Від автора «теорії малих діл» до Великого Просвітника українського народу

 

(народопросвітня діяльність Бориса Грінченка)

Василь ЯРЕМЕНКО,

професор, член НСПУ

 

Боротьба Б. Грінченка з цензурою просто вражає. Ця боротьба — невід’ємна складова його життя, про що він і говорить, уже ступивши на дорогу у вічність. А на початку дороги в життя сповідався рідній матері Поліксенії Миколаївні: “Спасибо, что радуешься моим успехам. Они не велики, и всякому, работающему на том поле, на котором работаю я, приходится употреблять довольно много усилий там, где подобные же работники на другом поле не употребляют их совсем или почти совсем. Я рад своим успехам потому, что в них почерпаю надежду, что я не уйду из мира, не оставив следа доброго провалявшись колодою. У меня теплится надежда, что хоть маленькое, но и я брошу зернышко, и оно, быть может, взойдет и даст колос”1. Так сповідався перед матір’ю, а в листі до сестри Аполлінарії від 29 березня 1892 року так напучував і заохочував її до народопросвітньої роботи: “…Дело служения народному просвещению — великое дело! От него зависит счастие миллионов… Хоть и очень невелики наши знания, но все же мы можем ими приносить пользу тем, кто и таких знаний не имеет. Просвещение же народа (истинное просвещение, а не трактирное городское “образование”) может быть совершенно исключительно только на том языке, на котором этот народ говорит. Просвещение на чужом языке не просвещение, а порча. Это давно уже осознали везде в Западной Европе, давно уже там стало это аксиомою, и только в России, с ее дикими азиатскотатарскими нравами и понятиями, с ее боязнью перед всяким светом, — и возможно еще до сих пор иное отношение к делу. Но это пройдет, и настанет иное время…”

Відповідаючи на нарікання І. М. Руденка, який був незадоволений, що його літературна праця малопродуктивна, Грінченко писав: “Можна й робити служебне діло цілком чесно, не беручи дурно грошей, але вкупі з тим сказати собі: моя мета в житті має справжнє діло — то є праця задля культурної просвіти мого народу, і я щодня робитиму се діло, а всі інші нібито “діла” робитиму стільки, скільки без їх нема мені змоги обійтися”2. Головне, за Грінченком, зробити вибір, визначити основну справу життя і почати працювати на неї, тоді центр усього життя пересунеться до цієї справи, а все інше — змаліє і зникне: “Коли й з моїми малими силами щось зробив чи зроблю, то се тільки через те, що й завсігди силкуюсь додержувати того принципу, що діло в мене одно, а все інше — не діла, а облуда. Се моя заповідь…”3

Він рано зробив свій вибір і прагнув “хорошо исполнить его”. Цей вибір зобов’язував працювати на полі народопросвітньої роботи, і нива його дала добрий урожай. Борис Грінченко вважав популярні народопросвітні книжки своєрідним букварним періодом, здолавши який трудящий люд зможе наближатися до “високостей вселюдської культури”4.

Від початків учителювання (1881) Б. Грінченко у практичній роботі відчував нестерпний брак українських книжок для шкільного і народного читання. Не чекаючи на кращі часи, коли послабне цензурний тиск і з’являться гроші на закупівлю книжок для шкільних бібліотек, він заходився складати збірки із давніших і нових творів українських письменників. Переписував їх друкованими літерами, власноруч оправляв і в таких спосіб побільшував бібліотеку.

В Україні справа творення політичної державної нації, чи, як прийнято і в наш час говорити, “національного відродження”, ускладнювалася прірвою між освіченою верствою, — освіченою, звісна річ, не тільки на московській мові і культурі, а й на великодержавній теорії триєдиної формули російського шовінізму — “православие, самодержавие, официальная народность”, — і масою малописьменного селянства. Освічена верства — дворянство, духовенство, учительство, що було перетворено в масову силу русифікаторів українського народу, лікарі, ветлікарі, агрономи і т. ін., — сприймалася в народі як “панство”, а маса малоосвіченого селянства — як “мужики”. Між цими двома станами, чужими один одному мовою і соціальним становищем, було майже неліквідне провалля. Представники однієї нації штучно розділили націю навпіл: “божевільна, золотом обсипана, діамантами обшита пишнота — розкоші, а поруч з нею і через неї, страшніша за всі страхи Дантового пекла, — темне, брудне, запаморочливе, сточене хворобами — вбозтво”. Отже, — робив висновок Борис Грінченко, — створити націю, себто об’єднати, чи бодай зблизити, панство (інтелігенцію) і селянство (мужиків). Яким чином?

“Коли ми хочемо чогось досягти, як національний організм, мусимо з усієї сили стати до просвітньої роботи”. Все те зрусифіковане українське панство бачилося Борисові Грінченку, як і зрусифіковане “російськомовне” селянство, як люди з вирваною душею, вкрай винародовлені, бо перестали бути творцями і носіями національної духовності, національних цінностей, якими від часів Русі, історичної держави полянукраїнців, були гордість, кров і рідна земля. Гетьман Іван Мазепа, як кажуть, “в золоті купався”, був найбагатшою людиною в Україні, але скарбом для нього була Україна, її воля, звичаї, незалежність, — і він поневажив усі свої багатства і царську ласку Петра І, — сів на коня, “на руки повіддя, до боку шаблюку, на ноги стальні стремена” — і пішов добувати волю своєму народу. І останній “гетьман” України нашого часу, “попєрєднік” останньої нашої надії уже запродався московському новітньому самодержцю, був готовий продати всю Україну, та фактично і продав її, щоб сидіти на золотому унітазі, купатися в золотій ванні, братися за золоті дверні ручки, “їсти очима” золотий батон. Таке виродження відбулося за якихось триста років. Це вже постала і не еліта, і не інтелігенція, а хижа бандитська “проффесура”, що нажилася на плоті і крові народній. Юродствуючий во Христі т. зв. президент забув заповідь: “Не збирайте скарби на землі, а збирайте скарби на небі, бо де скарби ваші, там і серця ваші”.

І Грінченко мріяв не тільки про просвіту, а й про такого Просвітителя народу, учителя, який здатний би був своєю скромною роботою — просвітою мас, вигравати найважчі війни за волю і національну незалежність України.

Сучасники вважали Б. Грінченка одним із найвизначніших діячів на просвітнім полі. Іван Франко “найважнійшою заслугою” Бориса Грінченка вважав “ту діяльність, яку він розвинув у Чернігові, видаючи переважно своїм коштом, а потім за підмогою фонду Череватенка, кількадесят популярних книжок, що самі собою творять гарну бібліотеку і яких найбільшу частину прийшлось або писати, або укладати йому самому та його жінці…”5.

Є. Х. Чикаленко, на кошти якого Б. Грінченко видавав першу щоденну загальноукраїнську газету “Громадська думка” (1906), після його смерті записав до “Щоденника”: “Всім відоме значення Б. Д. Грінченка в ділі відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. У найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію, працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство”.

Др. Мирон Кордуба у доповіді “Народнопросвітна діяльність Б. Грінченка”, виголошеній у Чернівцях через два тижні після похорон, підкреслив, що “Б. Грінченко належить до наших найвизначніших діячів на просвітнім полі. Вірний своїй засаді хапався за всяке необхідно пильне діло, особливо за таке, до якого бракувало охочих рук”6.

Це був час жорстокого переслідування царською цензурою спроб створити народопросвітню літературу. Боротьба Б. Грінченка проти цензури — це окрема сторінка його життя й боротьби, що потребує окремої розмови, а тут тільки скажемо, що боротьба з цензурою спонукала його надсилати свої твори, зокрема народопросвітні, до Львова, де друкує їх у періодичних виданнях і альманахах, у різних видавництвах і організаціях, зокрема у Львівській “Просвіті”.

Грінченко переміг царизм у боротьбі з цензурою у єдиному наступі “народницького резистансу”7 ще у 80х роках, а від 1890 р. мав чіткий план і систему організації і проведення народопросвітньої діяльності.

Розуміння потреби популярних народопросвітніх українських книжок, “дешевих і корисних”, серед свідомого українства склалося давно. Епізодично зпід пера українських інтелектуалів з’являлися в світ поодинокі книжечки для народу. І тільки з часу переїзду Б. Грінченка до Чернігова в січні 1894 р. розпочинається постійне систематичне видання народопросвітніх книжок у новозаснованому Видавництві Бориса Грінченка. За сім років, до переїзду Б. Грінченка в Київ, побачило світ майже 50 видань як на кошти самого Б. Грінченка, так і на подаровані Іваном Череватенком 1000 крб на видання народопросвітніх книжок.

Паралельно із Видавництвом Бориса Грінченка 1898 року в Петербурзі було засновано “Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг”. На 1901 рік “Благотворительное общество…” стояло на міцному фінансовому ґрунті. Грінченко після переїзду до Києва передав справу видання народопросвітніх книжок саме “Благотворительному обществу…”.

Стараннями насамперед Бориса Грінченка український народопросвітницький рух охопив усю Україну. За десять років цей рух мав такі успіхи й географію поширення: протягом 1894—1903 рр. було видано у Києві 62 народопросвітні книжки; у Видавництві Б. Грінченка — 48 і майже 30 у інших видавництвах Чернігова; у СПб “Благотворительное общество…” видало 29 книг; у Харкові — 26; в Одесі — 13; у Черкасах — 16; у Москві — 8; у Полтаві — 6. По одній (першій) книжці на 1903 рік вийшли у Сумах, Лубнах, Луцьку, Бердичеві, Житомирі, Катеринодарі, Кременчуці, дві в РостовінаДону.

Майже в кожному видавничому місті знайдемо слід і руку Бориса Грінченка, що вже перестав робити те, що можливо, а робив те, що треба, і мав цифрами підтверджену славу “Великого Просвітника”.

Тут не подаю назви народопросвітніх творів, виданих у Львівській “Просвіті”, близько 50ти у “Дзвінку”, в інших виданнях і видавництвах Галичини і Буковини.

1904 року в Петербурзі Дмитро Дорошенко видав збірник відгуків на народопросвітні книжки разом із бібліографічним покажчиком “Народная украинская литература”. У збірнику подано 189 найменувань народопросвітніх книжок і відгуків на них преси. Звичайно, укладач не претендував на належну повноту.

Покажчик “Народная украинская литература” Д. Дорошенко уклав подібно до покажчика  Х. Д. Алчевської “Что читать народу”, тільки подає винятково українські видання, щоб “облегчить… труд лиц, желающих помочь народу в деле ознакомления его с книгами беллетристического и популярнонаучного содержания на народном языке”8.

 

Далі буде.

 

__________________

1 В. Яременко. Неизвестные письма Б. Д. Гринченко. // Радуга. — 1963. — № 12. — С. 160.

2 Ніна Населевець. Листи Б. Грінченка [до І. М. Руденка] // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1—2. — С. 156—157.

3 Там же, с. 157.

4 Там же, с. 159.

5 Іван Франко. З остатніх десятиліть ХІХ віку. // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 41. — К., 1984.— С. 514.

6 Др. Мирон Кордуба. Народнопросвітна діяльність Б. Грінченка. // На могилу Бориса Грінченка. Три промови. — Чернівці, 1910. — С. 21.

7 Ю. Ковалів. Історія української літератури: кінець ХІХ—початок ХХІ ст.: у 10 т. — К., 2013. — Т. 1. — С. 38.

8 Д. Дорошенко. Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания. — С.Петербург, 1904. — С. 5.

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment