У нас — два звуки споконвік

(дитина—діти, мир—мір, бик—бік, ходи—ходімо, який—якій) Олекса РІЗНИКІВ,
член НСПУ,
Одеса

Усетаки
у нас дві голосні: И та І

Що И та І суть різні звуки — є багато свідчень. Приміром, Борис Грінченко у своєму словнику, 2 том, на стор. 192—193 наводить 99 унікальних cлів, що починаються з літеризвука И. Деякі з них можуть прикриватися спереду протезою: индик/гиндик, ирій/вирій тощо. А далі на стор.195—200 наведено зо дві сотні слів із початковими І та Ї: ідея, Іванчик, іменини, історія тощо.
Також Український правопис 1921 року твердить:
“З початку слова, коли не вимовляється йі, треба писати і (а не и): Іван, іграшка, істина, Ілля, іскра, ікавка, ім’я, іспит, існувати, істота, іти, ірод, іржа, Ірпень.
П р и м і т к а: але перед н можна писати и: инший, инколи, иней, иноді” (цитую за Н. Д. Бабич. Історія української літературної мови. Практичний курс, Львів, “Світ”, 1993, С. 316). Через 9 років більшовикикомуністи почали відстріл українців. І вже Український правопис 1930 року (друге видання, Харків, ДВУ), змінює попереднє правило:
“2. В початку слова и ніколи не пишеться, тільки і: Іван, іти, іду, ім’я, …інбар, інжир, інший, інколи, іній, Ірод” (С. 4). Як бачимо, уже й перед н наказується писати і. Вплив часу? Вплив імперських реалій? Скачи, враже, як пан каже…
Натомість М. Фасмер про московитську букву Ы пише, що вона “…никогда не начинает слова”. Ну що ж, то їхні проблеми. Наша літера И повноцінна і може починати слова. А в середині слова ці дві літери повноправні і привабливокрасиві у своїх творчих спроможностях! Візьмімо слова сухий, тихий, лихий, тугий… У створених від них порівняльних прикметниках з’являється після Х чи Г літера І: сухіший, тихіший, лихіший, тугіший. Чи не диво — співіснують поряд ХИ і ХІ, ГИ і ГІ! Або ось, наприклад, примовка від Віктора Вовка (“Примовки від Віктора Вовка”, ВМВ, Одеса, 2006, С.15) звучить так:
Смерті не бійся —
за свободу бийся.
Або таке — можна вибудувати цілі ряди слів, які різняться лише одним звуком (літерою): рів, ріг, кінь, рік, рій, крім, ріж, ніж, добрій, брів, бік, лічіть, лежіть.
Рив, риг, кинь, рик, рий, крим, риж, ниж, добрий, брив, бик, личить, лежить.
Але дехто з учених чомусь вважає, що у нас є лише один звук И, а І — похідний від нього, бо звучить буцімто лише після м’яких приголосних. Наприклад, талановитий учений Святослав Караванський у своєму монументальному “Словнику рим української мови” (Львів, “Бак”, 2004, 1028 сторінок!) твердить:
“Звуки И, Е, А, О, У — основні голосні звуки звукового алфавіту.
Згідно з робочою гіпотезою, виробленою укладачами, похідні від основних голосних звуків звуки І, Ї, Є, Я, ЙО, Ю не мають свого самостійного місця у звуковому алфавіті.
Звуки І, Є, Я, Ю розглядаємо як такі, що утворюються із звуків И, Е, А, У після пом’якшення попереднього голосного звука”.
Цікаво, що Етимологічний словник української мови, том 2, на стор. 287 подає у гаслізаголовку ці дві літери так: І (И), себто, віддаючи пріоритет (на відміну від С. Караванського) літері І. Правда, чимало слів у тексті починаються на И: измен, ил, илець, ильще, ильщиця, ириця (=вирій), ирха тощо.
Та всетаки переважна більшість фонетистів визнають у нашій мові два звуки. Так, Валентина Перебийніс у монографії “Кількісні та якісні характеристики системи фонем сучасної української мови” (“Наукова думка”, К., 1970 р.) рішуче заперечує:
“Встановлення однієї фонеми замість двох голосних І та И приведе до того, що всі м’які приголосні перед І слід визнавати фізичними субстратами окремих фонем. Ми відмовилися від цього шляху, вважаючи, що система фонем буде економнішою, якщо до неї ввести одну голосну, а не кілька приголосних” (стор. 63).
Цікавим є порівнянняспіввідношення українських звуків /і/ та /и/ з англійськими /і:/ та /і/. Це порівняння провів В. Г. Шатух у звукозаписуючій студії школи прикладної лінгвістики Едінбурзького університету (збірник “Питання експериментальної фонетики”. Вид. АН УРСР, К., 1963, стаття “Порівняльний аналіз формантного складу українських та англійських фонем”, стор. 82—92.)
Щодо двох наших голосних автор дійшов висновку:
1. англ. і: та укр і утворюються приблизно в одному місці (ротової порожнини — О. Р.), але анг. фонема і: є більш централізованою і закритою;
2. англ. і та укр. и мають невелику розбіжність щодо місця утворення з тією лиш різницею, що англ. і має тенденцію до централізації (стор. 90).
Співвідносність наших двох звуків із різними англійськими підтверджує законність, потребу і необхідність розрізнення і наших И та І.
Читач допитливий і цікавий здивується: а чому стала можливою така дискусія між нашими фонетистами?
Виявляється, у половині слов’янських мов протягом останніх чотирьохп’яти сотень років залишився лише один звук /і/ (саме той, якому С. Караванський відмовив у праві на існування!), а /и/ — вивітрився, щез!
Тому давайте по порядку.
Була у старослов’янській мові дивна “літера”, точніше, подвійна літера ЪІ, бо складена вона з двох літер — твердого Ъ та і.
Це диво вживалося після приголосних, які не слід було пом’якшувати, а треба було перед І вимовляти твердо, приміром, ПЛОСКЪІЙ, ХЪІТРЪІЙ, КЪІЄВЪ, РЪІБА, Т ЪІ.
Павло Житецький (1889 р.) так і сказав:
“ЪІ справді один із загадкових звуків у руських наріччях… Залишається безперечним, що в найдавніших пам’ятках руської редакції нерідко трапляється заміна основного ЪІ буквою И, а в південноруських пам’ятках ХV—ХVІ ст. — зворотна заміна основного И і навіть І (із ятя, із Ђ ) буквою ЪІ” (стор. 112) (П. Г. Житецький, Вибрані праці. Філологія., К.: Наукова думка, 1987, стор. 112).
Та й академік Агатангел Кримський наводить багато прикладів цього (поплутання звуків): “І вияснюється, що в ХІ столітті південноруська мова знала поплутання звуків Ы та І. От у Київському Ізборнику 1073 року маємо: глаголетьсы (зам. тьси), ти (замість ты), просты ни (замість прости ны), выны (замість вины)…” і т. ін. (А. Ю. Кримський. Твори у 5 томах, К., Наукова думка, том 3, стор. 260).
Тепер зрозуміло, чому ми й досі вимовляємо (на відміну від московитів) КИїв, ГИбель, ХИтрий, а не КІїв, ГІбель, ХІтрий, бо тоді б К, Г, Х за законами чергування, які у нашій мові діють тисячоліттями, перед /і/ перейшли би у Ц, З, С! І ми б мусили казати замість Київ — Ціїв. У Московії ж, де аборигени угрофіни важкувато і неохоче переймали нашу мову, не допоміг і твердий знак (Ъ) після К перед /і/: /К/ почали вимовляти м’яко! Себто, тамземці просто відмовилися від чергувань приголосних — і тому у них стало можливим: КІ, ГІ, ХІ.
Ось чому ми досі й пишемо, і вимовляємо: бити, ходити, писати, а не біті, ходіті, пісаті… Бо наші предки і тисячу років тому писали і вимовляли И, яке писарчуки плутали з ЪІ, бо звуки таки були подібні. Але пам’ятаймо — був ще звук і була літера І.
А зараз приготуйтеся дивуватися.
Візьмімо чеську мову. В алфавіті там знайдемо дві літери і та у(ы), хоча вони звучать однаково. Ось що дає Л. М. Селищев, Славянское языкознание, М., 1941, т. 1:
“Принцип чешского правописания преимущественно историческоэтимологический. Так, в письме различают і и у, хотя в произношении гласный у совпал с і (стор.70).
І далі:
“В говорах чехоморавских и словацких образование для у(ы) в течение долгого времени было отлично от і …Позднее произошла передвижка образования для у (ы) вперед: вместо у(ы) стали произносить і. Результат такого изменения был уже в конце ХIV и в начале ХV вв., в частности в чешской речи Праги” (стор. 96).
Далі:
“В словацком языке гласный у(ы) заменен посредством і. Эта замена была уже в ХV в. (стор. 97).
Візьмімо новіше видання Академії наук України — “Вступ до порівняльноісторичного вивчення слов’янських мов”, К. Наукова думка, 1966. Читаємо:
“Так, у сербохорватській і словенській мовах уже на період появи писемності спостерігаються факти, які свідчать про збіг голосного ы з давнім і. Дещо пізніше такий самий процес відбувся в болгарській мові, а ще пізніше в чеській і словацькій” (стор. 104—195).
Отже, наша мова, зберігши давнє розрізнення двох звуків И та І, є багатшою за цією рисою, ніж чеська, словацька, сербська, хорватська, словенська і болгарська мови навіть разом узяті!
Проникливий читач одразу ж спитає: а як же польська, московська, білоруська? Відповідаю — вони зберігають це розрізнення під впливом нашої мови, з якою були пов’язані тривалий час, бо частинитерени України підпорядковувалися то Варшаві, то Москві.
Але є дуже цікаві штуки. Про одну я вище вже писав:
Наші предки 1000 літ тому назву нашої превелебної столиці писали так — КЪІЄВЪ! Себто К звучало твердо, як і сьогодні звучить у нас. У Москві ж приголосні К, Г, Х раптом почали звучати м’яко і сталося диво: И почало звучати як І, себто там почали вимовляти КІЄФ! У наступних прикладах я наводжу слова з рос. літерою И, яку слід читати як І: ГИБЕЛЬ (було гыбель), ГИБНУТЬ (було гыб…), КИПЕТЬ (було кыпіти), КИСНУТЬ (було кыс…), КИСТЬ (було кыта, в українській є — китиця), ТРИЗНА (було трызна), ХИТРЫЙ, ХИТРОСТЬ (було хыт…).
Другий приклад: дуже багато закінчень прикметників на ий у давньоукраїнській, у київській мові писалися і звучали як ЫЙ (себто так само, як і сьогодні у нас звучать!). А дивіться, що сталося у московській (знову пишу у кінцівках слів їхню літеру И, яка читається як І):
ДИКИЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській дикый), ДОЛГИЙ (було дългый), КОРОТКИЙ (було короткый), КРЕПКИЙ (було кріпкый), МЯГКИЙ (було мякъкый), ПЛОСКИЙ (було плоскый), ТИХИЙ (було тихый)…
Себто відбулося те саме, що пережили чеська, словацька, сербська, хорватська, словенська і болгарська мови! А у нашій лишилося ИЙ, яке звучить так, як у старослов’янській: ЫЙ!
Але й це ще не все — третя дивина: дуже багато нинішніх московських наголошених закінчень у прикметниках зазвучало взагалі перекручено, зіпсовано: ОЙ. Ось кілька прикладів (даю за книгою Г. Цыганенко, Этимологический словарь русского языка, К., Рад. школа, 1989, стор. 488):
ДНЕВНОЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській — дьневьный), ДРУГОЙ (було другый), ДУХОВОЙ (було духовый), ЗЛОЙ (було зълый), КАКОЙ (було какый, порівняй наше який!), КОСОЙ (було косый), КРИВОЙ (було кривый), ЛИХОЙ (було лихый), ЛЮБОЙ (було любый, той, кого любиш, а не будьякий!), МОЛОДОЙ (було молодый), ПОРТНОЙ (було пъртьный), ПРОСТОЙ (було простый), ПУСТОЙ (було пустый), СУХОЙ (було сухый), СЫРОЙ (було сырый, у нас — сирий!), ХОЛОСТОЙ (було — холостый), ХУДОЙ (було худый), ЧУЖОЙ (було — чужии. Г. Циганенко навіть примітку дає: в укр. чужий и стал звучать как ы, однако в о не перешёл), ШЕСТОЙ (було шестый).
Як на мене — це унікальні приклади збереженості нашої мови!!! І свідчать вони про те, що наша мова, залишаючись, образно кажучи, вдома, на теренах прабатьківщини, зберігає тисячолітні надбання краще, ніж мовивихідці з наших теренів.
Отже, у шістьох слов’янських мовах обидва звуки злилися в одному І, замість двох звуків став один. То чому ж ми повинні відмовитися від двох окремих звуків И та І на користь лише одного?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment