Тут Добриня коня випасав

Леонід КЛИМЧУК,
голова Коростенської “Просвіти” ім. Тараса Шевченка в Житомирській області

Розташоване на одному з найбільших українських геологічних гранітних масивів планети під назвою Коростенський плутон наше поліське місто дуже давнє. На його території археологи віднайшли сліди існування ще в першому тисячолітті до нашої ери кількагектарного городища людей кам’яного віку. Досі зберігається в родовій підсвідомості поліщуків пам’ять про укріввідунів (чаклунів) VI ст. до н. е. як креативних творців слов’янського етносу. Незважаючи на багатовікові геноцидні гноблення зайдамиінородцями та нав’язування нам усіляких чужинських імен, пам’ять про укрів усетаки проявилася і закріпилася в назві українського народу. Про це засвідчує, всупереч нав’язуваному візантійщиною ставленню до нашої духовної спадщини як до “бісовщини”, ще й простежуване з VI—VIII століть до н. е. в підсвідомості наших пращурів священнототемне ставлення до буслів. Про трагедію 375 року, що трапилася з нашими толерантними пращурамишанувальниками буслів, згадується як про “время Бусово” і у складеній десь після 1147 року такій ще язичницькій слов’янській поемі “Слові о полку Ігоревім”.
Тож саме тотемний птах наших пращурів “Бусел” і повинен був з’явитися на гербі міста Коростеня, а не плазуючий вуж, яких за біблійною легендою з Божого повеління відловлюють у природі саме бусли. Але через невігласних місцевих чиновників сталося було навпаки. І тільки тому, що колись якийсь московський картограф, не зрозумівши значення давньослов’янського слова, назвав Ужем поліську річку Ушу. Адже слово “уша” і означає “потік води”. Добре, хоч ще не добралися руки таких москвофілів до перейменування сіл Ушомир та Ушиця, розташованих на берегах цієї річки вище Коростеня. Тож давно пора повернути нашій поліській річці слов’янську назву і екологічний захист її як живодайного “потоку води”.
На жаль, подібне відбувається довкола і назви міста Коростеня. Через непрофесійне прочитання давньослов’янських літописів, які писалися тоді суцільним текстом, без розподілу на окремі слова, з волі таких же чиновників словосполучення “із Коростеня” перетворилося, наприклад, на безграмотну назву міської газети “Іскоростень”. У IХ столітті не Іскоростень, а саме Коростень і був княжим центром автономного слов’янського племені древлян, що сперечалося за східнослов’янське домінування і столичність з полянами і їхнім Києвом, який платив було навіть данину древлянам. Назву Іскорость і справді має село поблизу Коростеня, але воно отримало її через те, що тут колись поселилися древляни, які врятувалися зі спаленого київською княгинею Ольгою Коростеня. Такими ж вимушеними вихідцями з Коростеня стало тоді чимало родин у довколишніх селах, які й понині носять прізвища Іскоростенських.
Адже ще в ті давні часи географічне розташування Києва на дніпровському річковому “шляху із варяг в греки” виявилося потужнішим. Мілітарно посилившись тоді войовничими кочовими загонами норманських найманців, Київ розпочав упокорювати собі східнослов’янські племена. У 945 році древляни під проводом свого коростенського князя Мала повстали проти поборів норманських найманців і вбили їхнього князя сина Рюрика Ігоря. За це вдова Ігоря слов’янка Пребрана, яка при їхньому одруженні на честь сватаопікуна Ігоря норманського воєводи Олега взяла ім’я Ольга, підступно і жорстоко помстилася древлянам.
Та незадоволення норманським засиллям і візантійським іновірством Києва проявили й інші східнослов’янські племена та й кияни, в тому числі зокрема й сама Ольга. Адже ще до загибелі Ігоря Ольга, фактично розійшовшись з чоловіком, постійно проживала з сином Святославом у Вишгороді, а Ігор з іншими своїми жінками — в Києві. Саме на це і розраховували древляни, пропонуючи після вбивства ними норманського князя Ігоря древлянське ослов’янення князівської влади в Києві, сватаючи для цього Ольгу за свого князя Мала. Але вони при цьому не взяли до уваги назрілі ослов’янювальні інтереси і самої київської еліти, за що трагічно й поплатилися.
Однак незважаючи на перемогу тільки київського ослов’янення державної влади в імперії, Ольга змушена була нормалізувати податки Києва з племен, організувавши систему спеціальних погостів з їхнього збору, притлумити темпи візантійської християнізації населення та зайнятись організацією збройного самозахисту його від східних набігів азійських степових племен, слов’янська боротьба з якими патріотично оспівувалася у тодішніх героїчних києворуських билинах.
Так з ініційованої Києвом геополітичної оборонної необхідності і виникла середньовічна східнослов’янська імперія. Тобто, заразом у такому різновекторному етнодемографічному процесі з полум’я древлянської столиці підвелася нова вже денорманізована власне слов’янська Київська Русь. Саме тому, видко, полоненого Мала, вже як слов’янського князя, що першим повстав проти норманського засилля, було лише переселено з родиною в підкиївське помістя Любеч, звідки його син Добриня невдовзі постав київоруським посадником у Новгороді, а дочка Малуша була призначена князівською ключницею в Києві, народивши невдовзі від Ігоревого спадкоємця Святослава сина Володимира.
Саме цей син древлянки Володимир лише згодом, через одне княже покоління, і запровадив остаточно християнство вже як державну релігію Київської Русі. Адже його предтеча войовничий, з козацьким чубомоселедцем на голові, князь Святослав з повноліттям, незважаючи на вмовляння матері, так і не сприйняв візантійського християнства. Тож під тиском уже прослов’янської, але все ще його язичницької київської військової дружини норманізована християнка Ольга змушена була відійти від державних справ. Після чого вона поселилася в древлянській землі, збудувавши на одному з чотирьох городищенських пагорбів спаленого нею Коростеня християнську церквицю, в якій, вимолюючи собі входження в царство небесне, каялася за убієнних з її волі древлян, купаючи своє грішне тіло у водах швидкоплинної річки Уші, яка й понині, вируючи зпоміж ще відльодовиковими лобастими камінними валунами, омиває цей гранітний пагорб.
Каяття те було, певно, щирим, адже на небі десьто почули її молитви, бо після смерті православна церква проголосила Ольгу святою рівноапостольною, збудувавши на місці її спокути в Коростені собор її імені. Заразом через річку з ним, як повернена історична справедливість, на високому намоленому Ольгою городищенському пагорбі сьогодні знову запанувала над Коростенем також ще й велична статуя древлянського князя Мала з мечем. І лише біля підніжжя цього пагорба над самою річкою, в місці, названому “купальнею Ольги”, встановлена ще й смиренна скульптурна постать самої руйнівниці древлянської столиці, нагадуючи про величну і трагічну давню історію цього нині провінційного міста та про власне слов’янодержавотворчу роль Коростеня в становленні Київської Русі.
Про це нагадують сучасникам зараз також і встановлені поруч у впорядкованому громадськістю прибережному міському парку обронзовілі скульптурні групи Малуші з сином Володимиром та її брата Добрині з конем. Правда, тут він в образі не того пишнобородого Добрині Микитича з билинною Белюшкою, як на картині Васнецова “Три богатирі”, а в образі ще юнака з гнідим конем, якого він випасав на древлянських луках.
Так після розпаду Радянського Союзу коростенці теж стали повільно, але поступово звільнятись від вербальносмислового притлумлення ентнонаціональної людської сутності українців помпезними монументами російськоімперського тоталітаризму та заідеологізованими назвами вулиць, розпочавши спершу цей процес із оживлення древлянських і києворуських історичних традицій власне своєї давньої державності. Але у 90ті роки під тиском Народного руху України було перейменовано і центральну міську вулицю Леніна вже на честь колишнього президента Української Народної Республіки Михайла Грушевського. А на залізничному вокзалі встановлено Інформаційний гранітний знак як пам’ять про засідання тут 12 лютого 1918 року Малої Ради УНР, на якій ще тоді гербом Української держави був затверджений державний знак Київської Русі так званий “тризуб”.
Незважаючи на те, що залишки колишньої компартійної номенклатури і досі заправляють у місті, після перемоги революції гідності в Києві нарешті й у нас демонтували дебелий символ російськоімперського тоталітаризму у вигляді пам’ятника Леніну. Тепер на гранітному постаменті від нього розміщені вже портрети героївмайданівців з Небесної Сотні, що загинули в лютому 2014 року в боротьбі з постімперським антиукраїнським режимом Януковича. У пам’ять про подвиг полеглих героїв, серед яких є і коростенці, перед їхніми портретами постійно горять свічі, лежать живі квіти. Національні герої не вмирають, продовжуючи мобілізовувати українців на збройну боротьбу за збереження цілісності країни, скликаючи довкола свого стихійно виниклого пантеону на протестні мітинги коростенців проти військової агресії Російської імперії та окупації нею українського Криму. Адже заради своїх нових імперреваншистських прагнень до світового панування путінська Росія знову почала затягувати уже самостійну Українську державу в псевдослов’янську, бо насправді — в антицивілізаційну євроазійську війну.
Крім цього, на виконання рішення протестного велелюдного віча Народного руху України ще від 1989 року проти замовчування і приховування тодішньою московськоімперською і місцевою владною номенклатурою трагічних радіонуклідних наслідків для мешканців Коростенщини від термоядерної аварії на Чорнобильській АЕС — у пам’ять про цю катастрофу і її ліквідаторів — у центрі міста була встановлена символічна триплексна стела з чорного граніту. А на місці ще одного раніше знесеного ленінського пам’ятника перед міським Будинком культури нарешті через 25 років на виконання ухвали того ж народного віча встановили вже аж на честь 200річчя з дня народження монументальне гранітне погруддя Тараса Шевченка.
Отож, незважаючи на те, що нові ще недосвідчені громадські організації міста поки що неспроможні належним чином політично конкурувати з кадровою клановістю колишньої досвідченішої постімперської номенклатури, з підгорнутими нею під себе місцевими ЗМІ, її компартійний міський голова зі своїм ретроградним оточенням, всіляко опираючись, усетаки мімікрують у напрямі до загальноукраїнської суспільнополітичної ситуації в державі. Вони уже, хоча і з неохотою, але діють з оглядкою на міську громаду, яка дедалі більше відчуває свою самоврядну силу. Усвідомленим нагадуванням про це і було встановлення перед міською Радою депутатів гранітної стели на честь 420річчя надання 1589 року ще правителями Великого князівства Литовського місту Коростеню “Магдебурзьких прав” самоврядності.
Із розширенням у місті здорових і всебічних приватновласницьких засад самовідповідального побутового існування і розвою людей, неодмінно зникнуть нав’язані колись ленінськосталінською більшовицькою партією залишки марксистських тоталітарнопсевдокомуністичних ілюзій. Зловживаючи якими, саме ця партія, організувавши у жовтні 1917 року переворот у російській народнодемократичній революції, захопила державну владу і знову відродила ще тоталітарнішу Російську імперію. Адже “диктатурнопролетарські” ідеологеми “Маніфесту комуністичної партії” К. Маркса, що співпали з історичними традиціями російськоімперського тоталітаризму, по суті були антикомуністичними, бо закликали до знищення капіталу і приватної власності як атрибутивних основ перманентно конкретноісторичного справді суспільнокомуністичного існування спільнот людей. Саме з усвідомленням антицивілізаційної шкідливості такого державнобюрократичного псевдокомунізму нині існує і розвивається весь цивілізований світ. Із цим і перемагає. Саме з цим утверджується нині самодостатність і українського народу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment