Палімпсести світла душі

Ігор НАБИТОВИЧ,
доктор філологічних наук,
професор Університету імені Марії КюріСклодовської в Любліні

Серед кумранських рукописів знад Мертвого моря зберігся опис пророцтва майбутньої боротьби добра і зла у своєрідній поемі “Війна “синів світла” проти “синів тьми”. Цей архетипний мотив одвічної війни Світла і Темряви, відомий у багатьох релігіях світу, бринить і в поезії різних часів і народів. Нова збірка Любові Проць “Полювання на світло” — спроба поетичним словом засвітити досвітні вогні у мороці сучасного змертвілого та байдужого світу, національного бездоріжжя.
Цикл “У цирульні часу”, який відкриває збірку, — це і діахронічна та синхронічна мандрівка в історію України, і громадянська лірика, запечена кров’ю переживань історичних втрат, національної незрілості й байдужості. У вірші “Степ згорнуто в сувій…” бринить розпач однієї з найболючіших втрат минулого, в якому “Вцілілу купку небораків // Провадить Аріадни нить, // І кров борців, леґенд і маків // Із горла пісні цебенить”.
Лірична героїня ідентифікує себе з цими невідомими борцями (“я з ними теж. Мені солоно // Від тих гірких кровей давно”) й своє покликання бачить у тому, щоб замість стилета, за Євгеном Маланюком, узяти до рук стилос і словом продовжити боротьбу, бо “як схолоне пісні лоно, / То хто підніме знамено?”.
В іншій поезії “Знову черемха димами обкурить…” — гіркота від усвідомлення чвар через дрібниці, коли нас “тінь лютої згуби уже здоганя”. Символом цих “глухих часів” (Ліна Костенко) є вірш “Крайня хата”, в якій метафора “символ щастя” — тітонька галушка — // Світик цей пихато спогляда”, — клінічний діагноз байдужим і оспалим.
У цій глухій сучасності й історичному бездоріжжі
Ідебреде навпомацки вночі
Народ мій, на імення — невідомий.
Вже ангелхоронитель на плечі
Приплющив очі од важкої втоми.
Вірш “Тут натовпи хрестів…” — роздум на цвинтарі, де “стількох уже тут вічним сном зморило”, де “похмуре завтра здогадом несмілим” торкає за плече, завершується втраченою історіософською перспективою України:
Душа щемить — і соромом пече:
Могли трясти світами — не зуміли…
Виразом загрози втрати національної ідентичності стає серпик місяця, бо “усе — зі Сходу. Все — китайських рис”. І хоч “нам, нащадкам скіфів, що до того?”, але “Вже й місяць ієрогліфом завис // Над азбукою степу золотого…”. До речі, образ степу у поезії Люби Проць є одним із символів українського єства.
Художнє освоєння сучасності стає мистецьким наближенням до найдетальніших рис і ґанджів суспільства, погляд у своєрідний мікроскоп “лиха сьогочасного”, де панують окупанти, ті, що “не Україна в жилах їх тече”, а “Зневірений, обірваний і п’яний // Народ мій при вельможому столі… // Та пальці негнучкі нові майдани // Намацують в невичахлій золі!”
Інший цикл — “З душею — очі в очі” — художнє освоєння одвічної боротьби митця з убогістю “сірих буднів, де світла — на дні…” О побуте! — благає поетеса. — Молю: не загризи!
Третій цикл збірки “Перепустка в зиму” — гімн зимі, апофеозом якого є входження в сакральний простір Різдва. Люба Проць у сутінках сучасного “безврем’я лютого” залишається homo religiosus — мистцем, світобачення й світовираження якого надихається спогляданням світу, який інколи набуває рис позаземної довершеності. Найчастіше це буває в ті періоди людського буття, коли відбувається входження в сакральний час — час повернення до релігійного хронотопу, коли “день — як ризи Господа нетлінні”, коли “всього жменя снігу до Різдва” й навколо “краса на ймення — первозданна: // Бог дихнув — і подих той завмер”, а “…крапельки Ісусової крові — снігурі на білім полотні”.
У містичних осяяннях мисткиня заглядає у Потойбіччя, щоб зрозуміти, що “діється за тими // Шибами небесними вгорі?” Світло тут — на боці Істини, бо “біла свічка місячної ночі // скрапує з підсвічника Творця”.
Поезія Люби Проць — особливе відкривання архетипних переживань української душі, адже однією з найприкметніших етноментальних рис українців є відчуття співпереживання радості народження нового світу в часи Різдва, нової правди й надій.
Вивершенням цього сакрального світовідчування є метафора: “Чашу різдвяну, по вінця зірок, // Бог опускає на вервечках світла”.
Ніби мимохіть мисткиня робить поетичне узагальнення співіснування, а інколи й зіткнення світів сакрального та профанного, небесного та земного:
Дивен світе, єси: жаби… зорі…
Світло неба — і багна без дна…
І простори душі неозорі,
Де за віху — зоря провідна.
Для поетичного світу Люби Проць характерна легка, промениста й нескаламучена еротика — як вираження однієї з важливих граней людської екзистенції. Частими тут є мотиви втраченого кохання, де “…Зблідле серце — мов гніздо схололе, // Бо тебе у ньому вже нема…”.
У двох чотиривіршах однієї з поезій, яка є маленьким шедевром, поетичною мініновелою, — ціла історія пережитогопереболілого:
Розлука уже відболіла — // Мов ябко осіннє, терпка… // На білих шовках мого тіла — // Твоя ненаситна рука. // Жаги полум’яні цитати, // Що суть їх — медовогуста, // Читають — не можуть вчитати //Мої спопелілі вуста.
Ці рядки творять особливе наративне ядро палкого кохання, жагучого спогаду. Навколо цього ядра — оболонка охололого болю втрачених почуттів, коли згаслі цитати минулого шукають “спопелілі” уста. Цю поезію кохання можна відчитувати і в іншому, метафоричномузичному ключі: від піаніссімо перших двох рядків до наростання меццофорте у двох наступних, фортіссімо ще у двох наступних — і нового піаніссімо у двох завершальних рядках.
В останньому циклі збірки — “Білі строфи ночей” — підсумковим є чотиривірш, у якому мисткиня привідкриває завісу універсальної таємниці психології творчості, зануреної у контекст сучасної поетові епохи: “Шедеври створюються в пеклі // Епох і власної душі”.
Володимир Базилевський у вступному слові “Нарощування світла” до збірки Люби Проць зауважує, що у віршах поетеси “світло ніби загнане вглиб. Воно не засліплює, але манить, притягує. А головне — не дає збитися з дороги. Це слово, яке озивається якимось своїм чаром, лагодою душі навіть тоді, коли йдеться про сумне чи трагічне”. У мороку втрат минулого, у сіризні сучасності, де з майбутнього прозирає непевність, Люба Проць своїм мистецтвом слова запалює свічу надії, яка у просторі поетичного світу розганяє морок ночі.
Творчість цієї мисткині — свідчення початку в українському письменстві нової епохи — Неомодернізму, яка замінює собою симулякри та хаос соцреалістичних та постмодерністських ландшафтів. Ознаками цієї епохи є й неомодерністичні пошуки сакральних основ світу, містичної єдності з Абсолютом, й намагання сформулювати в неоромантичному ключі одвічний пошук ліричним героєм свого місця на землі, й повернення до неокласичного світлопрозорого чеканення строфи та відсіювання в містичному решеті таїн творчості повноцінного зерна поезії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment