Борцям за волю, за нашу долю

Лише згодом Роман Коваль перейшов до теми вечора — презентації свого чергового доробку. І згадав, як свої 40 років він теж відзначив творчим вечором у Київському міському будинку вчителя. Тоді він презентував книжку “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”. Хор “Гомін” співав Роману “Многая літа”. Іменинник сприйняв це як привілей, сприйняв зі світлою радістю. Наспівавнакував йому хор “Гомін” уже 15 літ. На жаль, немає вже серед тісного кола друзів Рената Польового і Віктора Лісовола, які виспівували тоді “Многая літа”… Тож цьогоріч не стільки сум за друзями, скільки нові українські жертви на Сході посіяли сумнів, чи варто було б проводити у цей тривожний час свій творчий вечір. Можливо, і не наважився б, але друзі переконали: треба! Юрій Сиротюк, народний депутат України, сказав: “Треба проводити. Цей вечір підніме бойовий дух українців”. А кобзар Тарас Силенко остаточно схилив шальку терезів на користь вечора тим, що коли ж, мовляв, як не зараз заодно презентувати альбом “Визвольні пісні ХХ століття”. Він разом із Грицем Лук’яненком та іншими його творцями і представили його в Будинку письменників як органічне доповнення до тих героїчних подій, коли підступний і кровожерний північний сусід заполонив мирні українські міста й села.
Презентуючи книжку “Медвинське повстання”, Роман Коваль нагадав пророчі слова Івана Дубинця, спогади якого стали її осердям: “Прийде час — і український народ у своїх святцях героїв і жертв, що полягли за волю України, буде згадувати й імена медвинців”.
Ці слова стали пророчими. Сам Дубинець помер 60 років тому на еміграції в США, куди важка доля закинула його у повоєнний час. Його смерть стала повною несподіванкою для друзів, як пише Роман Коваль у вступній статті “Містосад на річці Хоробрі”. Він ні на що не скаржився, був повний сил і планів. Колишня дружина письменника Юрія ГорлісаГорського (автора українського бестселера “Холодний яр”) Галина Гришко, яка зустрічалася з Дубинцем за день до його смерті, в листі до п. Романа писала, що він був бадьорий і веселий. Тож кореспондентка висловила припущення, що Дубинця вбив агент Москви. Причин для цього було більш ніж достатньо, бо покійний був членом ЦК Української революційнодемократичної партії, надзвичайно активним діячем, учасником багатьох з’їздів різних українських емігрантських організацій, свідчив на паризькому процесі втікача із СРСР Віктора Кравченка, був головою Добровільного об’єднання колишніх репресованих українців, ініціатором та організатором маніфестацій до 20річчя Голодомору в Україні, які в 1950х роках сколихнули громадськість вільного Заходу і Америки. Зрештою, Дубинець був і автором ще однієї книжки, в якій він розповідав про відомі й приховані злочини Москви. Це все версії, хоч і доволі аргументовані. Але мусимо повсякчас пам’ятати незмінну сутність нашого “північного брата”: всі знають про його лукавство і підступність, але не всі його злочини одразу спливають на поверхню.
На початку 1960х років медвинська односельчанкаемігрантка Олександра Бражник приїхала зі США, де оселилася після війни, і якимсь чудом зуміла провезти мало не повну валізу дубинцевих книжечок “Горить Медвин”. Тоді ж провідала й старенького батька автора. Відтоді ці безцінні спогади за дотримання найсуворішої конспірації передавалися у Медвині з родини в родину. На той час це було вкрай небезпечно, адже московські сексоти були скрізь і всюди, навіть по селах, а ті, хто читав чи просто мав таку літературу, за статтею “поширення антисовєтської літератури” міг не один рік хлебтати тюремну баланду на далеких сибірах. Але жоден із медвинців не продався, не доніс на свого односельця за таку “крамолу”.
Іван Дубинець допоміг землякам (хоча багато хто з них і сам про це знав) зберегти пам’ять про криваву трагедію і людські жертви рідного села. У спогадах він свідчив, що, попри страшні жертви, ніколи не чув від односельців каяття чи жалю з приводу збройного виступу проти російських окупантів. Це підтверджує і начальник штабу медвинських повстанців Микола Василенко, спогади якого “Мова про пережите” вміщено в новій книжці Романа Коваля. Василенко згадує матір повстанця Михайла Шмигори, яка “не нарікаючи ні на кого… була горда, що її син не згинув безкорисно”. Ця сила духу, здавалося б, остаточно витравлена, випалена століттями московського рабства, є свідченням незнищенності людської, нашої національної сили до волі. У скорботі схиляючи голову перед тими, хто “згорів, — як пише в книжці Роман Коваль, — у вогні медвинського повстання, вклонімося вдячно медвинським матерям, які пишалися тим, що їхні сини загинули за Україну”. Ці слова особливо пронизують нашу свідомість ще й тому, що не змита ще пролита кров Небесної Сотні на Інститутській і Грушевського під час Київського Майдану, ще й сьогодні мордують, знущаються над українцями на рідній нашій Слобожанській, Донецькій, Таврійській землі російські окупанти і нащадки завезених у свій час колаборантів. Пам’ятаймо…
Основою книжки “Медвинське повстання” стали спогади безпосередніх учасників цього повстання — Івана Дубинця та Миколи Василенка, про яких уже згадувано. Крім цього тут уміщено також нариси про бандуриста Антіна Митяя, отаманів Григорія Пирхавку та Дмитра Цвітковського, біографічну довідку на бандуриста Костя Місевича, який залишив неповторний спогад свого учителя — Антона Митяя; спогадироздуми Юрія Лавріненка, дослідника “Розстріляного відродження”, оповідання Григорія Косинки, одного з тих, хто увійшов до скорботного списку “Розстріляного відродження”, спогади про Івана Дубинця, його батька і брата, згадка про начальника штабу медвинських повстанців Миколу Василенка, спогади медвинців про трагедію рідного села, далеко неповний список медвинських повстанців, два матеріали про Медвин із українських газет часів Другої світової війни, спогад Галини Денисенко про свій медвинський рід, нарис про медвинського вояка французького Іноземного легіону Павла Миколенка, дослідження Анатолія Листопада “Медвинці, репресовані комуністичним режимом”, розповідь Володимира Здибка про своє дитинство у Медвині та спогади його батьків про трагічну історію Медвина, матеріали про вшанування медвинських героїв, що публікувалися в пресі, вірші Ольги Страшенко “Медвин, земля козаків” та “Ой у Медвині на Спаса”, медвинську пісню “Спи ти, козаче, наш брате!”. Особливу привабливість книжки створює розділ “Фотодокументи” — 125 світлин, більшість із яких Роман Коваль уперше оприлюднює для широкого читацького загалу.
На вечоріпрезентації і вшанування подвижницької праці Романа Коваля промовляли Петро Гогуля (співупорядник книжки), автор кількох розділів до неї Володимир Здибко, режисери Олександр Муратов, Олександр Рябокрис та Олександр Домбровський, скульптор Михайло Горловий, поетеса Тетяна Лемешко, журналісти Микола Владзімірський та Костянтин Дикань, дочка Голови Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака Наталка Осьмак, народний депутат України від ВО “Свобода” Юрій Сиротюк та міністр екології і природних ресурсів Андрій Мохник.
Душевності й щирості віншуванню Романа Коваля й обговоренню його нової книжки додала презентація альбому “Пісні Визвольної боротьби ХХ століття”. Частину з них співали кобзарі Тарас Силенко і Тарас Компаніченко, барди Гриць Лук’яненко, Володимир Самайда, Володимир Гонський, фольклорист Валерій Гладунець, а пісню “Любо, братці, любо”, улюблену пісню іменинника, співав уже весь переповнений зал.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment