Дацюки із Жидичина. Стійкість в українському дусі, виплекана «Просвітою»

Олеся КОВАЛЬЧУК,

заслужений учитель України, член ради Волинської обласної “Просвіти”, лауреат

премії ім. Б. Грінченка

 

На повстанське майбутнє вплинула родина і…

вулиця

Про родину хліборобську, набожну, національно свідому дещо згодом. А наразі — про його рідну вулицю, яку іменують у селі своєрідно: “На Ямках” (всупереч офіційній назві імені Щорса), а відповідно автобусна зупинка при ній озвучується як “Ямки”. Донедавна тут часто заходив до автобуса і виходив із нього, спираючись на два ціпки, він — зодягнений в упівський однострій і вишиванку сивий чоловік, який мав псевдо Євген, взяте на честь Коновальця в часи свого далекого оунівського підпілля, а в миру званий Лавриком Купріянцевим. Ступав важко, східці долав у крайньому напруженні й категорично відмовлявся від будьчиєї спроби підтримати. Водії терпляче вичікували, доки ця дія завершиться, а бувало і жартували доброзичливо, попереджуючи присутніх у салоні: “Зараз має бути повстанська зупинка “Ямки”. Дооовга повстанська зупинка. Не нервуйте”. Коли ж іноді злітало з уст у когось із нетерплячих дачників сердите “привык упрямый дед от нечего делать бесплатно кататься и не стыдится всех задерживать”, у відповідь хтось обов’язково ставив кривдника на місце. А їздив той “упертий дід”, долаючи неміч із неймовірними зусиллями, не тільки на всілякі політичні дійства, а й обов’язково на церемонії покладання квітів до пам’ятників Шевченку та Лесі Українці, на вистави в театрі та на концерти українських виконавців. Обов’язково бував на славнозвісному “Бандерштаті”, де своїми розповідями окрилював майбутніх героїв Небесної Сотні. Устиг перед важкою операцією геть знесилений хворобою постояти на Євромайданах в обласному та районному центрах. Не бути там він не міг — так був вихований, і вся його вулиця це добре знала. Тут, як згадує сусід і ровесник Всеволод Настенко у своєму нарисі “Минуле і сучасне Жидичина” (Луцьк—2004, видавництво “Волинська обласна друкарня”), улюбленою грою 10річних дітей була “маршировка” з піснею на вустах: “Ми гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярма”. Малий Лаврик знав напам’ять багато уривків з репертуару “просвітян”, аматорів сцени. Такі жили в кожнім обійсті, а репетиції відбувалися найчастіше в хаті Дацюків, де вуличній малечі дозволяли бути в ролі публіки. Так до нього прийшов Шевченко зі своїми текстами “Розритої могили”, “Наймички”, “Назара Стодолі”, Іван Котляревський, Борис Грінченко, Іван КарпенкоКарий.

Зіспівки вишколеного під орудою псаломщика, колишнього командира 30 стрілецького куреня армії УНР Василя Бабіченка, просвітянського хору в теплі вечори відбувалися не раз під відкритим небом. Діяла і спеціальна заохочувальна тактика до участі в дитячому хорі — за певні успіхи нагороджували солодкими призами. Так само долучали дітей до користування солідним фондом просвітянської бібліотеки, що налічував понад півтори тисячі художніх видань визначних письменників, які розробляли українську історичну тематику: А. Кащенка, А. Чайковського, Б. Лепкого, М. Старицького і, звичайно ж, Великого Кобзаря. Під визначальним впливом “Просвіти” розвивалися і сільська церква, і школа, в якій кмітливий хлопчина був серед найкращих учнів.

Просвітянський актив домігся майже неможливого: усе навчання в шестирічці велося українською мовою, а польську викладали як предмет. Шкільний день розпочинався з молитов, а закінчувався виконанням гімну “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Учні слухали реферати, з якими у місцевій “Просвіті” виступали відомі громадські діячіінтелектуали — Модест Левицький, Іван Власовський, викладач Луцької української гімназії (ЛУГ) та голова Луцької повітової “Просвіти”, депутат Луцького соймику, концесіонер названої гімназії Євген Петриківський. У середині 30х років доросла ямчанська молодь увійшла в оунівське підпілля: бандерівське і мельниківське. Про участь у боротьбі за Україну свідчать долі сусідів Дацюків: жорстоких переслідувань зазнав від польської, а потім радянської влади П. Й. Настенко — засновник і керівник драмгуртка при “Просвіті”, його розстріляли у Луцькій тюрмі, Іван Шеметило, загинули в УПА Дмитро Малаховський і Петро Солтис, а їхні родини депортували в Сибір.

Великим потрясінням для 13річного підлітка стала розправа енкавеесівців над підпільниками у селі Вишкові (всього за 2 км від означеної вулиці) 22 травня 1941 року, де загинули односельці Люба Бахів, Петро Петрук, Григорій Пасічник, теж вишколені “Просвітою”. Коли добре знайома красуня Люба вийшла з воріт підпаленої клуні на заклик здатися, але тільки для того, щоб вигукнути “Слава Україні” і кинутися назад у полум’я, викликала в юній душі німу клятву обов’язково взяти до рук зброю, аби боротися з окупантами. І у висліді — за підтримки дядькапідпільника — перебування у складі охорони у героїчних Колках 1943 року, куди потрапив при переправі амуніції поромом через Стир. (Для не зовсім обізнаних — довідка: Колківська республіка — повстанська республіка площею приблизно 2,5 тисячі км2, що утворилася у квітні 1943 р. на визволеній загонами від нацистів території  Генеральної округи ВолиньПоділля в районі, який охоплював населені пункти теперішніх Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів  Волинської області, Радивилівського району Рівненської області. Її межі за військових обставин змінювалися. Республіка проіснувала до 4 листопада, коли за допомогою регулярних фронтових частин (артилерії, танків та авіації) Колківську республіку знищила нацистська армія. За свідченнями очевидців, солдати, які брали участь у знищенні Колківської республіки, були вдягнені в німецьку уніформу, проте розмовляли російською. Очевидці тих подій припускають, що це були власівці).

 

Родове гніздо —

біологічне і духовне

Його насельників зафіксовано на родинному фото із Сибіру та характерному для національно означеної волинської сім’ї документі — архівній довідці: “На основании постановления особого совещания УМГБ Волынской области от 25.05.49 г. (протокол № 29) из с. Жидычин Киверцивского района Волынской области в Хабаровский край с конфискацией имущества выселены на спецпоселение, считая срок с 10.06.49 г., Дацюк Яков Иванович, 1896 г. р., Дацюк Ирина Васильевна, 1894 г. р., Дацюк Неонила Яковлевна, 1926 г. р., Дацюк Анна Яковлевна, 1930 г. р., Дацюк София Яковлевна, 1933 г. р.

Освобождены со спецпоселения 7 апреля 1956 г. Акта описи имущества в деле не имеется. На основании Закона УССР от 17.04.91 все по делу реабилитированы.

Основание: арх. д. № Р175”.

Звісно ж, сибірське заслання — щедрий подарунок радянської влади родині за сина — політичного в’язня з 25річним присудом, статус якого судився Лавріну вже по закінченні Луцької педшколи 1948 року. Хотів стати вчителем ще змалечку, а мрія ця зміцніла в Колках, де дуже уважно ставилися до становлення українського шкільництва. Як згадує Євгенія Злобіна, активістка Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги, з керівництвом Колківської республіки погоджували свою діяльність школи і в дуже віддаленому її рідному Турійському районі (селі Оса, що межує з героїчним Вовчаком). Учитель інформував дітей про колківські реалії на щоденних лінійках із виконанням “Отче наш” і церковносвітського гімну, а навчав за товстим універсальним самвидавським підручником “Малі друзі”, де містилася лектура з мови, літератури, історії і арифметики.

Дуже зацікавлювався виховною роботою з бійцями, їхньою моральністю і політичною відповідальністю. Командири особливо ретельно переконували, що український воїн навіть при загрозі голодної смерті не піде силою відбирати в когось їжу. За мародерство були передбачені найсуворіші покарання. Усе ж колківські повстанці постійно мали відчутну матеріальну допомогу від місцевого населення. Особливо цінувалося полотно, яке фарбували у зелений колір і використовували з маскувальною метою. Зі старенької лляної тканини зішкрябували “вату” для перев’язування поранених.

Батьки підтримали сина у виборі, тим паче, що він сприймався як завдання із Колок, коли республіку розгромили й ослабленого тифом Лавріна (напився отруєної червоними партизанамидиверсантами води) депортувати разом зі здоровими побратимами за кордон не випадало…

А ось “послужний” список батька Якова Івановича: заможний господар, власник кількох гектарів орної землі, сінокосу і лісових угідь, активний борець за українізацію Жидичинського православного СвятоМиколаївського храму у 20—30х роках, довголітній регент церковного хору, який за наполегливого сприяння священика Моргаєвського освоював українські тексти піснеспівів.

Мати — Ярина Василівна — втілення безмежної терплячості й мудрості, вся начебто у домашніх клопотах, у догляді за дітьми, які часто хворіли (двох довелося похоронити), та водночас — у курсі всіх зацікавлень родини. Зі сльозами на очах згадував Лаврентій, як вона до ранку чекала його повернення із завдань організаційного характеру від ОУН і жодного разу не дорікнула. Багато значило для становлення світогляду спілкування з таким родинним авторитетом, яким була розумниця і красуня тітка Наталка — батькова сестра, активістка “Просвіти”, що долучалася до виховання свого внука Ігоря Коліушка — відомого молодого українського політика незалежної України.

Старша сестра Неоніла відзначалася, як і брат, надзвичайно вольовим характером. У день вивезення сім’ї до Сибіру відчула, проживаючи у селі Гуща, де вже вчителювала, невимовну тривогу на серці й прибігла додому. Конвоїр дуже зрадів і став заганяти її на машину, де вже перебували рідні. Однак вона кинулася до подруги, аби попрощатися. У відповідь на такий непослух обурений страж порядку закипів брудною лайкою, обізвав сукою, а вона підбігла до нього і заліпила з розмаху ляпаса. Дорогою до Ковеля розлючений таким нечуваним зухвальством кагебіст час від часу зупиняв валку з депортантами і вимагав, аби дівчина пересіла на іншу машину, бо, мовляв, цій важко їхати через переповнення. Мама Ярина здогадалася, що доньку хочуть застрелити за спробу втечі й оголосила про свою згоду пересісти замість неї. Пропозицію відхилили і на тому якось скінчилося. Таку ж твердість характеру виявляла Ніла і на засланні в Хабаровському краї, за що її частіше від інших кликали у комендатуру на явку. Бувало, йдучи туди вночі кілометрів два тайгою, помічала, як світить на гілці кедра очима рись і просила: “Стрибни, звірюко, мені на плечі і роздери. Я не можу більше терпіти приниження”. Для гордої юнки найтяжчим випробуванням було саме витоптування у засланців людської гідності. Більше ніж важка праця на лісорозробках в урочищі Кії, вражав барак, де треба було жити 27 сім’ям засланців без жодних розмежувань простору.

А тут, на лихо, всерйоз закохався у жидичинську вродливицю молодий майстер Жора — новоприбулий випускник вишу. Обом освіченим людям було цікаво спілкуватися між собою, і Ніла повірила, що вони невдовзі одружаться й коханий зможе якимось чином взяти її рідних під захист. Проте співслужбовці зорганізували справжнє цькування свого романтично налаштованого колеги: “Позор! Комсомолец связался с бандеровкой!”. Яку обробку юнакові довелося витримати, здогадатися неважко — аж до погроз віддати до суду за нібито матеріальну розтрату.

Сім’ю Дацюків терміново перевезли за 200 кілометрів від Кії — у ліспромгосп (селище Сіта), де їм допомогли прилаштуватися в комірному старообрядці. Їхня громада врятувала Дацюків від голодної смерті. Проте вся родина невимовно страждала морально: вагітна Ніла надумала накласти на себе руки. Але гуртом удалося її від цього вберегти, і на світ у хаті старообрядців з’явилася маленька Ангелка, а нещасний батько таки знайшов свою несуджену, та спромігся лише на передачу породіллі дитячої ковдрочки із запискою: “Береги себя и нашу дочурку”. Дівчатко народилося ослабленим: виснажена каторжними роботами та цингою мати при вагітності осліпла, до того ж немовля заїдали клопи. Доводилося класти спати обмотану в батьків подарунок дитину на підвіконня, де паразити холоду не витримували. А маля мусило. Через 10 літ їх розшукає мати Георгія, обдаровуватиме внучку палкою любов’ю в листах і подарунками, засуджуючи сина, який на тоді вже геть збився з пуття, за непорядність. Історії двох молодших сестер Ганни та Софії благополучніші, малолітки пристосовувалися легше, хоч на каторжних роботах, пиляючи дитячими руками “газочурку” (поліна для котлів і транспорту), фізичних мук мали через край.

 

Довга дорога додому

Дорога до дому — процес довгий, але з успішним завершенням. Перше добре диво сталося з Лаврентієм Дацюком у Інті (Республіка Комі), де відбував покару після тривалих нічних мордувань при слідстві у луцьких тюрмах по арешті. І ось наприкінці 1954 року — звільнення. Сталіна не стало, почалося засудження культу особи, і на цьому тлі у Москві зреагували на скаргу, надіслану в’язнем до Генерального прокурора дещо раніше. Знаючи, що при слідстві жодних доказів його участі у підпіллі не було (конспіраторський хист підсудний мав неабиякий), Лаврентій вимагав перегляду справи, хоч внутрішньо був налаштований відсидіти 25 років. Але!.. Окрилений таким довгожданим, хоч не зовсім сподіваним фіналом, він пішки добирається з Луцька до рідного села, до сім’ї, а виявилося, що її тут давно немає. Виробляє паспорт, їде розшукувати своїх на Хабаровщину, разом заробляють на дорогу додому. Спочатку для батьків, а через рік — і для молодших. Головний організатор повернення везе із собою до Жидичина й молоду дружину. Зустріч із нею — гарною дівчиною подібної долі зпід ІваноФранківська — ще одне подароване долею диво. Щоправда, далі не все йшло так гладко. Місцева влада мала вказівки зверху не дозволяти жити в селі “політичним”. Мусив зі своєю обраницею їхати на заробітки в Караганду, де вже працювали звільнені односельціполітв’язні. Там народився 1957 року син Мирослав, а донька Оля через два роки з’явилася на світ у Жидичині. Саме вона і племінниця Лаврентія Ангеліна додали чимало інформації та фотоматеріалів разом зі своєю згодою для підготовки цієї публікації, за що автор висловлює їм щиру вдячність.

Царство Небесне і вічна пам’ять одному з кращих громадян не тільки Волині, а й усієї України (недаремно ж домовину покрили національним стягом і несли її молоді руки із “Правого сектору”, а опускали в могилу під салют із козацьких гармат).

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment