, “про ту суму стилевих ознак, що складають його індивідуальність”, до того ж “є чимало спірного, а то й зовсім неправдивого”. Рильський виступив проти поширеного твердження, що Шевченко народний поет у тому сенсі, що “народність — це простонародність чи примітивізм”, а недолугі критики бачать у “великому нашому поетові талановитого співцясамоука, приступного будьякому читачеві без усяких застережень, як склянка води”. Навівши уривок із “Неофітів” (8 рядків від “І в термах оргія. Горять…”), золотий наш Максим Тадейович слушно стверджував: “…щоб написати такі рядки, треба мати неабияку обізнаність в античному світі, а щоб прочитати їх, розуміючи, треба стояти на певному освітньому рівні”. Прикро, проте найбільшу купу академічних дурниць про “неосвіченість” Шевченка читаємо в М. Драгоманова. Вчений і навіть перенавчений він посідає своє місце в енциклопедіях, але не в історії народу (про який Драгоманов багато клопотався — і завжди зверхньо, з кафедри).
В українській інтелектуальній історії переломне значення мала Шевченкова ідея нації як духовного континууму “мертвих, і живих, і ненарожденних”. Цю ідею характеризує цілковите ігнорування державного і недержавного (“історичного” й “неісторичного”) існування нації, розуміння національної духовної тяглості як такої, у якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки за посмертну долю (сприйняття) предків. У центрі світогляду поета стоїть моральне переживання окремої людини, тож для нього адекватним способом пізнання виступає не так філософія, як міф. Екзистенціалістські екскурси Шевченка в соціальнопсихологічні складники свідомості й поведінки його героїв (і в медитації його двійника — ліричного героя) є вагомими в спадку поета. У розумінні історії Шевченко переносить наголос із головної для кириломефодіївців проблеми — покути — на проблему вини: зарівно ката, що зазіхає на чуже існування, і жертви, яка впадає в “нежитіє”, летаргію, фактично відмовляється від себе. Поневолювачі (“царі”) й поневолені (“раби”) різняться лише як активні й пасивні злочинцібоговідступники. Історія людства постає процесом звихненням божого задуму; до нього кожен за себе має повернутися через очищення Словом. Син і Мати є для Шевченка головними постатями істинного християнства, вільного від чаклування кадилом. Багато фахівців вважають джерела й еволюцію релігійного світогляду поета недостатньо дослідженими. Читаючи “Врага не буде, супостата, // А буде син і буде мати, // І будуть люде на землі!”, варто бачити (розуміти) і сина, і Сина, і матір, і Матір, що уособлюють найвищу людяність і жертовність.

2.
1842 року Шевченко писав одному з друзів: “Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею: який мене чорт спіткав, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, братеотамане, єй богу лихо! Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, що аж холод іде по серцеві; як хоч трішки його розкриєш, цур йому! Мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним; воно правда, але що я маю робити? Хіба я винен, що уродився не кацапом або не французом? Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать “Слепую”, але вже не маю над нею волі”. Якщо йдеться про поезію, очевидністю є, що Шевченко російським поетом ніколи не почувався й не мав наміру ним стати (1); що в поезіях, написаних поросійському, він залишався українцемпатріотом (2); що його українська поезія за мистецькою вартістю безмежно вища російського римування (3). Зрозуміло, причиною є не погана “якість” російської мови, а сприйняття (чи радше відчуття) Кобзарем рідної української єдиним джерелом, що стимулює поетичну спрагу — бадьорить волю до життя.
М. Костомаров: “Я бачив, що Шевченкова муза роздирала завісу життя народного. І страшно, і солодко, і боляче, й упоюче було заглянути сюди! Тарасова муза розкрила якийсь підземний заклеп, уже кілька віків запертий багатьма замками, запечатаний многими печатями!”. Це — правда, але читаймо далі: “Шевченко зробив з нас людей, що ненавиділи москалів і всіх тих, що були винні в бідуванні нашої рідної України”. Це — твердження, яке сьогодні змушує кожного запитати себе: “Чи й справді я ненавиджу “москалів”?”. Весна ювілейного 2014 року та події в Криму не залишають багато місця для сумнівів. Опитування російської людності наприкінці березня показало, що 75 % — таки кацапи, і вони підтримають Путіна, якщо той піде на нас війною.

3.
Логічна семантика — розділ математичної та формальної логіки, що вивчає взаємовідношення між виразами мови і позначуваними ними поняттями та судженнями. У мисленні та мові розрізняються позначення предметів і непредметів. Непредмети поділяються на такі, що пов’язуються з динамікою, і такі, які мисляться статично. Статичність — звичайна властивість прикметників, динаміка — дієслів. Саме іменники та дієслова можна вважати за сенсом полярними в текстах.
Прикметники позбавлені лексичної автономності. У них закріпилося відокремлення семантики стану від (дієслівної) семантики дії. Це спричинило дублювання прикметником іменникового відмінка, числа і роду, тобто перетворення прикметника на несамостійну граматичну одиницю. Проте прикметник (як і дієслово та іменник) схильний до того, що має назву транспозиція — формування вторинного значення. Можемо іронічно зауважити: “Побачимо, сказав сліпий чоловік”. Проте гірке українське прислів’я звучить краще: “Побачимо, сказав сліпий”. Прикметник став іменником. Замкнені в своїх основних категоріях, головні частини мови мають межу виразності. Завдяки транспозиції думка звільняється, а тексти збагачуються і набувають нових відтінків. У наведеному прислів’ї дієслово “побачимо” не має (основного) сенсу, пов’язаного зі здоровими очима; йдеться про “поживемо — дізнаємося, що буде”. Отже, в реченні “Побачимо, сказав сліпий” два з трьох слів відхиляються від своїх номінальних значень. Така гра є постійна; новий зміст для старих слів народжується й одразу вмирає в усному мовленні, але може стати вічним на папері. Лінгвісти й літературознавці мають відкритий доступ до творчості геніїв, проте не кожний, хто ходить до церкви, розкриває для себе сутність Бога. Шевченко чи Міцкевич, чи Гете, чи Данте, чи Сервантес, кожний посвоєму писавши своє Нагірне казання, були і лишаються апостолами для людей різної віри й атеїстів.

4.
52 тексти, написані рукою Т. Г. Шевченка і досліджені за ІПДметодикою, складаються передовсім з українських віршів та уривків із поем, тобто з того доробку, який зробив його співцем і пророком України. Таких матеріалів (даруйте казенний термін) — 32; до їхнього переліку входять і найбільш відомі твори, і деякі з тих, що з різних причин не завжди потрапляють до хрестоматій. Російськомовну поезію Кобзаря презентує поема “Тризна”. Написана “на замовлення самому собі” і адресована “На память 9 ноября 1843 г. Княжне Варваре Николаевне Репниной”, ця поема засвідчує і ухиляння нещодавнього кріпака від кохання княжни, і намагання молодого українського поета бодай одноразово долучитися до популярного на той час стилю Бєнєдіктова, за яким романтичний екстаз радше імітувався, ніж переживався насправді. Російськомовну прозу Шевченка маємо можливість аналізувати за уривками з 6 повістей, за 5 тестами листів та 3 нотатками у щоденнику. Листи, написані і українською, і російською, можуть віддзеркалити наявність чи відсутність впливу двох мов на епістолярну стилістику Шевченка. Художню прозу і щоденник українською він не писав, відтак контролю “на мову” в цих жанрах немає.
Вагомим є запитання щодо загальної достатності 52 зразків творчості великого поета для висновків про її потаємну технологію, тим більше — коли йдеться про незвичну для літературознавства методику. Відповідь така: те, що наразі пропонують читачам, є краплиною в морі шевченкознавства. Але будьякі висновки, отримані через застосування математичних методів, мусять бути верифіковані (стверджені) за допомогою спеціального математичного контролю, якому байдуже — йдеться про поезію, генетику, демографію, соціологію, економіку чи ще щось. Тож наперед заявляю: все, про що писатиму, є верифіковане з таким ступенем надійності, який не завжди тішить дослідника в царині інших наук.
Беручись до аналізу Шевченкової спадщини, проведемо відбір текстів, достатньо подібних навзаєм (за ІПДкритирієм), щоб бути об’єднаними в кластери. Компьютер засвідчив, що ця процедура пройшла надійно; маємо 3 сузір’я з такими середніми показниками ( %):
кластер №1: імен. 41,1; прикм. 11,5; дієсл. 47,4;
кластер №2: імен. 52,3; прикм. 13,7; дієсл. 35,8;
кластер №3: імен. 46,8; прикм. 23,6; дієсл. 30,6.
Відразу можемо констатувати більшу упорядкованість “чистої” Шевченківської структури порівняно з авторською мішанкою: частка прикметників і частка дієслів у “чистих” кластерах узгоджено зростають (спадають) від 1го кластера до 3го (1). Водночас можемо переконатися, що частка прикметників є практично однаковою у відповідних кластерах, організованих на “чистому” й мішаному авторському матеріалі (2); це, ймовірно, віддзеркалює традицію стриманого, проміжного та розкутого використання прикметників (трьох різних ІПДстилістик), що мало залежить від авторства.
Насамкінець варто наголосити, що максимум іменників у 2му Шевченківському кластері є не такий високий, як в авторській мішанці (3) (що спричиняють деякі біблійні тексти та вірші Т. Осьмачки і П. Мовчана). Не маємо підстав вважати корисною для поетики якусь певну міру іменників (і взагалі якісь рекомендації щодо ІПДрозподілу: для талантів вони зайві, а графоманам не допоможуть). Проте т. зв. “магія чисел”, не вирішуючи жодних проблем, натякає на їхнє існування. Простий експеримент: вирахуємо суму часток ( %) іменників і дієслів у “чистому” й зведеному списках. Шевченківські кластери: №1 — 88,5; №2 — 88,1, №3 — 76,4. Кластери зі зведеною автурою: №1 — 85,8; №2 — 83,7; №3 — 73,3. Отже, за сумою іменників та дієслів перші два кластери ближчі між собою, ніж кожен із них — з третім; у зведених кластерах ця закономірність менш виразна.
Не вперше йдеться про різницю між кластерними структурами, проте (увага!) жодна з них не є “кращою” чи “гіршою”. Зведений список авторів об’єднує багато текстів (і стилів) — це добре при аналізі поетики “взагалі”; Шевченківський список є спеціалізований щодо творчості одного геніального поета. Розбіжності між списками природні. Відтак виправданим є наступний крок: 1. об’єднання двох списків ув один, близький до універсального; 2. збільшення числа кластерів, що є аналогією використання потужнішого телескопа в астрономії.
Закони математики, лагідні при правильному застосуванні, схильні до жорсткої помсти до порушника канонів. Коли йдеться про кластеризацію, доводиться борсатися між двома бажаннями: поперше, організувати якомога більшу їх кількість, щоб різниця між першим, проміжними і останнім висвітлила все те, чого не побачиш на стислому матеріалі; подруге, розуміючи обернену залежність між кількістю кластерів і можливістю надійної верифікації розбіжностей між ними, дослідник змушений наступати на горло своїй пісні. Відтак, мавши окремо 45 текстів різних авторів і 52 тексти Т. Г. Шевченка, довелося обмежитися трьома кластерами в кожному варіанті. Об’єднавши два масиви для подальшого порівняння текстів Кобзаря з іншими і маючи разом 97 текстів, довелося запитати комп’ютер про оптимальну кількість кластерів — він запропонував 4 з гарантією математичної самодостатності кожного. Маємо в кластерах із 1го до 4го об’єднання відповідно 10, 37, 26, і 24 текстів при співвідношенні Шевченкових та інших 8+2; 23+14; 6+20 та 15+9. Отже, йдеться не про випадкове рівномірне перемішування, а про взаємне допасування текстів, подібних за ІПДкритерієм. Таку роботу електронні обчислювальні машини (ЕОМ) виконують залюбки. Інша річ, чи пощастить дослідникові зрозуміти через числовий скелет оригінальний поетичний дар і неповторну людську душу. Ось наповнення кластеру №1: Думка (“Тече вода…”); Думка (“Вітре буйний..”); Мар’яначерниця; “То так і я тепер…”; “Та не дай, господи, нікому…”; “Не тополю високую…”; “І знов мені не привезла…”; “Як я маю журитися…”. До цього ще 2 тексти іншого походження: Євангелія від Марка (“Уздоровлення Розслабленого”) та безжаліснобожевільна “Песня Офелии” (Блок). Усі тексти похмурі; всі герої коротких сюжетів нарікають на білий світ, проте є особливість: не лише скаржаться, а й виказують претензії: “Колись божились та клялись, // Братались, сестрились зі мною”, — згадує Адресат, якому вкотре “не привезла нічого пошта з України”. “Ні, ні, // Вони з холери повмирали; // А то б хоч клаптик переслали // Того паперу”. Самотня дівчина: “Піду шукать миленького, // Втоплю своє горе, // Втоплю свою недоленьку, // Русалкою стану, // Пошукаю в чорних хвилях, // На дно моря кану. // Найду його, пригорнуся…”. Поет (на засланні): “Як я маю журитися, // Докучати людям, // Піду собі світ за очі — // Що буде, те й буде. // Найду долю — одружуся, // Не найду — втоплюся”. Навіть Розслаблений (тобто паралітик із Євангелії) спочатку перебуває у конфронтації зі Спасителем, бо не йме віри, що може стати на рівні ноги. Чи має ІПДструктура 1го (об’єднаного) кластеру відмінності від інших трьох? Має, дуже вагомі за математичними оцінками. Але! Готуючи до дослідження поетики Кобзаря себе й вас, добірне товариство, мушу наголосити: комп’ютер у принципі може “перетравити” тексти високої складності, зумовленої комбінаціями слів навіть із повного набору частин мови (не лише трьох), — але ніхто не годен організувати таку програму обчислень, яка з миготливої сукупності слів екстрагує українську душу разом із особистісним Шевченковим способом її поетичного віддзеркалення.
Це — проблема, розуміння якої виникло задовго до епохи комп’ютерів. 27 січня (ст. ст.) 1832 р. у С.Петербурзі відбулася прем’єрна вистава Пушкінської трагедії “Моцарт і Сальєрі”. У ній роль комп’ютера перебирає на себе Сальєрі — композитор “нормальний”, але далекий від генія Моцарта. Ось уривок зі вступного монологу Сальєрі: “Я сделался ремесленник: перстам // Придал послушную, сухую беглость // И верность уху. Звуки умертвив, // Музыку я разъял, как труп. Поверил // Я алгеброй гармонию. Тогда // Уже дерзнул, в науке искушенный, // Предаться неге творческой мечты”. Але нічого з того не вродилося, бо науки замало, щоб зрівнятися з “ненавченим” генієм Моцарта. “Разъял музыку я, как труп”, — хвалився Сальєрі, не знавши, що в цьому препараті не знайде душі — ні тієї буденної, що її мав хуліган і брехун Моцарт, ні тієї святкової, що в його ноти вдихнув Усевишній. Щоб не повторювати помилку Сальєрі, треба шукати лише те, що насправді є в художніх текстах, “разъятых” на три частини мови і об’єднаних у 4 сузір’я.
Кластер №1: імен. 38,8; прикм. 9,7; дієсл. 51,6 ( %)
Кластер №2: імен. 49,0; прикм. 12,5; дієсл. 38,7 ( %)
Кластер №3: імен. 57,7; прикм. 16,3; дієсл. 27,1 ( %)
Кластер №4: імен. 46,3; прикм. 24,9; дієсл. 28,4 ( %)
Про наповнення 1го кластеру йшлося вище, розглянемо решту. Кластер №2 має таку шевченківську складову: “Лілея”; “До Основ’яненка”; “Дівичії ночі”; “Садок вишневий…”; NN (“Сонце заходить, гори чорніють…”); “На вгороді коло броду…”; “Утоплена”; “Гайдамаки”; “Наймичка”; “А. О. Козачковському”; “Ой гляну я, подивлюся…”; “Добро, у кого є господа…”; “Ой умер старий батько…”; “Гамалія”; “Бували войни й військовії свари…”; “Сон” (“У всякого своя доля…”); лист до Рєпніної (1847); лист до Рєпніної (1850); лист до Я. Г. Кухаренка (1854); лист до А. І. Лизогуба (1848); лист до В. Г. Шевченка (1859); лист до М. С. Щєпкіна (1858); фрагмент зі щоденника (1857, 14 червня).
Інші тексти — це Євангелії від Матвія та Івана; 2 фрагменти з Еклезіасту; 4 фрагменти з літопису; “Ротонда душогубців” Т. Осьмачки; 3 тексти Василя Стефаника; по 1 уривку з віршів Лесі Українки та Павла Мовчана.
Кластер №3 можна назвати антиподом кл. №2 в тому сенсі, що Шевченкові тексти в ньому складають лише чверть від усього наповнення. Це — “І Архімед, і Галілей…” (єдиний вірш); лист до Рєпніної (1849); запис у щоденнику (1858, 18 березня); уривки з повістей “Наймичка”, “Музикант” і “Капітанша”. Натомість супровідні тексти презентовані, сказати б, у широкому асортименті: Біблія — 6 уривків (Книги Буття; Євангелія від Луки; Пісня над піснями; Апокаліпсис; Послання св. Павла до римлян); 3 тексти Сковороди; 2 тексти Лесі Українки; 5 віршів та “Старший боярин” Т. Осьмачки; 3 вірші Павла Мовчана та 1 фрагмент із “Исторії Малороссии” БантишКаменського. Варто зауважити, що саме 3й кластер є найбагатший на іменники, і ця характеристика відіграє важливу роль ув об’єднанні названих текстів у сузір’я.
Кластер №4 надважливою позначкою має велику частку прикметників — таку, як кл. №2 і №3 разом (і в 2,5 раза більшу, ніж кл. №1). Згадаємо про “магію чисел” і для чотирьох сузір’їв від 1го до 4го матимемо відповідно таку суму іменників та дієслів ( %): №1 — 91,4; №2 — 87,7; №3 — 84,8; №4 — 74,7. Останній далі від трьох попередніх, аніж вони навзаєм між собою. Така позиція (у спосіб, про який ми можемо лише здогадуватися) поміж поетичного шевченківського наповнення долучила до 4го кластера такі знакові твори, як “Заповіт”; “Думи мої, думи мої…”; “Кавказ”; “Холодний Яр”; “Пророк”; “В. Костомарову”; “Думка” (“Нащо мені чорні очі…”); “Тризна”. Якщо говорити про прозові тексти, то це лист до Рєпніної (1847); лист до А. О. Козачковського (1854); лист до А. І. Толстої (1856); фрагмент щоденника (1857, 19 червня), а також уривки з трьох повістей — “Варнак”, “Княгиня” та “Несчастный”.
НеШевченкова складова 4го сузір’я не має жодного біблійного чи літописного тексту, натомість — 5 віршів О. Блока, 2 вірші Павла Мовчана, по 1 віршу Сковороди та Лесі Українки.
За метою цього дослідження, вважаючи Т. Г. Шевченка головною творчою фігурою, визначимо його кластерний супровід, виокремивши з останнього полярні підгрупи, а саме: “архаїчну” (біблійні та літописні тексти) та “новітню” (О. Блок, Василь Стефаник, Тодось Осьмачка та П. Мовчан). Такий підхід розкриває цікаву тенденцію: якщо в перших двох сузір’ях сума “архаїчних” текстів дорівнює 9, а “новітніх” — 6 (співвідношення 9:6=1,5), то в третьому й четвертому сузір’ях маємо відповідно 5 і 15 (співвідношення 5:15=0,33). Отже, певна частка шевченківських текстів (саме тих, що лягають у кл. №1 та №2) за ІПДструктурою тяжіє до “старого” (але не застарілого, а повноважного) стилю, тоді як інша частка (кл. №3 та кл. №4) є ближчою до новітньої творчої орієнтації. Є підстави вважати, що така арифметика засвідчує принципову можливість зробити крок від низової ІПДструктури тексту до його вагоміших характеристик.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment