Шевченкознавцю Зінаїді Тарахан-Березі — 75

Ольга БІЛОКІНЬ,

Віта ДЗИМА

 

Зінаїда ТараханБереза — відомий шевченкознавець, провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника, кандидат філологічних наук (1978), заслужений працівник культури України (2000), лауреат премії імені Володимира Вернадського (2002), автор монографій “Шевченко — поет і художник” (Київ, “Наукова думка”, 1985), “Святиня: Науковоісторичний літопис Тарасової гори” (Київ, “Родовід”, 1998), “Заворожи мені, волхве…”: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін” (Київ, “Мистецтво”, 2012), збірника спогадів очевидців “Святиня і голодомор” (Львів, 2003), понад трьохсот наукових публікацій у вітчизняних та зарубіжних часописах. 2001 року видавничий центр “Просвіта” (Київ) здійснив друк прилоги до книги “Святиня” — “Тарас Шевченко, Святиня і сучасна Україна”.

Говорять, що долю людини висвітлюють небесні знаки — треба лише вміти їх читати. Таких знаків провидіння в житті Зінаїди Панасівни було безліч, і всі вони пов’язані з Каневом, Тарасовою горою. Народилася вона в сім’ї, яка побожно схилялася перед Шевченковим словом, у хатинці біля дороги, що вела на Чернечу гору. Було це в день, коли нація відзначає повернення в Україну Тараса Шевченка, 1939 року — в рік відкриття Шевченківського меморіалу.

Зінаїда Панасівна закінчила філологічний факультет та аспірантуру Київського університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Українська мова та література”. Працювала вчителем Богданівської середньої школи на Закарпатті, а з 1966 року — науковим співробітником, заступником директора з наукової роботи, провідним науковим співробітником Шевченківського національного заповідника. Під науковим керівництвом Зінаїди Панасівни було створено експозицію музею до 175річчя від дня народження Тараса Шевченка. Чимало зусиль доклала дослідниця, щоб відтворити 1991 року перший народний музей Кобзаря — “Тарасову світлицю”, повернути до Шевченківського меморіалу та реставрувати пам’ятникхрест 1884 року, встановити Останній шлях Кобзаря на канівській землі, місце, де Шевченко мріяв побудувати хату, — урочище Мотовиловщина (вершина Великого скіфського городища). Їй вдалося відшукати могилу Ликери Полусмак (колишньої нареченої Т. Шевченка) на канівському цвинтарі вулиці Сільце, відродити сторінки перебування її в Каневі.

Вона завжди виявляє справжню громадянську мужність, відстоюючи священну вершину, національний колорит в оформленні музею Тараса Шевченка. Її пристрасне слово звучить під час захисту заповідних Тарасових обріїв у Каневі, зокрема в 1988—1989 роках, коли Міннафтогазбуд та Міненерго СРСР розпочали будівництво промислових об’єктів у зоні охоронного ландшафту Шевченківського меморіалу; 2000 року, коли ухвалювалося рішення щодо розміщення там алюмінієвого заводу, 2010го — перевантажувального зернового терміналу ТОВ СП “Нібулон”, 2013го — норкової ферми неподалік Тарасової гори. “Наші попередники, — пише авторка “Святині”, — зуміли донести до нас незайманою цю невимовну красу, що одухотворює і возвеличує людські душі. Наш священний обов’язок — зберегти її для прийдешніх поколінь”.

Дослідження Зінаїди Панасівни, як правило, розгортаються в глибокі аналітичні праці. Науковопопулярне видання З. П. ТараханБерези “Заворожи мені, волхве…”: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін”, присвячене 200літньому ювілею Т. Шевченка та 225літтю М. Щепкіна, що вийшло друком за державною програмою “Українська книга” 2012 року у видавництві “Мистецтво”, було подано на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2014 року за номінацією “Літературознавство і мистецтвознавство”.

З. П. ТараханБереза активно працює над науковими обґрунтуваннями історичної основи розвитку Шевченківського національного заповідника, його значення в духовному житті України.

Копітка невтомна праця дослідниці з віднайдення, опрацювання та осмислення першоджерел дозволила повернути із забуття козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яка стала свідченням героїчної і водночас трагічної долі українського народу. 9 березня 2014 року цю церкву, відроджену неподалік Тарасової гори, на узвишші, за пам’ятним знаком Івану Підкові, освятили представники кількох конфесій. Нині Зінаїда Панасівна завершує ґрунтовне дослідження історії СвятоПокровського пустинного канівського монастиря, до якого належала і козацька церква XVIII ст.

Історія Тарасової (Чернечої) гори, життя і творчість Кобзаря стали життєвим покликанням Зінаїди Панасівни. Адже, як стверджує дослідниця, саме Шевченкове слово “допоможе нам нарешті осягнути невмирущі Заповіти нашого духовного батька і передусім — Любові, Єднання та Братолюбія, які сьогодні так необхідні кожному з нас для будівництва Незалежної, Соборної, Демократичної Української Держави”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment