Людина, яка була «Молодою гвардією»?

Мені добре пам’ятається велелюдне зібрання, де переважали молоді. Один із наших поетів, окинувши поглядом залу, сказав: йому особливо приємно бачити тут наймолодшого з усіх — саме його, Євгена Стахова. І ніхто йому не заперечив, хоча дата народження цього сивого кремезного чоловіка свідчила про зовсім протилежне. Всім одразу ж здалося, що в цих словах немає ніякого парадоксу, бо вік має не тільки астрономічний, а й суто ментальний вимір. Постійно усміхнений, внутрішньо зібраний, енергійний Євген Стахів ніс із собою радісне відчуття свіжої життєвої енергії; а на нього багата передовсім молодість, бо в старших людей — то вже явище виняткове.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

 

Я вперше зустрівся з цим чоловіком на початку дев’яностих. І з першого погляду відчув у ньому спокійну й розумну внутрішню силу, яка дозволяє людині долати в житті надзвичайно складні перепони. Я ще не знав тоді його біографії, а тільки вчував: позаду в нього, очевидно, рідкісно складна, щедра на всякі перипетії дорога. Я брав тоді в нього інтерв’ю для “Народної газети”, і мені вперше на коротку мить відкрився екран його минулого, де змигнула загадка “Молодої гвардії”, яку Євген Стахів назвав міфом Олександра Фадєєва. Та публікація мала великий розголос. До редакції газети обізвалися люди, які зустрічалися з ним на стежках оунівського підпілля, посипалося чимало запитань про те, що ж насправді було в Краснодоні під час німецької окупації; на Стахова злобно накинулися комуністичні газети, і особливо щедро облила його брудом московська “Правда”, що називала пана Євгена не інакше, як “самозванець із Америки”. Потужна ідеологічна машина відразу ж включилася на захист своїх міфів і дискредитацію особи того, хто на них замахнувся, — випробувана впродовж десятиліть тактика боротьби. Він реагував на те з філософською іронією: мовляв, радий давати роботу комуністичним ідеологам, щоб не дрімали без діла.

Стахів був людиною невгамовною, людиною дороги. Тількино прилетівши до Києва й стиснувши в обіймах друзів, він уже вибирався на Донеччину чи Дніпропетровщину, де легко знаходив свої сліди понад шістдесятирічної давності. Або повертався до столиці України, обсмалений молдовським сонцем (навідував тамтешні українські громади), й оповідав: українське весілля в Молдові зберігає всі складові свого традиційного сценарію.

Стахів був людиною рідкісно допитливою, цікавою до всього, що і як складається в Україні. Перебуваючи в Києві, встигав за день зустрітися з десятком політичних і громадських діячів, щоб почути їхню думку про перебіг тутешніх подій, зіставити її зі своєю. Хотів устигнути повсюдно (і встигав!), прагнув бути самовидцем розбудови нашої держави. Інколи здавалося, він знає про нас і наші проблеми більше, аніж ми самі. Він — жадібно відкрита до всього нового система. Консерватизм старості з його неодмінним звуженням зацікавлень і людських стосунків йому не загрожує.

Я слухав його розповіді про ОУН, підпілля у Краснодоні, про те, що Олександр Фадєєв, пишучи свій міф про “Молоду гвардію”, вивів його в образі Євгена Стаховича, і мені весь час здавалося: колись не стане цього чоловіка (всі ми смертні!) — і все це помре. Як відомо, не зафіксований у слові час — приречений, він умирає, як і люди, переходить у непам’ять. І я почав його агітувати: напишіть спогади. Відчув, що моя ідея впала на родючий ґрунт. Він сказав: я й сам давно про те подумую, але ж я — не письменник, щоб усі ті факти й людей звести докупи в одній книжці…

Я запропонував: ви наговорюйте на магнітофонну плівку все, що згадаєте, а я підшукаю вам редактора, який усьому даватиме раду. І ось Валентина Пащенко взялася за літературний запис його спогадів. Разом (і я був свідком того) сформулювали мотивацію, яка потім зазвучала до читача зі сторінок книжки ось так: “Публікую ці мої спомини, щоб не пішли в небуття усі ці події, які відбувалися понад п’ятдесят років тому, а також імена молодих патріотів, які віддали життя за Україну. Вірю, що треба писати правду про ці події без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам у подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших”.

Я маю змогу спостерігати за ходом роботи. Прочитував кожен свіжий розділ автобіографічної хроніки. Отже, вступав разом із пам’яттю автора в його сліди.

Ось одна з багатьох цікавих деталей нашої історії в конкретному житті.

Йому було вже вісім років, коли в Парижі Шварцбад застрелив Симона Петлюру. Галицькі старшини не віддавали загиблому жодної пошани. Стахову добре запам’яталися їхні звинувачення: підписав, мовляв, Петлюра Варшавський договір — і віддав полякам Галичину…

Лиш один чоловік носив чорну опаску на рукаві. Його батько — Павло Стахів, який намагався всіх переконати: Петлюра як головнокомадувач українських військ і президент Української республіки заслуговує на велику пошану. З ним погоджувалися й не погоджувалися. І не останню роль тут мало те, що жили вони в Перемишлі, де ставлення польської влади до них, як мовиться, вимагало кращого.

Він навчався в перемишлянській гімназії, де був головою міжкласової шкільної громади. Називав імена тих, що стали видатними людьми: Мирослав Прокоп, Омелян Антонович, Борис Вітошинський, Михайло Мушинський, Михайло Качмар, Левко Дівик, Омелян Грабець, Василь Дужий, Геник Гарабач, Яків Маковецький, Володимир Федак, Мирослав Малецький… — усі вони стали помітними постатями, очоливши різні проводи ОУН або ж підрозділи УПА.

В ОУН була вся родина Стахових. Старший брат його Володимир мав пост міністра закордонних справ уряду 30 червня 1941 року. Його старшу сестру Ольгу Тузів, підпільницю, 1943 року закатували більшовики в Баранівці. Сестру його дружини, двадцятирічну Наталку Винників, було засуджено більшовиками (сумнозвісний процес 59) до розстрілу. Частину в’язнів утримували в бердичівській тюрмі. Поміж них була й Наталя. Врятувалися вони тому, що при панічній втечі радянських владців про в’язнів просто забули. Їх не встигли постріляти так, як це зробили у Львові, у Вінниці чи в Умані. Дівчина повернулася до Львова й знову прийшла в організацію ОУН. За її завданням поїхала до київського підпілля. Там її знищили німці. Трагічний збіг обставин: засуджена до смертної кари сталінською клікою, а вирок виконала гітлерівська команда. Вона лежить у Бабиному Яру разом із Оленою Телігою та її чоловіком Михайлом. Стахів загострював увагу слухачів під час своїх виступів на такій обставині: два тоталітаризми терзали Україну. Ситуація з Наталкою Винників — похмуре символістичне уособлення цього періоду нашої біографії. Ось така вона була в час Другої світової війни, українська ситуація. Поміж молотом і ковадлом. Поміж Сталіном і Гітлером.

Карпатська Україна, Київ, Кривий Ріг, Кременчук, Горлівка, Новомосковськ, Дніпродзержинськ, Знаменка, Маріуполь, Краматорськ, Слов’янськ, Сталіно… — ось тільки початок його маршрутів. Разом із похідними групами ОУН організовував українське підпілля у Великій Україні. Ось у спогадах розділ, названий “Молода гвардія”, який згодом викликав громи та блискавки на голову Стахова від охоронців однойменного міфу.

“Леміш послав до Луганська керувати підпіллям нових людей. Восени 1942го туди було вислано Катерину Мешко і студента Теодора Лічмана. А крім того, я послав туди Володьку Козельського. Вони організували ширше підпілля. І десь у грудні до мене прийшла вістка, що Володька надибав молодих людей, які записували знаки на німецьких воєнних машинах. Він зрозумів, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих молодих людей — їм було по 17—18 років — до співпраці, але вийшло, що вони не розуміли жодної політики. Вони просто збирали дані для розвідниці Любові Шевцової. Пізніше ми дізналися від Олександра Фадєєва багато перебільшень, неправди про їхню діяльність”.

1955 року Стахів побачив у НьюЙорку афіші совєтського фільму “Молода гвардія”. “Ясна річ, я не міг те пропустити повз увагу, а коли переглянув стрічку, відразу схаменувся, що антигерой Євгеній Стахович — то я, то більшовики мене очорнили за мою тяжку підпільну роботу на Донбасі”. Він узяв у свого приятеля Всеволода Голубничого, який вивчав совєтські проблеми, книжку Фадєєва. Вирішив докладніше простудіювати її. Отак і народилися його гострокритичні рецензії і на роман, і на фільм, друковані в “Українському самостійнику” та в “Сучасній Україні”. Це викликало розголос в Україні. Юрій Смолич на пленумі Спілки письменників гнівно таврував “писак із Мюнхена”, які посміли заявити, що ‘‘героїчна “Молода гвардія” — це купка буржуазних українськонімецьких (!!! — М. С.) націоналістів”. Комуністичні пропагандисти дружно стали на захист ними створеної легенди про “Молоду гвардію”.

Але Стахів також не мовчав. Він публікував нові й нові матеріали в діаспорній пресі. Їх не могли читати в Україні, але все ж дехто з істориків мав до них доступ і вже складав уявлення про масштаби фальсифікації подій у Краснодоні.

“У своїх статтях та інтерв’ю я стверджую з усією відповідальністю: комуністичного підпілля на Донбасі не було. Ми просто не могли б на нього не натрапити в своїй діяльності, як натрапили на хлопців, що збирали відомості про рух німецьких військових частин для радянської військової радистки Любові Шевцової. Але ця група не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала ніякої назви. “Молода гвардія” — це вигадка Фадєєва. За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна. Натомість були наші листівки і залишилися документи гестапо (і це напевно!), які свідчили, що там активно діяло націоналістичне підпілля. І населення знало про нас — ми розкидали і розвішували листівки, гестапо заарештовувало і знищувало наших вояків”, — пише Є. Стахів ту правду, якої дуже не хочеться міфотворцям.

Користаючи цю нагоду, зроблю невеличкий автобіографічний відступ. 1967 року я, неофіт журналістики, одержав замовлення написати документальну повість про відому на всю Україну вчительку, Героя Соціалістичної Праці з Краснодона, колишню “молодогвардійку” Серафиму Сафонову.

І ось я — в Краснодоні. Звичайно ж, мені праглося довідатися все про знану зі шкільних підручників “Молоду гвардію”. А ще було велике зацікавлення способами так званої художньої типізації Олександра Фадєєва. Хотілося знати, що там плід авторської фантазії, а що було в реальності.

Ясна річ, я тоді беззастережно вірив усьому написаному в романі. І ось перше — дуже несподіване — відкриття. Люди, з якими я завів мову про “Молоду гвардію”, говорили про неї або відверто іронічно, або ухильно. Я був збентежений. Заговорюю про те зі своєю героїнею — Серафимою Карпівною Сафоновою — і результат майже такий же. Вона охоче й докладно розповідає про своє педагогічне мистецтво, про проблеми школи й складнощі виховання підростаючого покоління, а ось про “Молоду гвардію” і про свою в ній участь відбувається кількома загальними словами.

Я живу в бідному краснодонському готелі. В мене багато вільного часу. Після відвідання музею “Молодої гвардії” зустрічаюся ще з багатьма. Розпитую, що вони знають про підпільну організацію. Одні сумлінно переповідають колізії роману О. Фадєєва, видаючи те за достовірні події. Інші категорично стверджують: письменник усе повигадував, бо нічого подібного й близько в Краснодоні не було. Ще інші сквапним пошептом інформують про буцімто адюльтеру: роль під час так званого збирання матеріалу, коли Фадєєв усе писав під диктовку Олени Кошової, а тому й відвів у сюжеті твору таку архіважливу роль її синові Олегу.

Одне слово, в моїй душі запанувало сум’яття. Архітектурно довершена споруда прекрасного міфу розсипалася. Від’їжджаючи з Краснодона, я був твердо переконаний: щось тут негаразд. Але це були тільки підозри й відчуття. А що там і до чого — це взналося тільки після знайомства з Євгеном Стаховим.

Він пише, що Фадєєв не міг не користуватися документами націоналістичного підпілля, не міг не бачити їхніх листівок, на яких було написано: “Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!”. Все це було захоплено відповідними радянськими службами разом із архівами гестапо. Воно послужило основою для твору, де так несподівано перетрансформовано документальний матеріал. “Одержавши партійне замовлення, він перефарбував нас у червоний колір, який ще більше погустішав у другій редакції роману, коли письменник на вказівку Сталіна увиразнив керівну роль партії. Фадєєв підкреслював, що на 90 відсотків його твір складається з фактичного матеріалу, але це — фальсифікація…”

Уже в роки горбачовської “перестройки” з’явилися публікації, що почали ревізію “Молодої гвардії”. Мене тоді дуже вразила стаття в “Огоньке”, де говорилося, що в романі виведено зрадницями двох дівчат, які, звичайно, не мали аніякогісінького уявлення про якесь там підпілля. Одну з них — Ольгу Лядську — довгий час тримали в тюрмах і таборах. Вона десятиліттями через прокуратуру домагалася зняття з себе цього тавра. Вже в наш час її нарешті реабілітували.

Прочитавши все це, я не міг не згадати кілька подібних міфів комуністичної пропаганди. Скажімо, про “матч смерті” в окупованому фашистами Києві, коли футболісти столичного “Динамо” грали з німецькою командою, сформованою з пілотів авіадивізії “Люфтваффе”. Динамівці виграли в німців, і їх буцімто за те розстріляли. Вони, бачте, не дозволили фашистам продемонструвати на футбольному полі перевагу німецької раси. І багато наших людей вірило в ту нісенітницю. Та ж кількох футболістів німці розстріляли пізніше й з іншої причини. Вони працювали на київському хлібзаводі, й одного разу їх впіймали при крадіжці борошна. Як бачимо, мотивація в німців була зовсім іншою. А комуністична пропаганда, спекулюючи на смерті цих людей, витворила ось такий міф для “виховання трудящих у дусі радянського патріотизму”. Воістину за Леніновими імперативами: “Даже смерть большевика должна быть агитационной!”

У мене на очах творився ще один подібний міф. Мені, зовсім молодому літературному критикові, випало їхати з прозаїком Віталієм Логвиненком у село Красногірку Голованівського району на Кіровоградщині на читацьку конференцію за його документальною повістю “Ятрань”. За завданнями директивних органів він, як розповів тоді мені, створив “ще одну “Молоду гвардію” в степах України”. Під час читацької конференції з виступів кількох людей, які наївно допитувалися в автора, де він усе те взяв, оскільки вони, тутешні мешканці, нічого цього не бачили й не чули, я зрозумів: метод соціалістичного реалізму одержав тут чергову свою перемогу, брутально зґвалтувавши дійсність.

Але повернімося до книги життя Євгена Стахова.

Її буквально прошили дороги, вона заселена так густо, наче тут зібрався весь світ людей. У ній зустрілися історія і конкретне людське життя. Колекція фактів цієї книги може дати поживу для десятка романістів. Адже його біографія — готові “широкоформатні” гостросюжетні романи. Скажімо, бодай така подробиця. Стахів переходив кордон з Австрії до Німеччини понад п’ятдесят разів. До Голландії — шість разів. До Швейцарії — десять чи п’ятнадцять. А ще ж були й польський, і румунський, і мадярський кордони. Жодного разу його ніде не затримали. Він був як заворожений. Пояснює: він постійно мав у тому успіх, “бо ніколи не сумнівався. Віра, віра, віра — це мій життєвий девіз. Віра в перемогу. Віра в успіх. Віра, що мені все вдасться”. Як показав час, він у цьому не помилявся.

Свою книгу він завершує такими словами: “Я вважаю, що виграв у цьому житті, бо дожив до того часу, коли Україна, за яку ми так тяжко, так довго боролися, стала світовою державою. А може, я виграв ще тоді, коли в 1934му став членом підпілля і поставив собі девізом вірити в успіх. Коли воював на Карпатській Україні з мадярською навалою, з польськими найманцями під командою Пілсудського, з німцями на Донбасі… Мене (так усе життя складалося) завжди тягнуло туди, де важко, де небезпечно. Я не вважаю, що говорю собі компліменти. Думаю, що мій бунтівничий характер має бажання завжди бути попереду. Це мені потрібно було для того, щоб бути самим собою, інакше то був би не я…”

Навіть поважний його вік — не був перепоною для приїздів в Україну.

Щороку прилітав до нас цей сивоголовий кремеза із вольовим обличчям і пильним поглядом.

Це справді не так далеко — від НьюЙорка до Києва.

І цю відстань значно скоротила не тільки суперсучасна техніка. Цю відстань значно скоротили саме такі люди, як він, Євген Стахів.

Я певен, кожен, кому пощастило знати цього вулканічного чоловіка, завжди пам’ятатиме його.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment