— Андрію, я також із регіону, де українцем бути важко, з Донеччини. Як Ви відкрили для себе українство?
— Цікавитись українським життям почав під час навчання у Таврійському університеті в Сімферополі. Вчився на українській філології. Тоді наш викладач Марія Іщук, яка була першим провідником ОУН Криму, зуміла втягнути мене з друзями у роботу. Я разом з Олександром Іванцем, зараз він відомий дослідник історії Криму, був членом молодіжної організації “Зарево”. Тоді ж вступив до “Просвіти”. Потім працював викладачем української мови і літератури у Бахчисараї, створив громадську організацію “Кримський центр ділового та культурного співробітництва “Український Дім”. Свою діяльність вів у трьох напрямах: інформаційному, культурному й освітньому.
2001 року я створив товариство “Український дім” при Бахчисарайській загальноосвітній школі № 4, в якій працював. Міністерство освіти Криму більше перешкоджало, ніж допомагало. Проте повністю заборонити нашу працю не могло.
2008 року мене призначили директором державного видавництва “Таврія” в Сімферополі. Але держава грошей на книжки не виділяла, незважаючи на державну програму “Українська книга”. “Таврія” не потрапила до програми за прем’єрства Юлії Тимошенко, тим більше після неї. Лише 2011 року виділили на видавництво 50 тисяч. Але це було зроблено з метою роздерибанити державні кошти. Я гроші отримав, після чого мене змусили написати заяву про звільнення. Хотіли, щоб написав за власним бажанням, проте я такого бажання не мав. Домовилися, що піду за згодою сторін. Директор, який прийшов після мене, просто роздав ці гроші потрібним людям і себе не забув.
Після цього я створив і очолив видавниче приватне підприємство під тією ж назвою — “Таврія”. Ми видавали українську газету “Думка” — єдину приватну українськомовну газету. Роздавали її безкоштовно. Під час Кримського Євромайдану ми вийшли на наклад “Думки” в 10 тис. примірників, навіть зробили один наклад 20 тис. і привезли цей випуск на київський Майдан. Це було 19 січня. Я не отримував жодної копійки на видання з державного чи місцевого бюджету — всі кошти заробляли громадською діяльністю. Крім газети, відкрили українську книгарню в Сімферополі — єдину на півострові. Ми продавали книжки, українську символіку.
Тільки позаминулого року мене почули по радіо “Свобода” канадські українці і допомогли моїй школі. Купили комп’ютерні класи, дошки.
— Ви були одним із організаторів Кримського Євромайдану.
— На майдан у Сімферополі вийшли ще 24 листопада. Бувало всяке: провокації, погрози, проте це ніщо порівняно з тим, що настало після російської окупації Криму.
Під час окупації ми боролися. Допомагали нашим військовим, розповсюджували листівки. Це багатьом не сподобалося.
9 березня я приїхав на Сімферопольський вокзал отримати комплект українських прапорів (з ними завжди проблеми), і мене затримали самооборонівці Криму. Мої фотографії розклеєні по Сімферополю, крім того, їх крутили навіть на рекламних екранах у маршрутках, як про особливо небезпечного націоналіста. Мене впізнали. Добре, що родину встиг вивезти перед тим. Потім нас тримали у підвалі. Били. Спочатку ми навіть не сподівалися, що вирвемося звідти живими. Мене допитували електрострумом. Цей факт отримав міжнародний розголос. 10—12 квітня я був на засіданні ОБСЄ у Відні, розповідав про тортури електрострумом.
— Що цікавило викрадачів?
— Допитувалися щодо діяльності “Правого сектору” у Криму, де ПС проходить вишкіл, де його бази, хто їх фінансує. Цікавилися фінансуванням українських шкіл і Кримського Євромайдану. “Тобі ж закордон допомагає, де гроші?”. Ніяк не могли повірити, що ми — на самофінансуванні. Всі питання ставили після побиття. Облич своїх катів не бачив, вони були у масках. Розмовляли російською з помітним акцентом — або чеченці, або місцеві вірмени.
— Тепер це все позаду… Проте замість одних проблем прийшли інші…
— У Бахчисараї у мене залишилася трикімнатна квартира. Повернутися до неї не можу. Житлову проблему вдалося тимчасово вирішити. Знайшлися благодійники, які запропонували невеличкий будинок під Києвом на рік. А ось держава не допомагає. Я особисто звертався до чиновників на Комарова, 7 (Головне управління праці та соціального захисту КМДА, там знаходиться пункт допомоги біженцям з Криму. — Авт.), результатів — нуль. Досі влада не визначилася з нашим статусом. Бо ми переважно політичні біженці — громадські активісти, представники політичних партій, просто кримчани, які вважають себе громадянами України.
— Міжнародні організації не хочете задіяти?
— Думаємо, і не тільки міжнародні, а й українські. Для дієвої допомоги треба об’єднати всіх, хто може допомогти Криму та його мешканцям, які не скорилися окупації. Думаю, наш досвід стане у пригоді всім людям, які змушені покинути рідний дім перед загрозою їхній безпеці.
Спілкувався Вадим ДЖУВАГА
