«Я — квітка маку…»

Оксана ШАЛАК,
кандидат філологічних наук

Я — квітка маку.
Можна — я сьогодні
у вас під вікнами
біленько поцвіту?
Я довго не зумію й не захочу —
немає раю у чужім саду…
Я — квітка маку.
Може, ще й до ночі
я встигну нацвістися
й опаду.
(“Як пережити вечори холодні?”)

Хто ще в українській поезії так трепетно і водночас так скромно сказав про поезію і про людину. Про значення — здавалося б, таке нетривке, а таке важливе — поезії для людини. Згадується народне: “Ой мій світку, білий світку, як маковий цвітку…”
У поезії Галини Кирпи стільки рядків, пов’язаних із квітами, що так і хочеться назвати її якоюсь із тих квітів. Не з переказів знаю, як вона любить їх: на підвіконні, у садку, в полі, на клумбі під своїм міським будинком, куди вона носить воду спекотного літа аж із шостого поверху…
“У снах моїх // люди перетворилися на квіти — // і світ став прекрасний”. (“У снах моїх…”)
Нова книжка її поезії — “Профіль вечора” (К.: Задруга, 2013), як і попередні (“День народження грому” (1984); “Цвіт королевий” (1988); “Ковток тиші” (1999); “Ну й гарно все придумав Бог” (2003); “Місяць у колисці” (2012), засвідчує високу культуру письма. Культура письма Галини Кирпи, її стилістика мислення, її вміння оформити думку і чуття — чи не від Рільке, Едіт Седерґран, Ґюнвор Гофму? Галина Кирпа як перекладач відкриває для українського читача данських, норвезьких, шведських поетів, їй завдячуємо можливістю розширити “білий світ” за своїм вікном.
У “Профілі вечора” багато присвят: Лесі Силенко, Ярославі Павличко, Василеві Голобородьку, Василеві Рябому, Світлані Жолоб, Оксані Сенатович і навіть — “моїй самоті”. “Вечірні” присвяти мають запах матіоли і майже завжди — смутку, бо такий він, вечір. Присвяти ще раз окреслюють коло: і не тільки коло найближчих, найрідніших, а “коло культурне”, коло тих пріоритетів, які ніколи не змінюються, залишаються завжди і за будьяких обставин. Бо дружба ніколи не стане зрадою, як чорне — білим. Біле ж можна зачорнити завжди. Це залежить від “чорнителя”: у його очах все набуває барви його власної душі…
“Профіль вечора” — книжка афористична і книжка афоризмів. Авторка так точно і сконденсовано висловлює пережите, що хочеться занотовувати, як в юності, до свого записника: “Коли помирають поети — // сиротіють дерева, квіти і трави”, “Біле можна зробити // чорним, // чорне білим — ні”, “Любов — // то жива вода // Совісті”.
У збірці багато білого, білий колір — як знак чистоти, світла, тиші. “Білі голубки”, біла “квітка маку”, “білі сліди”, “біла постілонька”, “білі сни”… Це не означає, що поетка бачить світ у чорнобілих барвах, палітра її слова — із найтонших відтінків, але серед улюблених — білий. У цьому регістрі чистоти і світла — камерність, а радше сповідальність поезії. Відповідно такий регістр визначає і голос поезії, тональність, тематику. Втім, тематика, що ніби поза межами камерності, — також для тихого, але сильного і мудрого голосу поетки: “Живу в краю, де убивають мову — // знічев’я і зумисно, вчора й знову. // Гуркочуть кулемети і гармати — // хохляцькі кпини і московські мати. (“Живу в краю, де убивають мову…”)
Утім, питомі образи Галини Кирпи — це біла квітка маку; дівчатко, що пасе метелика; босі вірші у споришах; безмежний аркуш неба. І на цьому аркуші поетка дає простір не тільки найближчим друзям, найсокровеннішим думкам, найболючішим словам, а й минулому і майбутньому, життю і смерті. І життя в ній так багато, що на смерть вона дивиться — як на світ новий. І вірить, що це — початок нового. Цей світ новий — продовження “подиху самоти”, у якій людина пізнає, осмислює себе, осягає свою самість. У “Профілі вечора” кілька віршів, присвячених самоті. Та й розділ має таку назву “Довгожданий подих самоти”. Оте, пізнане і осягнуте на самоті, завжди хочеться передати, залишити для тих, кому твій досвід стане у пригоді. Насамперед дітям. Розділ “Доньці — замість напучувань” і є такою сконцентрованою мудрістю, сповненою материнської любові і строгої ніжності. Тут до афористичності додається дидактизм, речення “згортається”, набуває влучного притчевого стилю: “Слизняк // не виросте // ні лебедем, // ані орлом. // Весь час він // буде слизняком…” (“Слизняк…”)
…І найбільше у поезіях Галини Кирпи — України. Хоч майже ніде вона про це не пише, але від найтихіших, найінтимніших слів до тих, де між рядків ховається гірка іронія, — Україна присутня скрізь. Це не якась унікальна, що стікає молоком і медом, але найдорожча серцю — полинова і споришева, рідна до болю земля з тополею, що не здатна себе оборонити перед гострою сокирою: “Птахи на крилах несуть // пісню свою лебедину… // Я нічого не знала б про сум, // аби не Вкраїна.
“Профіль вечора” — книжка тихої любові й справжнього некрикливого слова, поезія чистоти і теплого погляду, яким можна обійняти і того, хто поряд, і того, хто далекодалеко. Того, хто відійшов у засвіти, — а залишається у твоєму серці назавше.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment