«І мертвим, і живим, і ненарожденним…»

Віталій АБЛІЦОВ

 

Пам’ятник Тарасові Шевченку у Вашингтоні, а Юрієві (Джорджу) Вашингтону в Києві

Дослідникишевченкознавці нараховують 1384 пам’ятники     Т. Шевченку, встановлені на нашій планеті (1256 — в Україні, 128 — у 35 зарубіжних країнах). Ніхто з діячів культури світу не може змагатися з автором “Кобзаря”.

Усі монументи, бюсти, стели споруджені як символи визнання унікального таланту й волелюбства видатного українця.

Історія спорудження пам’ятників Т. Шевченку в столиці США та СРСР і пізнавальна, й повчальна в літописові всепланетного вшанування ПоетаХудожника, тому є потреба повернутися у літні дні 1964 року.

Світ у той період переживав відносне заспокоєння, крихку рівновагу в напруженій атмосфері “холодної війни” — ідеологічного протистояння двох світових ядерних супердержав — союзниківпереможців у ІІ Світовій війні. У жовтні 1962 року ексцентричний лжедемократ і псевдоліберал Микита Хрущов, котрий прийняв естафету управління комуністичною імперією від кремлівського кривавого диктатора Сталіна, вирішив загострити американорадянське суперництво, таємно розмістивши на території Куби (острові на відстані близько 100 кілометрів від кордонів США) радянські ракети. Лише завдяки витримці й розумінню, що третя світова війна може стати останньою на планеті Земля, Президент США Дж. Кеннеді знайшов компромісне рішення для уникнення трагедії — ракети спішно повернули в СРСР. Світ зітхнув полегшено.

Зрозуміло, що мілітарне й ідеологічне протистояння — речі незрівнянні. Але події червня 1964 року у Вашингтоні та Москві з не менш прискіпливою увагою сприймала світова громадськість.

Міжнародна спільнота була вражена масштабами антиамериканської кампанії, розв’язаної Москвою з приводу відкриття в заокеанській столиці пам’ятника Тарасові Шевченкові на честь 150х роковин великого ПоетаХудожника.

Так автор “Кобзаря” розділив світ на тих, хто сповідував цивілізовані загальнолюдські духовні цінності, й тих, хто відкрито ігнорував їх, живучи отруйними спогадами про імперське минуле (програвши в економічному змаганні з вільним світом, привівши СРСР до повного банкрутства, кремлівські лідери призвели до зникнення 1991 року Радянського Союзу з політичної мапи світу).

Історія ініціювання й спорудження Шевченкового монумента на американській землі не була спонтанною. Про це мріяли емігранти з України від того дня, коли потрапили за океан. Тим більше вона не мала жодного стосунку до спалаху українофобської істерії Кремля.

Вперше ідею вшанування автора “Кобзаря” на американській землі оприлюднили у січні 1898 року, коли у Пенсільванії заснували Товариство імені Шевченка, однією з цілей якого було проголошено побудову йому пам’ятника як “найбільшому синові УкраїниРуси” (повідомлення газети “Свобода” А. Гончаренка).

Опісля спроби повторювалися, але тільки з наближенням 100річчя смерті Т. Шевченка, що виповнювалося 1961 року, об’єднуюча ідея почала втілюватися в реальності. До Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) долучився Український конгресовий комітет Америки (УККА). А у вересні 1960 року був створений Комітет пам’ятника Шевченка на чолі з Л. Добрянським (УККА), Р. СмальСтоцьким (НТШ) та Ю. Шевельовим (Українська вільна академія наук у США). Підтримали проект сенаторреспубліканець Д. Джевітс і конгресмен Е. Бентлі. Згідно з чинним законодавством США, резолюцію щодо спорудження пам’ятника одностайно схвалила палата представників, а також сенат. Рішення (як відповідний закон) підписав президент Д. Ейзенгауер.

Кошти на пам’ятник зібрала американська еміграційна громада.

У липні 1962 року ініціатори одержали 17 проектів майбутнього монумента, які повинне було розглянути авторитетне журі, у складі якого були художник А. Андрусів, письменник У. Самчук, американські митці — очільники творчих спілок і представники університетських кіл.

Журі, що зібралося в Українському Інституті Америки, визначило володаря першої премії конкурсу скульптора Л. Молодожанина (нагорода 1500 доларів). Друга премія дісталася А. Дарагану (1000 доларів) — автору пам’ятника Т. Шевченку у Вінніпезі (Канада).

Обрали місце спорудження пам’ятника в престижному районі американської столиці, де розташовані кілька посольств.

Ентузіастів, які докладали зусиль, щоб мрія мільйонів зарубіжних українців здійснилася, вітав листом тодішній Президент США Дж. Кеннеді.

Спорудження монумента розпочалося з вірою, що прийде час і в Києві постане пам’ятник Дж. Вашингтону (на жаль, цього не сталося, хоча від дня відродження Української Незалежності минуло понад двадцять років).

Реакція Кремля була блискавичною, але приреченою на поразку

Американські події викликали ажіотаж у московській партійній верхівці. Згадалася історія з виданням у Києві (зрозуміло, під суворим контролем Москви) першої української енциклопедії “УРЕ”, що була відповіддю на вихід у світ “Енциклопедії українознавства” (проект здійснено європейським Науковим товариством імені Т. Шевченка у Сарселі неподалік Парижа).

Перший том “ЕУ” вийшов 1949 року (весь проект — три томи загальної частини і 10 томів — словникової).

Томи “УРЕ” почали з’являтися лише через десять років.

Тоді СРСР уже очолював      М. Хрущов. Навіть після карибської кризи він залишився затятим прихильником змагання між капіталістичною й соціалістичною політичними системами, закликав будьщо “догнати й перегнати Америку”, за що одержав визначення в історії як волюнтарист (прихильник ідеї реалізації програм не згідно з логікою об’єктивних законів поступу суспільства, а суб’єктивними рішеннями окремих осіб).

Таким чином Тарас Шевченко і його творчість стали об’єктом пильної уваги лідерів двох супердержав та їхнього оточення.

Офіційна Москва, як могла, намагалася вплинути на перебіг вашингтонських подій. Насамперед була ініційована жорстка інформаційна війна між Москвою та Вашингтоном (точніше, між кремлівськими ідеологами й очільниками американської української діаспори). Не зі своєї волі учасниками тієї жабомишодралівки стали відомі представники вітчизняної творчої та наукової еліти. 29 листопада 1963 року в “Літературній Україні” опублікували “Слово до українців, до української громади в США, до Комітету пам’ятника Т. Г. Шевченку”. 34 підписанти адресували за океан листпротест, яким застерігали і діаспору, й офіційних осіб США від спроб використовувати ім’я Шевченка з політичною метою (прізвища підписантів не перераховуємо, бо, як виявилось пізніше, більшість із них дізналися про лист з офіційної преси; про їхню згоду на участь у брудній кампанії ніхто не запитував — усе вирішував київський ЦК КПУ).

Хіба що можна зробити один виняток. І то тільки тому, що В. Коротич (саме про нього йдеться) своїх ідеологічних уподобань не змінив: ще не так давно був активним прихильником й захисником минулої грабіжницької влади, більше того, був особистим пропагандистом її лідерарецидивіста на телебаченні та в ЗМІ.

Взагаліто, якщо бути точним, то українофобська, антишевченківська інформаційна війна Кремля не стихала ніколи. Автора “Кобзаря” прагнули зробити “своїм” усі. Зі спогадів відомо, що М. Хрущов говорив так: “Пушкин — это хорошо, но это помещик, а Шевченко — это мужик, крепостной”.

Щодо подій, про які йдеться, то в лютому 1961 року газета “Свобода” (заснована українською діаспорою ще 1893 року) розповідала своїм читачам про активізацію брудної кампанії щодо рішення про спорудження пам’ятника Т. Шевченкові. Московська газета “Советская культура” надала свої сторінки літературознавцеві М. Пархоменку (у 2томному “Шевченківському словникові” представлений як шевченкознавець (?!) і той виступив зі статтею “Тарас Шевченко і поборники холодної війни” (24.12.1960). Фальшиву поробку передрукувала київська “Радянська культура” 29.12.1960 року. Продовжила тему “Літературна газета”, де попереднього автора підтримав кандидат наук О. Мазуркевич (теж представлений у 2томному “Шевченківському словникові” як академікшевченкознавець (?!).

Завершився цей спалах “боротьби проти фальсифікаторів    Т. Шевченка і його творчості” публікацією в “Радянській Україні” (органі ЦК КПУ) “віршилища”, як іронізує “Свобода”, Г. Плоткіна “Пам’ятник Кобзареві”. Названий ім’ярек не пощадив у своєму опусові вчорашнього союзника СРСР у ІІ Світовій війні Президента США Д. Ейзенгауера, вклав у його уста такі слова:

Якщо моїй думці Сенат довіря,

Хай скульптори зліплять

вкраїнського барда,

Але саме барда, а не бунтаря…

 

Живого б скарали ми люто,

Але для померлих немає тюрми:

Ім’я ж Кобзареве —

ідейна валюта,

Якою придбаєм прихильників ми.

 

Завершується ця маячня тим, що:

Шевченко стискає руку

Фіделеві Кастро

І шле патріотам Лаосу привіт.

Подібною безграмотною писаниною рясніли сторінки радянської преси влітку 1964 року. До речі, для об’єктивності зауважимо, що офіційна Москва й у ті роки (як і сьогодні) не шкодувала коштів на пропагандистські кампанії (наприклад, до участі в антишевченківських заходах втягнули навіть журналістів деяких американських періодичних видань).

Проте це не загальмувало зусилля прихильників Т. Шевченка. Досить сказати, що до участі у заходах щодо спорудження пам’ятника залучили чотирьох президентів США: Г. Трумена,    Д. Ейзенгауера, Дж. Кеннеді і     Л. Джонсона. До складу почесного Комітету пам’ятника Шевченку увійшло 85 сенаторів і конгресменів, понад сто губернаторів, мерів міст та інших відомих американців, зокрема майбутній президент США Р. Рейган, котрий у 60ті роки минулого століття був актором Голлівуду.

Про розуміння масштабу постаті ПоетаХудожника говорять заголовки численних промов і публікацій, присвячених події: “Європейський борець за волю”, “Шевченко. Пам’ятник визволенню, свободі й незалежності всіх поневолених націй” тощо.

У Сенаті США у ті дні прозвучала промовапроповідь капелана Сенату доктора Фредеріка Брауна Гарріса під назвою “Вежа Духа — Нова статуя Свободи”, у якій він пророчив, що відтепер представники народів, що ще перебувають у статусі колоній, “коло стіп цього великого українця будуть кликати: “О, Боже, як довго, як довго?”

До речі, події, що супроводжували спорудження пам’ятника Т. Шевченкові, ще більше згуртували діаспору. Наприклад, у врочистостях узяли участь тепер відомі й в Україні видатні голлівудські актори Джек Пеленс (Володимир Палагнюк) та Майк Мазуркі (Михайло Мазуркевич).

Джек Пеленс після виступу українською мовою прочитав в англійському перекладі на урочистостях на честь Шевченка поезію “Мені однаково, чи буду…”

Від 1964 року 27 червня, коли у Вашингтоні 34й Президент Д. Ейзенгауер відкрив пам’ятник Т. Шевченку, вважається в США українським днем.

 

Москва випередила Америку на три тижні

У столиці СРСР монумент      Т. Шевченку відкрили 10 червня 1964 року. Тут М. Хрущов не тільки догнав Америку, а й випередив її. Іншими словами, взяв реванш за програш у створенні першої сучасної української енциклопедії.

Оскільки в тоталітарному Радянському Союзі все вирішували лідери КПРС, то і конкурс, й інші заходи відбувалися формально. Тим більше, що часу в авторського колективу молодих скульпторів та архітекторів було обмаль. Провідні письменники України М. Рильський та П. Тичина протестували щодо трактовки образу автора “Кобзаря”, але їхні голоси потонули у хвилях загального одобрямса. Тим більше, що крокуючий у задумі Поет, одягнений у шинелькрилатку (котрої він ніколи у житті не носив!), сподобався М. Хрущову.

Усе це мало свої закономірні наслідки: поспішність у зведенні монумента призвели до того, що постала потреба у його реставрації, яка тривала ціле десятиріччя. Отже, можна говорити не про оновлений, а про новий пам’ятник Т. Шевченку.

Сьогодні стало відомо більше щодо спровокованого Москвою запеклого ідеологічного протистояння між СРСР і США.

Прецедент вшанування Т. Шевченка — представника народу, котрий не належить до історичних першозасновників США, був першим на американському континенті. У Вашингтоні є пам’ятники, наприклад, Болівару чи Жанні д’Арк, але вони — подарунки Венесуели та Франції.

Т. Шевченко — перший, кого вшанували величним монументом, зібравши кошти — добровільні внески, громадяни США.

Сьогодні маємо змогу говорити про наших заокеанських прихильників — мільйони етнічних українців. Нащадки вихідців з України є серед сенаторів і конгресменів, дипломатів і економістів, генералів і адміралів, суддів і лауреатів Нобелівської та інших престижних премій та нагород.

Нинішній державний секретар США Д. Керрі у своїх біографічних нотатках стверджує, що є нащадком князя Ярослава Мудрого (родовідна лінія сім’ї Керрі присутня у генеалогічному дереві британського королівського двору, з яким київський князь мав родинні зв’язки).

Але залишимо сиве минуле.

М. Хрущов, сприяючи спорудженню московського пам’ятника Т. Шевченкові, не забув і про себе. Саме 1964 року він став лауреатом Шевченківської премії з літератури (?!). Проте вплив на себе гуманістичної за характером творчості автора “Кобзаря” партійний лідер явно не відчував. Саме йому належить програмний заклик: “Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології”, яким поєзуїтськи користувалися різні сусловималанчуки, котрі, як і Тараса Шевченка, гробили у в’язницях чи засилали до Сибіру українських патріотів за часів тоталітарного режиму.

Естафету від М. Хрущова прийняли його нинішні кремлівські політичні нащадки, котрі своєю агресією проти України переконали світ: Росія була і є сьогодні країною, політика якої базується на великодержавному шовінізмі, ксенофобії та успадкованому від царату авторитаризмі.

 

ххх

Як актуально звучать рядки з напису на пам’ятнику Т. Шевченку у Вашингтоні: “Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поетові ХІХ століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його “новим і праведним законом”…

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment