«І вражою злою кров’ю…»

Іван ЮЩУК,

професор Київського міжнародного університету

 

А серце рвалося в омріяну Україну з далекого холодного Петербурга, виливало мову “за темнії ночі, за вишневий сад зелений”, “за степи та за могили”.

 

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля…

 

Тим часом в Україні панують чужаки (а якщо й свої, то їх нічим не відрізнити від чужинців), зухвало порядкують у ній, брутально попихають нащадків колись гордих волелюбних козаків, які “німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”. Плодяться перевертні, ще й допомагають зайдам “з матері полатану сорочку знімати”.

 

Заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю

зацвіла,

В калюжі, в болоті серце

прогноїла

І в дупло холодне гадюк

напустила.

 

Саме тоді Тарас Шевченко написав пройняту синівським болем “Розриту могилу”, яку постійно вилучав із “Кобзаря” московський колоніальний режим. У ній поет болісно запитував: “Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?” І в нього виникає справедливе запитання:

 

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??

 

Чи вже довіку Україні судилося бути зневаженою, упослідженою? Чи мають її діти завжди бути чиїмись рабами, попихачами зайдпоневолювачів, шукати щастя по світах, скніти “на чужій роботі”.

Під враженням побаченого в Україні Тарас Шевченко пише поему “Сон” (“У всякого своя доля…”) — проникливий роздум над питанням: яка ж влада панує в Російській імперії, що плюндрує Україну? В цій імперії, у якій “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають” задля розкошів панівної верхівки. А та верхівка — “в серебрі та златі! Мов кабани годовані, — пикаті, пузаті!..” Як посучасному звучить оця характеристика! Не влада для людей, а люди для влади. Хто ж насмілюється обстоювати справедливість і волю, того таврують і знищують: “Мене, вольного гетьмана, голодом замучив у кайданах. Царю! царю!”. “Ти нас з України загнав, голих та голодних, у сніг на чужину та й порізав”.

Чи злочини проти України — це справа лише самого царя? Очільник влади оточений без’язикими блюдолизами, які “аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих: може, вдарять або дулю дати благоволять; хоч маленьку, хоч півдулі”. Блюдолизи готові на будьяку підлість заради свого панування й власного збагачення. Сила царя не в ньому самому, а в тих підлабузниках — від найпузатіших до найдрібніших. Без них та без москаликів він — “мов кошеня, такий чудний”. Отже, не сам лише цар винен у плюндруванні України! Не сам Сталін голодоморами, катівнями, розстрілами нищив українців — він скоріше вдовольняв волю шукачів легкої наживи, яких безліч із Росії повзло в Україну і які, боячись за своє панування в ній, розправлялися з українцями. Як ще в Козьми Пруткова: “Если продуемся, в карты играя, поедем на Волынь для обрусения края… Начнем с того обрусение, что каждый себе выберет имение”.

Коли Тарас Шевченко вдруге приїжджає в Україну й затримується тут цілих два роки, доки його не заарештували, він замислюється над шляхами визволення України з російського царського ярма. І природно перед ним постає питання: хто ж її найлютіший ворог? І як позбутися його? У цей час він створює такі запальні шедеври, як поеми “Єретик”, “Великий льох”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, вірш “Стоїть в селі Суботові…” і нарешті “Заповіт”.

В Україні панує “неправда і неволя, народ замучений мовчить”. Шевченків “Єретик” — то було прагнення не дати погаснути “іскрі вогню великого”, яка “тліє, не вгасає, жде підпалу, як той месник”, то був заклик відмовитися від покори, освяченої фальшивими догмами, й повстати проти несправедливості: “Прозріте, люди, день настав! Розправте руки, змийте луду”. Доки вільний розум окуто кайданами лихої ночі, марно сподіватися визволення. Народ потрібно будити, як Ян Гус будив його.

У поемі “Сон” Тарас Шевченко розкрив антигуманну суть деспотичного російського самодержавства. А злочини Російської імперії супроти України й українців він перерахував у містерії “Великий льох” і поезії “Стоїть в селі Суботові…” Угода з Москвою в Переяславі стала найбільшим нещастям для України. Богдан сподівався, що москаль добром і лихом буде з козаком ділитись. Тим часом:

 

Не так воно стало;

Москалики, що заздріли,

То все очухрали.

 

Після цього був Батурин, який “Москва вночі спалила”, людей порізала, “і малого, і старого в Сейму потопила”, “Сулу в Ромні загатила тілько старшинами козацькими… а такими, просто козаками, Фінляндію засіяла”, козацьким трупом “цареві болота гатила”. Запроваджено 1783 року ганебне кріпацтво в Україні, і “байстрюки Єкатерини сараною сіли” скрізь по українських селах і містах. Пізніше в цій низці злочинів виявилися постійні брутальні гоніння на українську мову, які розпочалися ще за царя Олексія Михайловича; розгул кривавих полчищ Муравйова й Троцького  1918 року; розправа з Українською Народною Республікою в 1920х роках; масове так зване розкуркулення українців і заселення ними Сибіру; запровадження колгоспного кріпацтва в 1930х роках, страхітливий голодоморгеноцид 1932—1933 років; розстріли української інтелігенції 1937го; цілеспрямоване нищення українців у Другій світовій війні (до 250 тисяч життів українців забрало одне тільки форсування Дніпра!); голодомор 1946—1947; наступ на українську мову, культуру й освіту аж до наших днів.

 

Ляхи були — усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ Божий

В путо закували, —

 

писав Тарас Шевченко тоді ж у поемі “Сліпий”. І не помилився, визначаючи злочинну суть московської політики щодо України й українців.

Та москалеві України, Польщі, Фінляндії, Сибирі неісходимої виявилося мало. “За край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину”, — каже Тарас Шевченко в поемі “Сон”. “Чутка є, що цар хоче весь світ полонити”, — повторює поет у “Великому льохові”. Московським колонізаторам муляють очі Кавказькі гори. І вони заповзялися “ощасливити” горців потоками їхньої крові, “звільнити” їх від самих себе, “просвітити, сонце правди показати сліпим, бачиш, дітям”: “як і тюрми муровати, кайдани кувати, як і носить!.. і як плести кнути узлуваті” — “тілько дайте себе в руки взяти”, “тілько дайте свої сині гори остатнії… бо вже взяли і поле, і море”. Хто ж може зупинити московську загребущість, якій немає меж? “Борітеся — поборете”, — закликав Тарас Шевченко, звертаючись до мужніх горців, і до своїх земляків теж.

Але земляки “оглухли — похилились у кайданах…” (“Гоголю”). “Оглухли, не чують, кайданами міняються”. “Славних прадідів великих правнуки погані” вже звикли до рабського ярма, “їм байдуже, панам жито сіють”. І тепер, в новітню добу, підкуплені й одурені, вони голосують за пройдисвітів і негідниківзлодіїв, а потім скаржаться, що життя не кращає.

 

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі…

 

Як же пробудити в українців почуття власної людської й національної гідності, як повернути їм розум і віру у власні сили? Те, що Тарас Шевченко оспівував козацьку славу, було не просто даниною романтизмові, це було нагадування українцям, “що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?”

 

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

 

А тепер “нема Січі, пропав і той, хто всім верховодив!” (“До Основ’яненка”), народ залишився без захисників і без проводу. І Тарас Шевченко з посланням “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” звертається до освіченої частини українського суспільства із закликом повернутися обличчям до свого народу, перейнятися його долею, щоб “одностайне стати на ворога лукавого” (“Холодний Яр”), бо ж “нема на світі України, немає другого Дніпра”.

На жаль, ця частина українського суспільства в переважній своїй більшості перекинулася на службу до ворога: “раби, подножки, грязь Москви”, “дядьки отечества чужого”, просякнуті чужинським імперським духом. Навіть мовою своїх дідів знехтували заради панства лукавого: “Всі мови слов’янського люду — всі знаєте. А своєї дастьбі…” Пізніше, уже на засланні, поет про них скаже: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”. І тут же Тарас Шевченко попереджає своїх земляківперевертнів: “Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люде…” І зрештою закликає: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата”, щоб ожила “добра слава, слава України”. Звичайно, не в Російській імперії: вона вже достатньо показала своє колонізаторське ставлення до України й українців, заперечуючи навіть їхнє право на саме існування: “Сии провинции [Україну] надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки к лесу” (Катерина ІІ).

Тарас Шевченко в передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року чітко заявив: “А на москалів не вважайте… У них народ і слово, і в нас народ і слово”. Ми два різні народи, і кожний має право на своє окреме існування. Член КирилоМефодіївського товариства Ю. Андрузький небезпідставно свідчив у ІІІ Відділі, що Шевченко був “непоміркованим представником української партії, що мала на меті побудувати Гетьманщину, якщо можна — окремо, якщо ні — то в Слов’янщині”. Мав рацію шеф жандармів О. Ф. Орлов, коли у слідчому висновку записав: “Вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ті часи, і про можливість існування України як окремої держави”. Для імперії це був найстрашніший злочин. Ще й тепер російські шовіністиколонізатори не можуть змириться з незалежним становищем України.

Тарас Шевченко добре розумів, що імперія добровільно не відмовиться від України. “Но где, скажи, когда была без жертв искуплена свобода?” — запитував Наливайко у відомій Шевченкові одноіменній поезії К. Рилєєва. Отже, залишалося тільки збройне повстання. Одним із перших слідчих запитань до Шевченка у ІІІ відділі й було, чи, складаючи свої вірші, він не надіявся “приготувати цим повстання в Україні”. І керуючий ІІІ Відділом Л. В. Дубельт справедливо зазначав, що Шевченко “хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу, закидає сучасному поколінню байдужість”.

До багатьох росіян Тарас Шевченко ставився з глибокою повагою: В. А. Жуковський, К. П. Брюллов, Ф. П. Толстой, М. С. Щепкін — перерахувати всіх шанованих ним росіян неможливо. Але як і тепер, з одного боку, є доброзичливці В. І. Новодворська, А. В. Макаревич, І. В. Пономарьов, а з другого — вороги української державності В. В. Путін, О. Г. Дугін, Д. К. Кисельов (на жаль, останніх набагато більше і вони при владі), так і за часів Тараса Шевченка було дві Росії: доброзичливі росіяни — меншість, і загребущі москалі — явна панівна імперська більшість.

За часів Тараса Шевченка в Україні не було тої сили, яка могла б протистояти московській орді. Проте для українців, щоб зберегти себе й своїх нащадків, залишалася історична перспектива, і Тарас Шевченко її чітко окреслив у “Заповіті”, який мав виражати його останню волю: “Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте”. Чия це вража і зла кров, було відомо — про це Тарас Шевченко сказав і в поемах “Сон” та “Кавказ”, і в містерії “Великий льох”, і в поезії “Стоїть в селі Суботові…”

Тарас Шевченко доносив свою думку й безпосередньо між простих земляків. Про це свідчить і спогад його товариша по засланню, польського історика й художника Броніслава Залеського про невдале клопотання Шевченкових друзів перед оренбурзьким генералгубернатором В. О. Перовським про полегшення його долі: “Коли клопоталися за Шевченка перед Перовським, той оповів анекдот, що Шевченко, будучи в Києві професором малярства, одягався в свитку і заходив до корчем, де збирався народ, — а мав звичайно повні кишені пшениці. Впровадивши своїх слухачів у добрий гумор розмовою та піснями, виймав зернятко і, поклавши його на стіл, питав, що б це могло означати? По хвилі відповідав сам, що воно означає царя. Далі довкола нього клав ряд подібних зерен і називав їх міністрами, генералами, губернаторами. Дальший круг творили нижчі урядники, ще дальше містилися поміщики, так звані пани. Уклавши це все, казав мужикам добре придивитися до тих зернят, а потім добував з кишені цілу жменю пшениці й засипав нею всі викладені кола, додаючи: “А це мужики, себто ми. Знайдіть тепер царя, і генерала, і губернатора, і пана”.

Коли згуртований народ порве кайдани колоніального рабства, тоді “оживе добра слава, слава України”.

 

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

 

Але для цього потрібно, щоб той народ усвідомив свої спільні інтереси й спільну мету. А хто повинен донести це до людей?

Народ не буде вільний, якщо він сам не визволиться, бо “визволителі”, як свідчить історія, приходять і залишаються, щоб панувати. Тому Тарас Шевченко, як син свого народу, кликав до національновизвольної боротьби насамперед рідний український народ, водночас засуджуючи будьякі зазіхання на волю інших народів. Про це яскраво свідчить і його “Кавказ”, і “Єретик”, і “Полякам”, й “У Бога за дверима лежала сокира…” Усі народи перед Богом рівні і мають однакове право на власну мову, культуру й добробут. Нащадок волелюбного козацтва (його прадід Андрій був кошовим писарем на Запорізькій Січі), Шевченко був непримиренним ворогом імперії. Шевченко — націоналіст у первісному, не спаплюженому колоніальнототалітарним режимом значенні. Це не я даю таке визначення Шевченкові, це сказав ще 1911 року відомий комуністичний діяч А. В. Луначарський: “Шевченко не тільки поет національний, а й поетнаціоналіст. Питання про долю української національності посідає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних причин, які споріднюють націоналізм Шевченка з націоналізмом Міцкевича, Фосколо, деяких ірландців, із націоналізмом великої народної поезії сербів”.

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment