Хроніка пікіруючого бомбардувальника «Юнкерс 88»

Михайло КАМЕНЮК

 

…Молодий офіцер, але уже капітан, подолянин Павло Сирота прибув командувати військовою частиною на прикордонному Дунаї 1 травня 1941 року. І одразу ж за допомогою полкової розвідки встановив, що вздовж ділянки, котру охороняла його частина (ВилковоРені), на протилежному румунському березі абсолютно одверто, можна сказати, демонстративно й нахабно, зосереджуються значні гітлерівські сили, очевидно, готуючись форсувати Дунай.

Сирота вирішив вжити контрзаходів і разом із моряками Дунайської річкової флотилії став розробляти план удару у відповідь. Під його особистим наглядом не лише зводилася міцна оборонна лінія, а й готувалися плавзасоби для висадки радянського десанту на берег можливого ворога.

У ті дні Сирота пережив особливо драматичний момент. Його особіст “настукав” на нього начальству: мовляв, молодий командир сіє паніку, провокує небезпечні настрої серед особового складу. Справа запахла розборками та можливим арештом, що в ті дні стало звичним повсюди. Більше того, на початку червня було отримано безглуздий наказ відвести частину з місця дислокування в глибину нашої території на літні табірні навчання, чим практично оголити державний кордон.

Але свавільний молодий командир і тут вчинив посвоєму. “Літні табори” було збудовано за кілька кілометрів від місця дислокації частини, там цілодобово лунало радіо, вночі світилися прожектори і чергували… усього десять солдат. Решта ж затаїлися понад Дунаєм, чекаючи нападу ворога. І він розпочався на світанку 22 червня 1941 року. Ріка вмить зарясніла безліччю фашистських катерів, човнів, плотів, які ринули до радянського берега.

Дякуючи ретельній підготовці до бою, фашистський десант під прицільним вогнем майже миттєво повністю пішов на дно, досягши лише середини Дунаю, а частина капітана Сироти негайно десантувалася на румунський берег. Усього за добу наші бійці зайняли румунські поселення КіліюВеке, Тулчу, Суліну, розширивши плацдарм на 12 кілометрів углиб території противника, полонивши чимало його солдат, захопивши його численну бойову техніку.

Лише на двадцять шосту добу капітан Павло Сирота отримав наказ негайно призупинити наступ і відступати на схід.

Сталінську вказівку, що на випадок війни ми повинні будемо бити ворога на його території, капітан Сирота та його підлеглі виконували беззастережно, бо були готові до цього. А якби так вчинили інші?..

…Якось у Керчі відбувся парад ветеранів Великої Вітчизняної війни, що завдав справжнього шоку глядачам, серед яких був і екіпаж американського військового корабля, який на той час перебував у територіальних водах України з дружнім візитом. Урочисту колону очолював лише єдиний із місцевих  мешканців ветеранів Перемоги, що дожив до цього дня. Іншими учасниками маршу були правнуки колишніх рядових солдатівфронтовиків, вони несли на витягнутих руках кітелі й гімнастерки своїх прадідів, увішані орденами і медалями. Парад раритетних, дорогих до болю реліквій! Видовище було настільки вражаючим, що од сліз не втримався жоден глядач, навіть чужинецькі військові моряки.

Правду про Другу світову, її незабутні грандіозні битви ми знаємо здебільшого з мемуарних книг полководців, вцілілого від чисток 1930х сталінського генералітету, який справді чимало зробив для Перемоги. Це начебто офіційна сторона тієї війни.

Але ще є тисячі тисяч неймовірних свідоцтв цієї найбільшої світової трагедії на інших рівнях: свідчення простих людей, втрачених документів, закинутих архівів.

У перші дні війни ескадрильї бомбардувальників, серед яких були наймодерніші універсальні “юнкерси88”, гітлерівці серед інших напрямків своїх ударів кинули й на Київ. Місто палало, здригалося від жахливих бомбардувань. Не вистачало в нічний час прожекторів, аби розрізнити, хто в небі над головою зенітників — наші чи вороги, прожектори терміново демонтували і відправили в Москву. Тому траплялося, що ми збивали в повітрі замість ворожих літаків своїх винищувачів.

У німецькій військовій статистиці тих днів зафіксовано чимало втрат фашистських “люфтваффе” в київському небі. Але один із “юнкерсів88” пропав безвісти, в списку знищених радянською авіацією його статистики не відзначили.

Мені вдалося натрапити на цей зниклий літак в інформації газети “Известия” за 29 червня 1941 року. В ній повідомлялося, що 25 червня екіпаж “юнкерса88” відмовився бомбардувати Київ і посадив літак на нашій території. Екіпаж складали Ганс Герман, Ганс Кратц, Адольф Аппель, Вільгельм Шмідт, уродженці ФранкфуртанаМайні, Регенсбурга, Середньої Сілезії. Натхненний знахідкою, я негайно написав і опублікував спочатку в газеті, а згодом у книзі про цих німецьких хлопців баладу “Безсонний літак”, навіть писав київському меру Черновецькому листа з ідеєю увіковічнити пам’ятником цей дивовижний літак — ластівку майбутнього миру. А ще розпочав пошук, що затягнувся на багато років. Для цього побував у ФранкфуртінаМайні, інших західнонімецьких містах. Хотілося якнайбільше дізнатися про цю четвірку німців, що своїм вчинком заперечили саму ідею загарбницької війни проти моєї Батьківщини.

Встановити істину мені допомогли мої західнонімецькі друзі, серед яких була і вчителька російської мови та перекладач Елізабет Вьохлечке. Виявилося, що Сталін видав “зрадників” Гітлеру і їх розстріляли в Німеччині.

Не втрачаю надії відшукати в російських архівах хоча б протоколи допитів льотчиків, які здалися в полон під Києвом. Власне кажучи, вони для мене стали совістю німецького народу. А проблема зрадництва усіх часів — істинного і вигаданого — безуспішно вирішується вітчизняною історією й досі.

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment