Палімпсести світла душі

Ігор НАБИТОВИЧ,

доктор філологічних наук,

професор Університету імені Марії КюріСклодовської в Любліні

 

Серед кумранських рукописів знад Мертвого моря зберігся опис пророцтва майбутньої боротьби добра і зла у своєрідній поемі “Війна “синів світла” проти “синів тьми”. Цей архетипний мотив одвічної війни Світла і Темряви, відомий у багатьох релігіях світу, бринить і в поезії різних часів і народів. Нова збірка Любові Проць “Полювання на світло” — спроба поетичним словом засвітити досвітні вогні у мороці сучасного змертвілого та байдужого світу, національного бездоріжжя.

Цикл “У цирульні часу”, який відкриває збірку, — це і діахронічна та синхронічна мандрівка в історію України, і громадянська лірика, запечена кров’ю переживань історичних втрат, національної незрілості й байдужості. У вірші “Степ згорнуто в сувій…” бринить розпач однієї з найболючіших втрат минулого, в якому “Вцілілу купку небораків // Провадить Аріадни нить, // І кров борців, леґенд і маків // Із горла пісні цебенить”.

Лірична героїня ідентифікує себе з цими невідомими борцями (“я з ними теж. Мені солоно // Від тих гірких кровей давно”) й своє покликання бачить у тому, щоб замість стилета, за Євгеном Маланюком, узяти до рук стилос і словом продовжити боротьбу, бо “як схолоне пісні лоно, / То хто підніме знамено?”.

В іншій поезії “Знову черемха димами обкурить…” — гіркота від усвідомлення чвар через дрібниці, коли нас “тінь лютої згуби уже здоганя”. Символом цих “глухих часів” (Ліна Костенко) є вірш “Крайня хата”, в якій метафора “символ щастя” — тітонька галушка — // Світик цей пихато спогляда”, — клінічний діагноз байдужим і оспалим.

У цій глухій сучасності й історичному бездоріжжі

Ідебреде навпомацки вночі

Народ мій, на імення — невідомий.

Вже ангелхоронитель на плечі

Приплющив очі од важкої втоми.

Вірш “Тут натовпи хрестів…” — роздум на цвинтарі, де “стількох уже тут вічним сном зморило”, де “похмуре завтра здогадом несмілим” торкає за плече, завершується втраченою історіософською перспективою України:

Душа щемить — і соромом пече:

Могли трясти світами — не зуміли…

Виразом загрози втрати національної ідентичності стає серпик місяця, бо “усе — зі Сходу. Все — китайських рис”. І хоч “нам, нащадкам скіфів, що до того?”, але “Вже й місяць ієрогліфом завис // Над азбукою степу золотого…”. До речі, образ степу у поезії Люби Проць є одним із символів українського єства.

Художнє освоєння сучасності стає мистецьким наближенням до найдетальніших рис і ґанджів суспільства, погляд у своєрідний мікроскоп “лиха сьогочасного”, де панують окупанти, ті, що “не Україна в жилах їх тече”, а “Зневірений, обірваний і п’яний // Народ мій при вельможому столі… // Та пальці негнучкі нові майдани // Намацують в невичахлій золі!”

Інший цикл — “З душею — очі в очі” — художнє освоєння одвічної боротьби митця з убогістю “сірих буднів, де світла — на дні…” О побуте! — благає поетеса. — Молю: не загризи!

Третій цикл збірки “Перепустка в зиму” — гімн зимі, апофеозом якого є входження в сакральний простір Різдва. Люба Проць у сутінках сучасного “безврем’я лютого” залишається homo religiosus — мистцем, світобачення й світовираження якого надихається спогляданням світу, який інколи набуває рис позаземної довершеності. Найчастіше це буває в ті періоди людського буття, коли відбувається входження в сакральний час — час повернення до релігійного хронотопу, коли “день — як ризи Господа нетлінні”, коли “всього жменя снігу до Різдва” й навколо “краса на ймення — первозданна: // Бог дихнув — і подих той завмер”, а “…крапельки Ісусової крові — снігурі на білім полотні”.

У містичних осяяннях мисткиня заглядає у Потойбіччя, щоб зрозуміти, що “діється за тими // Шибами небесними вгорі?” Світло тут — на боці Істини, бо “біла свічка місячної ночі // скрапує з підсвічника Творця”.

Поезія Люби Проць — особливе відкривання архетипних переживань української душі, адже однією з найприкметніших етноментальних рис українців є відчуття співпереживання радості народження нового світу в часи Різдва, нової правди й надій.

Вивершенням цього сакрального світовідчування є метафора: “Чашу різдвяну, по вінця зірок, // Бог опускає на вервечках світла”.

Ніби мимохіть мисткиня робить поетичне узагальнення співіснування, а інколи й зіткнення світів сакрального та профанного, небесного та земного:

Дивен світе, єси: жаби… зорі…

Світло неба — і багна без дна…

І простори душі неозорі,

Де за віху — зоря провідна.

Для поетичного світу Люби Проць характерна легка, промениста й нескаламучена еротика — як вираження однієї з важливих граней людської екзистенції. Частими тут є мотиви втраченого кохання, де “…Зблідле серце — мов гніздо схололе, // Бо тебе у ньому вже нема…”.

У двох чотиривіршах однієї з поезій, яка є маленьким шедевром, поетичною мініновелою, — ціла історія пережитогопереболілого:

Розлука уже відболіла — // Мов ябко осіннє, терпка… // На білих шовках мого тіла — // Твоя ненаситна рука. // Жаги полум’яні цитати, // Що суть їх — медовогуста, // Читають — не можуть вчитати //Мої спопелілі вуста.

Ці рядки творять особливе наративне ядро палкого кохання, жагучого спогаду. Навколо цього ядра — оболонка охололого болю втрачених почуттів, коли згаслі цитати минулого шукають “спопелілі” уста. Цю поезію кохання можна відчитувати і в іншому, метафоричномузичному ключі: від піаніссімо перших двох рядків до наростання меццофорте у двох наступних, фортіссімо ще у двох наступних — і нового піаніссімо у двох завершальних рядках.

В останньому циклі збірки — “Білі строфи ночей” — підсумковим є чотиривірш, у якому мисткиня привідкриває завісу універсальної таємниці психології творчості, зануреної у контекст сучасної поетові епохи: “Шедеври створюються в пеклі // Епох і власної душі”.

Володимир Базилевський у вступному слові “Нарощування світла” до збірки Люби Проць зауважує, що у віршах поетеси “світло ніби загнане вглиб. Воно не засліплює, але манить, притягує. А головне — не дає збитися з дороги. Це слово, яке озивається якимось своїм чаром, лагодою душі навіть тоді, коли йдеться про сумне чи трагічне”. У мороку втрат минулого, у сіризні сучасності, де з майбутнього прозирає непевність, Люба Проць своїм мистецтвом слова запалює свічу надії, яка у просторі поетичного світу розганяє морок ночі.

Творчість цієї мисткині — свідчення початку в українському письменстві нової епохи — Неомодернізму, яка замінює собою симулякри та хаос соцреалістичних та постмодерністських ландшафтів. Ознаками цієї епохи є й неомодерністичні пошуки сакральних основ світу, містичної єдності з Абсолютом, й намагання сформулювати в неоромантичному ключі одвічний пошук ліричним героєм свого місця на землі, й повернення до неокласичного світлопрозорого чеканення строфи та відсіювання в містичному решеті таїн творчості повноцінного зерна поезії.

 

 

 

 

«Я — квітка маку…»

Оксана ШАЛАК,

кандидат філологічних наук

 

Я — квітка маку.

Можна — я сьогодні

у вас під вікнами

біленько поцвіту?

Я довго не зумію й не захочу —

немає раю у чужім саду…

Я — квітка маку.

Може, ще й до ночі

я встигну нацвістися

й опаду.

(“Як пережити вечори холодні?”)

 

Хто ще в українській поезії так трепетно і водночас так скромно сказав про поезію і про людину. Про значення — здавалося б, таке нетривке, а таке важливе — поезії для людини. Згадується народне: “Ой мій світку, білий світку, як маковий цвітку…”

У поезії Галини Кирпи стільки рядків, пов’язаних із квітами, що так і хочеться назвати її якоюсь із тих квітів. Не з переказів знаю, як вона любить їх: на підвіконні, у садку, в полі, на клумбі під своїм міським будинком, куди вона носить воду спекотного літа аж із шостого поверху…

“У снах моїх // люди перетворилися на квіти — // і світ став прекрасний”. (“У снах моїх…”)

Нова книжка її поезії — “Профіль вечора” (К.: Задруга, 2013), як і попередні (“День народження грому” (1984); “Цвіт королевий” (1988); “Ковток тиші” (1999); “Ну й гарно все придумав Бог” (2003); “Місяць у колисці” (2012), засвідчує високу культуру письма. Культура письма Галини Кирпи, її стилістика мислення, її вміння оформити думку і чуття — чи не від Рільке, Едіт Седерґран, Ґюнвор Гофму? Галина Кирпа як перекладач відкриває для українського читача данських, норвезьких, шведських поетів, їй завдячуємо можливістю розширити “білий світ” за своїм вікном.

У “Профілі вечора” багато присвят: Лесі Силенко, Ярославі Павличко, Василеві Голобородьку, Василеві Рябому, Світлані Жолоб, Оксані Сенатович і навіть — “моїй самоті”. “Вечірні” присвяти мають запах матіоли і майже завжди — смутку, бо такий він, вечір. Присвяти ще раз окреслюють коло: і не тільки коло найближчих, найрідніших, а “коло культурне”, коло тих пріоритетів, які ніколи не змінюються, залишаються завжди і за будьяких обставин. Бо дружба ніколи не стане зрадою, як чорне — білим. Біле ж можна зачорнити завжди. Це залежить від “чорнителя”: у його очах все набуває барви його власної душі…

“Профіль вечора” — книжка афористична і книжка афоризмів. Авторка так точно і сконденсовано висловлює пережите, що хочеться занотовувати, як в юності, до свого записника: “Коли помирають поети — // сиротіють дерева, квіти і трави”, “Біле можна зробити // чорним, // чорне білим — ні”, “Любов — // то жива вода // Совісті”.

У збірці багато білого, білий колір — як знак чистоти, світла, тиші. “Білі голубки”, біла “квітка маку”, “білі сліди”, “біла постілонька”, “білі сни”… Це не означає, що поетка бачить світ у чорнобілих барвах, палітра її слова — із найтонших відтінків, але серед улюблених — білий. У цьому регістрі чистоти і світла — камерність, а радше сповідальність поезії. Відповідно такий регістр визначає і голос поезії, тональність, тематику. Втім, тематика, що ніби поза межами камерності, — також для тихого, але сильного і мудрого голосу поетки: “Живу в краю, де убивають мову — // знічев’я і зумисно, вчора й знову. // Гуркочуть кулемети і гармати — // хохляцькі кпини і московські мати. (“Живу в краю, де убивають мову…”)

Утім, питомі образи Галини Кирпи — це біла квітка маку; дівчатко, що пасе метелика; босі вірші у споришах; безмежний аркуш неба. І на цьому аркуші поетка дає простір не тільки найближчим друзям, найсокровеннішим думкам, найболючішим словам, а й минулому і майбутньому, життю і смерті. І життя в ній так багато, що на смерть вона дивиться — як на світ новий. І вірить, що це — початок нового. Цей світ новий — продовження “подиху самоти”, у якій людина пізнає, осмислює себе, осягає свою самість. У “Профілі вечора” кілька віршів, присвячених самоті. Та й розділ має таку назву “Довгожданий подих самоти”. Оте, пізнане і осягнуте на самоті, завжди хочеться передати, залишити для тих, кому твій досвід стане у пригоді. Насамперед дітям. Розділ “Доньці — замість напучувань” і є такою сконцентрованою мудрістю, сповненою материнської любові і строгої ніжності. Тут до афористичності додається дидактизм, речення “згортається”, набуває влучного притчевого стилю: “Слизняк // не виросте // ні лебедем, // ані орлом. // Весь час він // буде слизняком…” (“Слизняк…”)

…І найбільше у поезіях Галини Кирпи — України. Хоч майже ніде вона про це не пише, але від найтихіших, найінтимніших слів до тих, де між рядків ховається гірка іронія, — Україна присутня скрізь. Це не якась унікальна, що стікає молоком і медом, але найдорожча серцю — полинова і споришева, рідна до болю земля з тополею, що не здатна себе оборонити перед гострою сокирою: “Птахи на крилах несуть // пісню свою лебедину… // Я нічого не знала б про сум, // аби не Вкраїна.

“Профіль вечора” — книжка тихої любові й справжнього некрикливого слова, поезія чистоти і теплого погляду, яким можна обійняти і того, хто поряд, і того, хто далекодалеко. Того, хто відійшов у засвіти, — а залишається у твоєму серці назавше.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment