«Перезавантаження» Шевченка

Наталя КЛИМЕНКО

 

“Один сліпий, другий глухий,

А третій горбатий…”

Тарас Шевченко

 

У нашому випадку це експонати, що стосуються життя і творчої спадщини поета й художника. Саме це і визначило профіль Музею (як записано в Статуті — літературнохудожній). І представлення його, Тараса Шевченка, життєвого і творчого шляху є головним завданням експозиції. А оскільки у Шевченка і поетичний, і малярський хист розвивався одночасно, то представлення всього його доробку на тлі біографії дає можливість показати цілісну творчу особистість. Нерідко поетична і малярська лінії перетиналися — поема і полотно “Катерина”, картина і поема “Гамалія”, поема і сепія “Невольник”, начерки на полях поеми “Мар’яначерниця”… Список довгий. Одні і ті ж теми, сюжети, персонажі, краєвиди знаходили відображення в літературних і малярських творах майже до останніх днів та були тісно пов’язані з конкретними сторінками біографії. Саме на цих засадах базується Шевченків музей: хронологічнотематичний принцип дає можливість показати, як події життя впливали на творчість, як творчість змінювала життя Шевченка. Адже місія музею — показати особистість, яка змінила історію.

Створити нову, повноцінну, сучасну, високомистецьку експозицію без знання, врахування, розуміння основ академічної експозиції, як свідчить практика, неможливо. Бачимо це на прикладі трансформованої експозиції Національного музею Тараса Шевченка.

Генеральний директор Д. В. Стус у березні 2012 року (часопис “Музейний простір”, № 3, с. 16) заявив про необхідність трансформації музею — в Шевченківський Дім, в якому “вивчення та відтворення історичної епохи, в якій жив і творив митець, всебічне вивчення особистості митця дасть можливість побудувати центр розвитку сучасної культури України навколо постаті Шевченка як найбільшого морального авторитета для всіх мешканців України”. Тобто Національний музей Тараса Шевченка, за задумом Д. Стуса(?), трансформується у центр розвитку сучасної культури України.

Стартом такої “трансформації” музею стала ліквідація в грудні 2012 року залу, що завершував експозицію, і був присвячений світовій славі Шевченка. Пізніше зняли мозаїку Миколи Стороженка “Шевченкопророк”.

Наступним кроком, 04. 03. 2013 року, перед днем народження Шевченка, стала ліквідація першого залу експозиції, головною темою якого було саме народження Поета. У першому (!) залі організували виставку з демонстрацією карикатурного образу Шевченка, що викликало численні нарікання й появу ущипливих публікацій у пресі. Таким чином, руйнація спочатку “вінця” експозиції — залу слави, а потім і її “першої підвалини” — залу народження, призвела до того, що експозиція повисла у повітрі. Знеславлена та обезглавлена, її в липні 2013 року спустили у фондосховище. Одразу ж у дворі почали рити котлован, а далі — замуровувати двері й вікна і пробивати нові отвори в стінах палацу з охоронною табличкою на фасаді.

На запити народних депутатів щодо руйнування пам’ятки та експозиції дирекція відповіла (сайт музею, 17.08.2013 року), що ніякої загрози будівлі головного корпусу — палацу Терещенка — не існує, а щодо експозиції, то “науковометодична рада працює водночас над проектом нової експозиції з робочою назвою “Шевченко: Божественне покликання”.

Проект майбутньої експозиції справді через два місяці був представлений на музейному сайті. Він одразу викликав критику на шпальтах газет і дискусію на самому сайті музею, та це ні до чого не призвело.

08.11.2013 року відбулося громадське обговорення експозиційного проекту за участю голови Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В. Кириленка, народних депутатів О. Бригинця, М. Матіос, ексміністра культури І. Ліхового, голови “Просвіти” П. Мовчана, культуролога, члена головної ради Товариства охорони пам’яток М. Біляшівського, професора Ю. Коваліва, народного художника А. Гайдамаки, відомих музейників міста Києва, письменників і журналістів. Учасники обговорення висловили стурбованість із приводу “відсутності системної роботи при підготовці музею до ювілею Тараса Шевченка, наявними порушеннями пам’яткоохоронного законодавства, схильністю адміністрації до кулуарного прийняття рішень та відвертого ігнорування усталеного образу українського Генія, до невиправданих експериментувань”.

За підсумками громадського обговорення члени Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності ухвалили відповідне рішення — рекомендувати Національному музею Тараса Шевченка:

1. Врахувати зауваження і пропозиції, висловлені учасниками обговорення.

2. Оприлюднити список авторів проекту для інформування громадськості.

3. Забезпечити для громадськості та ЗМІ відкритість формування оновленої експозиції музею.

4. Відмовитися від практики проведення заходів і виставок, які не мають жодного стосунку до Тараса Шевченка.

5. Забезпечити дотримання в роботі музею пріоритету української мови.

6. Концептуально дотримуватися в усій музейній експозиції принципу цілісності відтворення особистості Шевченка.

7. Вписати тематику КирилоМефодіївського братства в контекст життя і творчості Тараса Шевченка.

8. Переглянути рішення щодо головного входу музею.

Жодну з рекомендацій Комітету Національний музей Тараса Шевченка не врахував. Як і критичні зауваги на шпальтах газет “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “День”, “Голос України”, “Україна молода” та інших.

Знайшли інший шлях — звернутися зі скаргою до найбільшого в Україні знавця музейної справи В. Януковича: “…представники “української громадськості” (саме так, у лапках — Н. К.) за підтримки голови Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В’ячеслава Кириленка, збурюють суспільство та оприлюднюють у пресі неправдиві факти про ремонтнореставраційні роботи та нову експозицію музею”.

Не встиг Віктор Федорович втрутитися. Ні вольовим рішенням, ні вольовим чином (теж траплялося, знаємо). Але від цього не легше. Сьогодні вже не треба оприлюднювати “неправдиві” факти про ремонтнореставраційні роботи — вандалізм звершено, його вже можна обзирати живцем, загально і в деталях:

1. Головний вхід до палацу замуровано.

2. Історичну прибудову зруйновано.

3. На місці садка внутрішнього двору (в рекреаційній зоні), впритул і врівень із палацом “врубався” металевоскляний монстр, що перекрив собою сам двір, більшу частину пам’ятки та флігеля.

4. Замуровано вхід до палацу з боку двору і прорубано дверний отвір у стіні пам’ятки.

5. Замуровано низку вікон першого і другого поверхів.

6. Знищено альфрейний розпис першого залу.

7. Прорубано прохід у стіні залу № 2.

8. 3й зал перекрито і анфіладний маршрут по палацу ліквідовано.

9. Зал № 15 перегороджено стіною, в якій прорубано двері для створення… комори електриків!

А 9 березня 2014 р. “трансформована” експозиція постала у завершеному вигляді. Зайшовши до музею, звісно, з “чорного” входу — парадний замурований і затулений статуєю Тараса Шевченка, котру музейники зсередини виселили на вулицю. До неї, до Шевченка, раніше гість піднімався, пройшовши з дверей через розкішний вестибюль. Це було урочисте сходження до Поета. Тепер доводиться якось від тих, “задніх”, наче для челяді, дверей кривуляти. Яке вже тут сходження!

Але — про трансформовану експозицію. Осучаснену. Щось тут, правда, негаразд із “чистотою жанру”. Осучаснена — мало б значити: засадничо та сама, але доповнена, можливо, новою експонатурою, оснащена найсучаснішими відео, навігаційними та ін. засобами… Та ні, якраз навпаки — маємо цілком новий “продукт”. Ось як оцінила таке осучаснення Оксана Забужко: “Відбулася радикальна зміна всієї концепції Музею… без розуміння, що йдеться… про загальнонаціональне надбання, ба, більше — про символічне, культурне обличчя країни, що в нього будьяке концептуальне втручання можливе лише після тривалої й копіткої підготовчої роботи в умовах абсолютної прозорости й досягнутого суспільного консенсусу. Інакше як скандальним такий підхід не назвеш”.

Ще восени 2013 року ознайомлення з анонімним “Тематикоекспозиційним планом (ТЕП) осучасненої експозиції Національного музею Тараса Шевченка: “Тарас Шевченко: Божественне покликання”, викликало низку питань.

Перше — чому документ анонімний? Плутані пояснення, що то продукт творчості науковометодичної ради, мають, м’яко кажучи, дивний вигляд. Одне, що ця рада не якась нетривка чи законспірована структура, до неї входить певне число конкретних людей, а потім — зрозуміло, що не всі члени ради можуть працювати над таким проектом (потрібен відповідний досвід).

Друге питання стосувалося першого залу, зокрема заявленої тези: “Перший зал, яким відкривається оновлена експозиція, представляє історичний контекст, ті передумови, що сприяли появі Людини із Божественним покликанням…” (ТЕП, с.1). І тут пригадується висловлене Д. В. Стусом “одкровення”: “Ми звикли повторювати, що Шевченко — великий. Але, коли ти це кажеш школярам, мусиш пояснити, як саме великий? Тут важливо поставити Шевченка в історичний контекст. Адже коли він (Шевченко чи контекст? — Н. К.) з’явився — у нас ще не було абетки! Це вже контекст. Діти повинні це зрозуміти й побачити. В інформаційному суспільстві дуже важливо, як інформація “запакована” (так! — Н. К.), який у неї формат подачі”. (“Голос України”, 22.11.2013 р.).

Але коли, переступивши поріг першого залу, на тому місці, де була кобза, зустрічаєш погляд Катерини II (а саме її портрет зустрічає відвідувача на чільній стіні), голову свердлить невідступне: “Що ж це за передумови “історичного контексту”, через які ця ліквідаторка України “сприяла” “появі Людини із Божественним покликанням?”. Можливо, це Укази про ліквідацію спочатку гетьманства (1764 рік), потім Запорізької Січі (1775 рік), а потім “Тая цариця — лютий ворог України, голодна вовчиця” (“Великий льох”), закріпачивши Україну, “доконала вдовусиротину” (“Сон”)? Анекдотичне “Не встанемо, мамо!” враз стає промовистим месиджем, стратегічним заспівом до всієї експозиції. У томутаки листіскарзі до В. Януковича заявляли: “Тому до 200річчя необхідно створити нову експозицію, в якій буде представлено увесь творчий здобуток митця без ідеологічного нашарування минулого”. Щодо минулого — не знати. А з усіма цими катеринами, миколами, дубельтами в експозиції дуже відчутне “нашарування” позаминулого і теперішнього, тобто вже не радянського, а російського, імперського. Бракує лише Путіна, якого — мав рацію, очевидно, художник Анатолій Гайдамака в інтерв’ю Київському радіо — з нетерпінням чекали в музеї 9 березня.

Можливо, імперські доктрини, так хижо оприявлені сьогодні окупацією Криму, запустили свої щупальця у Шевченків музей? І Шевченкове “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”, що донедавна розгорталося як захоплююча і драматична історія українського генія і пророка через нерозривну сув’язь поезії і малярства, стало у рік святкування 200річного ювілею не актуальним? І хтось на власний розсуд став перекроювати Шевченків життєпис? А домінанта експозиції під назвою знаменитого Шевченкового триптиха, що представляла музейними засобами життя (“Доля”), творчість (“Муза”), суспільномистецький резонанс (“Слава”), і була ключем та образним кодом для розуміння концепції, виявилася недоречною на “этом празднике”, і її у рік ювілейний задами, як писав Тарас, “винесли на смітничок Миколи”?

І вже відвідувачам не до пафосно заявленої, але представленої у копіях теми “Terrа Cossaccorum” — копії портретів Мазепи, Хмельницького, Гонти, Залізняка, що підвішені під самою стелею. А “Світ на залізних стовпах” (так називається тема про дитинство Шевченка 1814—1829) — взагалі “заблуканий світ”. Губиться у куті залу, у скляному кубові метрична книга (!), наче то пересічний, а не унікальний експонат, що завжди був у центрі залу, зосереджуючи на собі увагу відвідувачів.

Прочитавши в концепції, що в першій частині експозиції “Тарас Шевченко: Божественне покликання” відвідувачеві буде явлене “усвідомлення непереборного покликання бути поетом”, до того ж “з домінуючим висвітленням поетичної творчості: традиції — новаторство, європейський культурний, зокрема, літературний контекст; значення поетичного Шевченкового генія”, приступаю до ретельнішого огляду експозиції. Перша зала результату не дала. Тексту, який прямо свідчить про витоки Шевченкової поезії, в залі вже немає:

Бувало, в неділю, закривши

мінею,

Батько діда просить, щоб той                                                           розказав

Про Коліївщину, як колись                                                              бувало.

(“Гайдамаки”)

Посеред залу № 2, на верхній поличці одного з чотирьох, стулених докупи, вертикальних скляних паралелепіпедів, знаходжу баладу “Причинна” (альманах “Ластівка”, 1841). Обійшовши це скляне громаддя, у четвертому знаходжу ще й “Гайдамаки” (1841), “Чигиринський Кобзар” і “Гайдамаки” (1844) та “Гамалію” (1844). Книги лежать як пересічні експонати. А де ж знаменитий “Кобзар” 1840 року? За твердженням невідомого автора концепції, “домінанти експозиційних залів… розроблені таким чином, щоб якнайглибше представити доробок Шевченка поета і художника”. Оскільки перша частина експозиції — це більше про поета, то логічно, що домінантою цього залу має бути Поет. Має бути! Але не є! Раптом, як ізпід наперстка, з’являється заявлена у ТЕПі тема “Крепостной Петербург” — із портретами викуплених кріпаків та оголошенням про ціни виставлених на продаж людей.

Покрутившись біля скляних кубів, у правому куті залу помічаю ще один куб. Підходжу. Скромно на поличці лежить “Кобзар” 1840 року. Отой, знаменитий, у якому прозвучала жорстка пересторога імперії:

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине —

Слава не поляже.

(“До Основ’яненка”)

Цих слів у експозиції вже теж немає. Є нечитабельна копія автографа “Думка” (“Тяжковажко в світі жити”). Оце і вся хвацько заявлена підтема: “Кобзар” Тараса Шевченка: українська версія романтизму” (ТЕП, ст. 23). Ось такий “романтизм”. Ось такі “домінанти”. Ось такий “контекст”. Це що — музей у такий експозиційний спосіб продукує свою “версію” концептуального осучасненого літературознавства? І саме тому відсікає золотий фонд музейної колекції — оригінали портретів українських класиків? Часописи XIX ст., де вміщено рецензії на “Кобзар” — “Маяк”, “Литературная газета”, “Сын отечества”, “Отечественные записки”? Ба, ні, на дні цього склокуба, тобто нижче плінтуса, лежать “Енеїда” І. Котляревського, “Козирдівка” та “Шельменко денщик” Г. КвіткиОснов’яненка. Це і весь “Літературний процес першої половини XIX століття в Україні” (ТЕП, ст. 23—24). Ліворуч від “літпроцесу” у скляному “обладунку” помічаю на стіні “Автопортрет” 26літнього “представника петербурзької богеми”. Дивно лиш, чому поціновувачі богеми затисли його у кут, на периферію, ближче до зачинених дверей?

Зачепившись оком за чашки, блюдця, таці, скриньки, ножики, копії портретів викуплених кріпаків, газетні оголошення про ціни на “продажных людей”, не можу збагнути, чому все це навалене у Шевченковому музеї, як у базарній ятці. Чому тут є місце темі “крепостной Петербург” із її копіями, а немає місця олійним портретам класиків української літератури (Сковорода, Котляревський, КвіткаОснов’яненко, ГулакАртемовський)? Нема місця темі “Шевченко і театр”, куточкові учня Академії, картинам художників — учнів Брюллова: Лавров, Борисполець, Сошенко, Башилов.

“Ми хочемо показати експозицію, яка б розповідала, що вроджений дар Шевченкарисувальника виявився ще до навчання в Петербурзькій Академії мистецтв”, — заявляла заступник директора музею Т. Чуйко (газета “День”, № 183, 10.11.2013 року).

Інформація для роздумів: в експозиції 2006—2013 років малярський хист Шевченка ще до вступу в Академію мистецтв був представлений 13ма роботами — це були портрети, історичні композиції (Рим, Греція, Україна), біблійні сюжети. Сьогодні ж — лише дві! Що завадило втілити вищезазначений намір? Може, невиправдане “ущільнення” Шевченка? — У 72 кв. м (зал № 2) впихають чотирнадцять років (1829—1843) Шевченкового життя!

Спосіб і рівень представлення життя і творчості Шевченка, застосований і реалізований в залі № 2, є типовим для всієї експозиції. Розчленування творчості на Шевченкапоета і Шевченкахудожника виявилося не під силу. Не розчленовується він! — “Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій хліб насущний, та замість того, щоб вивчати її глибокі таїнства, та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я компонував вірші” (“Щоденник”, 01.07.1857 року). Бо ж “…знать, од Бога і голос той і ті слова…” — святий дар, якому гріх опиратися. Але ж і заявляв: “Живопис — моя професія”. Переживав справжню муку від заборони малювати, не меншу, ніж од неможливості писати. Як розділити Шевченкові акварелі, “напівлегітимно” створені в засланні, і таки потай записані в захалявну книжку вірші!? Щодо цитованих у назві експозиції слів “божественне покликання”, то цей вислів, як відомо, стосується місії гравера. Панове, читайте Шевченка уважно і відповідально!

Із вісімдесяти експонатів у залі № 2 Шевченко представлений дванадцятьма малярськими роботами, а “домінуюче висвітлення поетичної творчості” звелося до трьох коротких уривків із “Причинної”, “До Основ’яненка”, “Тяжковажко”. Словом, далі заяв про пріоритетну подачу Шевченкапоета справа не просунулася. Замакітрюючи відвідувачам голови, осучаснювачі вміщують у одному залі те, що було у чотирьох. У результаті такої “спецоперації” осучаснювачі пропонують свою “версію Шевченка” — не Поета, що змінив свідомість свого народу, а поета, що створив “українську версію романтизму” (ТЕП, ст. 23).

А марудне здроблення структури на теми, підтеми, розділи — це спосіб поховати ті теми назавжди. Насамперед при реалізації задекларованого. Наприклад, зазначена в ТЕПі підтема: “Просто Овідієво претворення (так у тексті — Н. К.) (Шевченко Т. “Художник”). Академія мистецтв. Перебування в товаристві Брюллова. Розділ “Брюллов — еталон “божественного мистецтва”; Незабутні лекціїімпровізації Брюллова. Найбільша школа — Ермітаж” — в експозиції представлений аж… двома експонатами, що стосуються К. Брюллова (літографією з його автопортрета 1848 року, що висить на стіні, та гравюрою “Останній день Помпеї”, що лежить на дні скляного куба в зовсім іншому місці). Відвідувача ошукано. Він “Овідієвих претворень”, незабутніх лекційімпровізацій і власне “божественного мистецтва” вкупі з “найбільшою школою — Ермітаж” — у експозиції не бачить. І взагалі, багатослів’я ТЕПу — не більше ніж слова, написані на папері. Експонати, що розкривали б написане, в експозиції відсутні.

До всього ще додаються “архітектурні забави” пані Лариси Скорик, автора проекту начебто реставрації, а фактично незаконної перебудови будинку. Замурували одне з трьох вікон другого залу. Прорубали в стіні прохід, збочуючи таким чином позальний маршрут — прощай, знаменита анфіладо палацу Терещенків!.. Спантеличений відвідувач починає блукати тудисюди й поворітьма, проходячи вже оглянуте, гублячись у тематиці, в хронології, екскурсійні групи стикаються одна навстріч другій… Це таки справді щось нове в музейній практиці!

Коли втрапляєш, за теперішньою нумерацією, в зал № 3 — розумієш, що роздивлятися особливо й нічого. Невеличкі за розмірами графічні роботи Шевченка, що демонструються в один ряд: “Межигірський спас”, “Автопортрет 1843 року”, “Невольник” і… чомусь копія акварелі В. Штернберга “Ярмарок” (для чого вона тут?), “вбрані” в однаково великі білі пластикові рами, на білому тлі паспарту, є абсолютно непрезентабельними. Особливо порівняно з олійними картинами В. Штернберга, що висять над ними у розкішних дерев’яних, позолочених рамах.

У цьому залі мала б іти мова про першу подорож (1843 рік) Шевченка в Україну, де він проявляє себе насамперед як художник, оскільки з поетичних творів пише лише “Розриту могилу” та “Тризну”. Але скорочення експозиційних площ призводить до необхідності утискання Шевченка. А подібні “утиски” не формують, а деформують саму експозицію. Для чого експонувати полотна В. Штернберга там, де місце олійним роботам Т. Шевченка?! Для чого подавати в копіях акварелі з альбому 1845 року (а це вже друга подорож в Україну), якщо альбом не входить до музейної колекції, і не експонувати офорти з “Живописної України”? Малярська творчість Шевченка обох подорожей в Україну усічено експонується на двох стінах третього залу і в скляній вітрині на простінку. Ціла стіна надається роботі В. Штернберга “Переправа через Дніпро”. А написані в Україні 1843 року олійні роботи Т. Шевченка “Селянська родина” і “На пасіці” нині виконують роль… тла у залі № 11 — “Зал картини “Катерина.”(1842 р., Петербург). Що з усього цього може зрозуміти відвідувач про значення Шевченкових подорожей в Україну 1843 і 1845 років, а також про його еволюцію як художника?

Перша частина експозиції задекларована в концепції як така, що висвітлює: “життєвий шлях та поетичний доробок генія”. З огляду на цю декларацію у четвертому залі представлено рукописну збірку “Три літа”. “Встане Україна і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти” — рядки, що здетонували в свідомості тодішнього суспільства. У програмному документі КирилоМефодіївського братства — М. І. Костомаров “Закон Божий” (книга буття українського народу), останній, 109й параграф зазначає: “Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім”.

Значення “Трьох літ” Тараса Шевченка важко переоцінити. Зате — легко знівелювати. Досить повісити на стіні збільшену до плакатного розміру копію офорта автопортрета Т. Шевченка 1845 року (зі свічкою), та ще й у скляному обрамленні. Потім поряд поставити скляний паралелепіпед із факсимільним виданням збірки “Три літа” і розкиданими внизу (на рівні плінтуса) аркушами з цієї збірки. Навпроти плаката встановити півтораметровий підсвічник (із фондів К.П. Лаври, з інвентарним номером тих фондів КПЛм10513), що частково заступає огляд плаката (збільшення приблизно у 20 разів). І все — немає теми “Три літа”. Є папірці під ногами. Доводилося бачити, як дітки з екскурсійної групи лягали на підлогу, аби прочитати, що на них написано. Інтерактив!

Покрутившись біля підсвічника, так і не втямивши, чи то тут моляться перед плакатом Шевченка, чи повзають довкола засклених автографів, відвідувач простує далі.

Що ж він мав би побачити в п’ятому залі експозиції? За логікою відтворення життя і творчості Шевченка, це мало б бути висвітлення десяти років заслання (1847—1857), створення захалявної книжки, написання двадцяти повістей, щоденника, малюнків та начерків періоду Аральської та Каратауської експедицій (близько чотирьохсот). З огляду на все це, незрозуміло, чому на й так окраденій для самого Шевченка площі знаходиться достатньо місця для портретів імператора Миколи I і шефа жандармів графа Орлова, але не для щоденника Поета. Окрім того, відсутня мапа Аральського моря, намальована в кольорі, де Тарас Шевченко особисто позначав острови. Це частина його життя і просто цікавий для відвідувача факт.

У центрі залу, у вітрині знаходиться рушниця, яка дає розуміння того, що Шевченко був засланий у солдати, а поряд із рушницею — аркуші з факсимільного видання захалявної книжки. Дивне поєднання. Тему заборони Шевченкові писати вочевидь слід висвітлювати в інший спосіб.

На обох стінах ми бачимо копії графічних робіт Шевченка, знову ж таки, вбрані в дешеві, пластикові, білі рами з такими ж білими паспарту, що знищують оригінальність кожної роботи. До речі, однаково дешеві та уніфіковані рами та паспарту по всій експозиції використовуються для подання і оригіналів, і копій робіт Тараса Шевченка. Що це — несмак, непрофесійність чи якась недобра зумисність?

Важко здогадатися, чому в експозиції обмаль речей, які б висвітлювали задекларований у концепції життєвий шлях і поезію. На все заслання (1847—1857) і перебування в Астрахані, в Нижньому Новгороді та Москві (1858) аж… тридцять експонатів, вміщених на площі 43 м кв.! Що ж, тут маємо той випадок, коли лапідарність — сестра непрофесійності.

Останнім двом рокам життя Шевченка відведено шостий зал площею 114 метрів, найбільший експозиційний зал. Логіка не вбачається.

Звична вже еклектика. Наприклад, чомусь поряд знаходяться два гарнітури з різного дерева — гарнітур із червоного дерева сусідує з гарнітуром із карельської берези. До того ж останній заважає відвідувачам підійти до автопортрета Шевченка 1859 року, що затиснутий в куті залу.

Як зазначено в концепції, зал № 7 є “принципово новий” — “залсимвол, домінантою якого є Шевченкові рядки “Жива душа поетова святая…” (меморії — вічна енергетика генія: Поета, Художника, Особистості)”. Це зал, де йдеться про смерть Шевченка, поховання і перепоховання в Україні.

Усі 18 експонатів, що зараз представлені в цьому залі, були в попередній експозиції. Всі до одного! В чому тут “принципова новизна”, то вже питання до авторів експозиції.

Якщо головним завданням нової експозиції було зробити так, щоб Шевченко перестав бути головним героєм — їм це вдалося. Десакралізація Шевченка відбулася повною мірою: від виставленої на вулицю скульптури “Пророк України” Є. Прокопова перед замурованим центральним входом у палац — до виставленої на вулицю скульптури Шевченка знаменитого Лео Мола перед скляною пірамідою, спроектованою Л. Скорик, котрій без цього скляного монстра палац Терещенків бачився як “…нужденний, провінційний музей” (“День”, № 183, 10.10.2013). А потім, як грибок, ця десакралізація з’їла одинадцять з вісімнадцяти залів, у яких розміщувалася попередня експозиція. По суті, застосовано і реалізовано залишковий принцип експонування Шевченка як “головного авторитета для всіх мешканців України”.

Антимузейним є розміщення експонатури на рівні підлоги. Бо підлога як експозиційна площа не фігурує в жодному підручнику музейної справи. В загальновизнаній музейній енциклопедії “Загальна музеологія” Ф. Вайдахера (2005 рік) і поготів. І в жодному музеї світу.

Для кого ця експозиція? Для чого ця експозиція? Чому відвідувачеві пропонують ребус? Чому він, ледь не повзком, має відшукувати, а не відразу бачити ключові експонати? Хіба він прийшов у “крітський” лабіринт? Побудова експозиції та її художнє оформлення здійснені непрофесійно. В результаті — багатюща фондова колекція, що складається з різних видів експонатів — картини і книги, типологічні меблі, побутові предмети епохи, документи, меморії і Шевченка, і кола його знайомих, скульптура, графіка, предмети з дорогоцінних металів, музичні інструменти, килими, ікони, фото — залишилася поза експозицією…

Заявлений у “Концепції осучасненої експозиції Національного музею Т. Шевченка” поділ на поета: “Перша частина (1—7 зали) та художника: “Друга частина (8—14) хибний апріорі. А застосування цього поділу в експозиції унаочнило його хибність.

“Перша частина” фактично продемонструвала домінування художника, а не поета. Наприклад, у залі № 2 Шевченкохудожник представлений 12ма творами, а поет — 4ма книгами і 3ма уривками з поезій. Така тенденція простежується у всіх залах без винятку.

У “Концепції” читаємо: “Друга частина: змінні тематичні експозиції, що розкривають геній Т. Шевченкахудожника; представлення традицій народного мистецтва і культури його батьківщини, вплив Академії мистецтв та передчуття нових стилів”. Саме формулювання “змінні експозиції” — це нонсенс. Є змінні виставки. На території постійної експозиції (а саме такою за Статутом є експозиція Національного музею Тараса Шевченка) змінних виставок бути не може.

Якийсь анонім на власний розсуд вирішив представляти у постійній експозиції поперемінно “традиції народного мистецтва і культури його батьківщини, вплив Академії мистецтв та передчуття нових стилів”, а не життя і творчу спадщину Тараса Шевченка,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment