Обрії малої батьківщини

Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький

— Звідки в тебе ці раритети? — запитав я, переглядаючи одну за одною світлини, вкотре картаючи себе за те, що ніколи не любив фотографуватися. Аж раптом натрапив на бабу Маріку, вона сиділа біля веранди нашої сергіївської хати, поклавши худі спрацьовані руки на коліна. Вдивлялася зпід темної “мусульманської” хустини на сергіївський світ, ніби й не підозрюючи, що в цю мить її “здіймають”. То, либонь, була єдина світлина з баби Маріки, вона дуже не любила всякі “совєцькі штучки”.
— То звідки в тебе оце все? Хто робив ці фотографії? Наприклад, баби нашої? Фото з тебе, ще, видно, школяра? І з батька нашого, і з мами, тата, сестер. І з мене. Не пам’ятаю. Видно, я тоді студентом був, бачиш, який у мене чуб, який модний кок на голові. Либонь, п’яненький був я того дня, бо ж на канікули приїхав до Сергіївки. Чи в Наркевичі. І дівчина ота над моїмне моїм баяном, сміється. Також, мабуть, трохи захмелена…
— Та то я в Юхимівцях був, — одказує брат, — Нінин альбом забрав, буде пам’ять про сестру, про її чоловіка Володю, про тата нашого, про маму, про нас із тобою. А ще — про бабу Маріку…
— А хто її фотографував?
— Не знаю. І вже спитати ні в кого. Я чомусь думаю, що то дядько Гриша, москвич, він на гостину до сусідів приїздив, до діда Митра Лепікаша, до цьотки Степанини.
Залишається мені сказати, що отой моряк Володя був родом із Юхимовець, сусіднього з Наркевичами та Сергіївкою села, після служби у війську працював на шахті в Червонограді, дружина його Ніна, закінчивши Кременецький педінститут, учителювала в школі, викладала фізику і математику. Коли я вчився в університеті, то приїздив зі Львова на гостину до сестри в Червоноград, вона ще й “тормозок” для моїх студентівтоваришів завжди ладнувала. Одного разу, перебуваючи в Червонограді разом із письменниками Романом Іваничуком і Володимиром Яворівським, я надумав запросити їх до сестри на вечерю, але де там… надто хлібосольними виявилися галичаничервоноградці, доки настала черга чимчикувати до сестри, ми вже були неабияк “повечеряні”…
Ну, здається, з довідковою інтродукцією ніби покінчено, перейдімо до поезії:
Я не знаю, що це сталося зі мною,
чую жалібне іржання за стіною,
із туману, зза світання, знад смеркання
зве та зве кудись лошаткове ридання.
Не збагну я, де воно, лоша нещасне,
невидиме, позамежне, позачасне.
Може, коней крав колись мій темний пращур
та в степу лоша лишив напризволяще,
і тепер чужу я муку мушу чути
й за гріхи чиїсь тяжку нести спокуту?
“Мамо, там, за листопадами й снігами
тужно так ірже лошатко, чуєш, мамо?
Може, хижий дух звіриний вчуло з ночі?
Може, тіло скрижаніле зводять корчі?”
А матуся полотно у лузі стеле,
клонить голову, смутна та невесела.
А матуся зажурилась сивиною,
все співає “не вернуться літа мої”.
Над рікою полотняною
схиляється,
за літами молодими
побивається.
Про лошаткове іржання — ані слова.
Будь здорова, мати моя, будь здорова…
Ви, читачу, бачите нашу маму на світлині ще молоду, у розквіті сил (хоча про який розквіт сил могла говорити Євдокія Онуфріївна, цілий день відповзавши на колінах, прориваючи колгоспні буряки!).
Мені, авторові цих рядків, як і всім моїм ровесникам, випало суворе дитинство. Ми з братом Антоном намагалися довідатися про воєнні роки батькафронтовика, про те, за що йому дали медаль “За відвагу”, чи за яких обставин осколок поранив йому груди, над самим серцем, залишивши рубець з кулак завбільшки… Батько мовчить. Щось там пригадає. Схлипне, утре сльозу.
— Та що там розказувать, хлопці… Наливайте!
Крім батька, була ще й мама. І сестрички, і баба Маріка. Згодом, уже в зрілому віці, я напишу про бабу Маріку повість. Напишу, що для мене і для мого брата вона була завжди однакова: стара, сива, худа. З однісіньким зубом, що випирав із верхніх ясен, мов сталактит, із тяжкими коричневими руками, обплетеними синім огудинням жил… Для нас, малих, вона була першою людиною, яка смалить самокрутку, роздає потиличники й ляпаси. Уперше в житті ми почули, як з її сухих уст злітали гострі слова й словосполучення, від яких дорослі зазвичай намагаються захистити, убезпечити дітей. Коли курка забивалася на грядку, баба хапала лозину або жбурляла в город грудкою землі й на цілу вулицю горланила:
— Куди полізла, курво совецька, щоб тебе грім небесний побив!
Вона відчувала нестримний потяг до розпаленої грубки і дивилася на вогонь так, як, певне, дивилися на нього наші печерні пращури. Місце на стільчику перед полум’ям чи жаром було для баби трохи не святе, її трон і спочинок, таємна втіха і сувора задума. Рожеві відблиски ворушилися на покраяному зморшками чолі, на запалих щоках і губах, блукали в нерівному проділі рідкого волосся. Вона сиділа несхитно й відчужено. Курила і не кліпаючи стежила за химерним танцем вогню, і розмита тінь її голови примарно похитувалася на стіні, під темним решетом радіодинаміка…
Я б розповідав про бабу Маруху безконечно. І про те, як вона працювала, як жала осоку й зілля в березі, на хисткому болоті, як запихала кожний зжатий жмут у верету, хитромудро пов’язану у неї за спиною, а я сидів на березі, обхопивши коліна сплетеними пальцями, й думав про те, яка ж вона у мене лиха, баба Маруха. Онде її видно в шумі зілля. Іде до берега, несе перший ужинок. Поки дістанеться на тверде, можна встигнути води напитися… А вода близько, варто перехилитися через цямрину та зачерпнути кашкетом. Ще трішки, ще… Отак, хитнулося небо, сплющилася хмарка, щезло з дна відображене у воді осикове листя. Повен кашкет води! І раптом — стрімке падіння, льодяний холод, руки по лікті в намулі, голова, плечі, груди — у воді. Миттю встаю на ноги, вода сягає пояса. Здавлено й довго кашляю. Підводжу голову й на небесному тлі бачу вправлене в дерев’яну раму цямрини злякане й лихе бабине обличчя з набубнявілими жилами на чолі, з темним зубом, що прикусив нижню губу.
— Руки, руки давай, коросто семилітня! — волає баба й, низько перехилившись, хапає мене під пахви… А ще за якусь мить скидає з мене сорочину й полотняні штанці й, старанно викрутивши, розвішавши на кущі верболозу, каже:
— Сиди отут каменем, суши шмаття. А я розстелю зілля й знову піду жати.
Одне слово, не було в баби жодної хрестоматійноідилічної риси, котрими так щедро наділені не тільки літературні, а й живі бабусі й дідусі в кожному нашому селі. Але чому не можеш забути її, чому, коли пригадаєш її, прокурену й продублену, несамовиту й лиху, раптово сколихнеться щось у душі, світле й печальне, промайне, мовби луна далекого голосу, і поволі та неохоче згасне в грудях? Чому? Чому здається мені, що вона, цілковито неграмотна, зараз, цієї миті, читає написаний мною текст, вдивляється в нього, як давно колись незмигно вдивлялася в полум’я грубки…
А взагаліто я втрапляв у водяний полон двічі. Перед криничною купеллю була й річкова, за якихось двадцять кроків од тої, колодязної, тільки цього разу рятувала мене не баба Маріка, а сестра Ніна. І дерев’яна криниця, і річка, поросла осокою, зіллям та очеретом, і верби й осокори — все це було за нашими городами. Влітку зелене, соковите, густе. Взимку — вкрите снігом. Навесні скресала крига, річка розливалася, поволеньки несла себе до старезного мосту на греблі. Саме у такий весняноповеневий день ми, сільські дітваки, висипали на берег, дивитися на весняну течію. І Ніна разом з нами, вона вже старшенька, літ їй було п’ятнадцять чи шістнадцять. На плечах у неї тлумак із мокрими ряднами, мішками, з праником — одне слово, треба було їй виполоскати оце добро. Стала на край криги та й… А тут і я. Наступив на окрайку льоду, послизнувся. І понесла мене течія, зодягненого та взутого. Не встиг опам’ятатися, як Ніна вхопила мене за комір, виволочила на крижину, примерзлу до берега. Біжи, сказала. Біжи, щоб не застудився, до хати близько…
“Сестро мила, від чертогів піднебесних
кличезве когось лошатко, чуєш, сестро?”
А сестра бере коралики зі скрині,
заплітає в русу косу бинду синю,
в шаль турецьку угорта дівочі плечі,
тихим голосом веде “коли б той вечір”.
До іржання, до ридання їй байдуже —
чорноморця молодого любить дуже!
У задихане люстерко
усміхається,
так і так до личка свого
придивляється…
“Будь здорова, маю брата я спитати:
“Чуєш, десь ірже лошатко, чуєш, брате?”
Ніни вже немає з нами (і чоловіка її Володимира, морякашахтаря, також Господь до себе забрав). Але ще є в нашому роду друга сестра, Зіна, кубанська козачка. Вона народилася на десять років пізніше від старшої сестри. Коли настала пора дівувати, Зіна разом із подругою поїхала в Севастополь. Погостювати начебто. Та так і не повернулася. Зустріла там моряка Сашка Сидорова, він і запропонував Зіні їхати з ним на Кубань, у станицю (назву станиці, на жаль, вже забув). Служба на крейсері саме добігала кінця, отож молоде подружжя подалося спершу до станиці, в материну хату, а згодом Сашко і в Краснодарі двокімнатну квартиру отримав (працював у місцевому винному тресті, директора “Волгою” возив).
Такот, коли Сидоров отримав житло, ми з братом Антоном надумали провідати сестричку. Тоді я саме вчився в університеті “на жорналіста” (мама, пригадую, допитувалася, що воно таке “жорналіст”, а брат відповідав одразу ж: “Та то той, мамо, що на жорнах меле”). Летіли ми в Краснодар із Києва. Мороз був — 25 градусів. Прибули на місце (дві з гаком години на “ИЛ”18), а тут плюсова температура, дітлахи з решток снігу ліплять бабу, верещать од радості. О, як радісно, як щиро зустріла нас Кубань! Зійшлися в двокімнатну квартирку Сашкові друзі, молоді краснодарці, пили чарку, співали тільки українських пісень, розмовляли, жартували українською, і то було так природно, і Сидоров, як з’ясувалося, говорив лише українською, так, як і вся його станиця, і ми з братом дізналися, що тоді на Кубані було багато українських шкіл і ніхто не збирається їх закривати, таке навіть не снилося нікому! Коротше кажучи, ми побачили на власні очі, що Зіна щаслива на кубанській землі, що Краснодар чудове місто, що там прекрасні люди, неповторне вино (ми з братом привезли додому повний чемодан отого трунку, може, саме через отой хмільний багаж поверталися на Поділля потягом). Заспокоїли маму Євдокію Онуфріївну, бо вона неабияк переживала за долю “кубанської козачки”. Згодом, щоправда, і мати літала на Кубань, і доня до нас навідувалася із Сашком… А тим часом молодість брала своє, новозбудовані Наркевичі кликали нас до себе, варто було перейти два сергіївських пагорби чи переплисти човном озеро — і ти вже в Наркевичах, на роботі чи на танцях у робітничому, збитому зі щитів клубі…
“Чуєш, десь ірже лошатко, чуєш, брате?”
Брат черешні у коновочку зриває,
зелен гілля над Поділлям колихає,
а з тим гіллям — “дозволь, мати, вдову взяти”,
і не чує, і не хоче того знати,
що за днями, за роками, за віками
хтось гіркими умивається сльозами.
Брат ніяк не може ніченьки
діждатися,
щоб вдовиним тілом білим
навтішатися…
Ну це я так. Перебільшив про оту вдову. Аби красивіше було. Бо взяв Антон собі в жони Ніну (як бачите, знову Ніна), красиву чорняву дівчину з Дунаєвецького району, село Залісці, там, у тому селі, кажуть не “ложка”, а “лижка”, не “літає”, а — “лІтає”, з наголосом на першому складі. Одного разу брат поцікавився, як же вимовляють у Залісцях слово “індик”. Мабуть “гиндик” — припустив Антон. А Ніна зневажливо поглянула в його бік і переможно мовила: не індик, не гиндик, а — єндик!
Тепер і брат каже тільки — єндик. Надто ж як надумав завести собі індиків…
— Послухайно, що пише нині з Краснодара наша сестричка Зіна, щойно отримав, два тижні йшов той лист, а колись же й доби вистачало, в крайньому випадку — дві. Слухай же.
“Добрий день усім Грищукам! Получила Антонове письмо, велике спасибі, ніби почув мене, бо я за вас усіх переживаю з тим, що там у вас діється. Як у вашій області? Тихо? Чи тоже дуркують? Не знаю, може, я не права, но дивлячись телепередачі, думаю що це все напрасно, тільки народ бідний пострадає. Напишіть, як справи в Броніслава і Андрія”.
Зіна має на увазі мене, автора статті, та сина нашого. І далі пише: “В нас, слава Богу, все нормально, всі працюють, ми з Сашею стали вже прадідом і бабою, Борисова дочка вийшла заміж і родила нам Данилка, уже йому 6 місяців. Ігорева Саша ще вчиться, в університеті…” Я й забув написати, що в Зіни та її чорноморця народилося двоє хлопців, а ті одружилися й залишили нащадків, а ті нащадки… і т. ін. Усі вони, звісно ж, записані росіянами за національністю, от якби Зіна була єврейкою, то тоді й діти вважалися б євреями, а так… Нічого не вдієш. Та я, власне кажучи, нічого не маю проти. Аби, як мовиться, здорові були. А ось зі здоров’ям у Зіни, як вона пише, “діла неважні, зробили операцію, вот 8 березня тільки виписали, вирізали якусь шишку під лівою рукою, була злокачественна опухоль, поки нічого, але що буде дальше, тільки Бог знає, якщо не пішло дальше, то, може, ще проживу трохи…”
Живи, сестро, довго та щасливо, ти ж у нас наймолодша, сорок другого народилася. Уявляю собі, які ті телепередачі, що ти їх дивишся… А щодо “дурки” нашої, то ми ж у ній не винні, а винні правителі наші, ті правителі, у яких мізки за кількістю звивин дуже схожі на затвор автомата Калашникова. А хіба ж носії тих мізків здатні почути якесь там сентиментальне лошаткове іржання!
Мамо рідна, сестро люба,
славний брате,
вже не знаю, в кого маю запитати,
чи воно мене ятритиме довічно,
те іржання, те ридання потойбічне?
І коли я вже дізнаюсь достеменно,
чи його іще хтось чує, опріч мене?
Може, вітер, а чи в полі бадилина,
а чи зграя тужнокрила лебедина…
Світ від обрію до обрію
хитається,
там займається світанок,
там — смеркається…

Світе милий, чи й ти мною
теж гордуєш?
Слухай: там… десь там…далеко…
чуєш?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment