Від автора «теорії малих діл» до Великого Просвітника українського народу

(народопросвітня діяльність Бориса Грінченка)

Василь ЯРЕМЕНКО,

професор, член НСПУ

 

Закінчення.

Поч. у ч. 21, 22  за 2014 р.

 

Народопросвітня книга, за Грінченком, має утверджувати всеперемагаючу любов до рідного краю, патріотизм, високу національну свідомість, що має вести людину до самопожертви задля волі рідного краю.

Один із перших “марксоленінських” літературних критиків В. Коряк вважав Б. Грінченка предтечею петлюрівщини і посмертно звинувачував його в тому, що УНР вважала його за свого співця. Але Коряк промовчав, що кожна влада, не виключаючи й радянську, шукає і вибирає собі співців і прагне знайти їх серед тих, хто найпопулярніший у народі. Так робила будьяка окупаційна влада, співці не несуть відповідальності за дії окупантів. Бориса Грінченка своїм співцем вважала Українська Держава, яку більшовики окупували і знищили як владу “національної контрреволюції”.

“Завоеватели обычно стремились уничтожить национальные сокровища или реликвии прошлого, поскольку разрушение духовных ценностей — один из способов унизить и деморализовать побежденный народ”1.

Де може здобути народ просвіту? — Запитує Б. Грінченко і роз’яснює, що школа народна з безроздільним пануванням російської мови може навчити тільки “читати і писати помосковському”. Він вимагав і домагався навчання рідною українською мовою. Національна школа недержавних народів у Російській імперії не давала освіти, а давала лише спосіб до її здобування, а здобути справжню освіту, на його думку, можна лише самоосвітою, а тому багато важитиме “систематично добрана бібліотека”, яка давала б загальну просвіту і можливість “перейти до просвіти вищої”. Необхідна умова — наявність у бібліотеках різних рівнів книжок українською мовою. Мова народопросвітньої книжки, за Грінченком, “мусить: а) бути можливо простою, без ніяких штучних окрас, не мати в собі багато слів, що наменовують речі абстрактні і б) бути суто українською як у лексиці, так саме і в конструкції”.

Згідно з цими настановами і творилася народопросвітня книжка і самими Грінченками — Борисом, Марією і донькою Настею, і багатьма іншими авторами, залученими до цієї праці Борисом Грінченком.

Світлою мрією Грінченка було навчити народ любити книгу, поважати письменницьку працю, як і фізичну, що поволі усувало б прірву між інтелігенцією і народом (“панами і мужиками”).

“Деякі з московських критиків (а у нас Закревський) виходили з того, що така література й істніти не може: де ж таки мужицькій літературі істніти! Бідолашні ці добродії ніколи не думали, як вони гірко помиляються (від цієї помилки не втік і Бєлінський. З властивою йому безапеляційністю балакав він про таку річ, котрої зовсім був несвідомий: засуджував на смерть українську літературу та проповідував, що про мужика писати нема чого, а також і про мужичі твори) і як виразно виявиться їх помилка…”

“…У той час, як визволений мужик уступив на шлях суспільного життя, тоді виявилось, що те, що вважано за ваду, мусить статися новою потугою до тієї сили, котру має в собі література”.

“…Мусить згодитися українська інтелігенція з тим невикрутним фактом, що вона виявляла мало енергії, робить уривками, недбало. Ся недбалість виявилася і в справі народньопросвітньої літератури”2.

Народопросвітні видання Бориса Грінченка досить прихильно зустрічала літературна критика. Окремі книжки мали по кілька рецензій у галицькій пресі, у періодиці, переважно російськомовній, в Україні і навіть у петербурзьких та московських виданнях. Своєрідну антологію витягів із рецензій на народопросвітні книжки Грінченка 1907 р. дібрав і видав у С.Петербурзі Д. Дорошенко. Автор дібрав цитати з рецензій за десятиліття 1893—1903 рр. Це надзвичайно цінні документи рецепції популярних книжок Грінченка. Але добру критику він мав і до 1893 р. Так Харківське “Добродійне товариство грамотності” 1902 р. другим виданням перевидало “Оповідання про Гр. КвіткуОснов’яненка”. Часопис “Образованіе” у кн. IV за 1903 р. писав: “…Эта биография сама по себе прелестный рассказ. Написана она помалорусски и в талантливой, полубеллетристической форме, автор не только рисует нам своеобразную жизнь этого народного украинского писателя, но и самый смысл и значение его литературных трудов. Автор очень просто и популярно разъясняет читателю, какое значение имеют, вообще, художественные произведения, — тесно связывает жизнь Квитки с его трудами, с его литературными знакомствами и заставляет читателя невольно полюбить “батька Грыцька”, как его любили современники”.

Це відгук спеціального педагогічного видання через 10 років після появи у Львівській “Просвіті” першого видання 1892 р. Воно мало критику М. П. Драгоманова у статтірецензії “Неправда — не просвіта”. Це був рік полеміки між Б. Грінченком і М. Драгомановим на сторінках чернівецької “Буковини” (“Листи з України Наддніпрянської” — “Листи на Україну Наддніпрянську”). “Книжечка та варта, щоб про неї поговорити, бо вона написана людиною дуже працьовитою на письменному полі…”. Це загальна висока оцінка Б. Грінченка визначним ученим і публіцистом Драгомановим. А ось “Оповідання про Гр. Квітку” вважав, що воно “більше шкодить тим, хто на нього складеться, ніж принесе їм пожитку”3. Мету книги рецензент охвалює, як добру, бо вона вчить читача “любити свою країну, свій народ, свою мову”, але, йдучи до цієї благородної і правдивої мети, не можна ламати “чистої правди”. Неправду рецензент бачить у захвалюванні автором свого, українського, і огудженні чужого, московського, в ідеалізації української старовини, у нав’язуванні своїх думок Квітці, що веде до перекручування думок, зокрема в оповіданні “Козирдівка” і т. ін. Урешті стаття М. Драгоманова розгорнулася в широку розмову про те, яким має бути народопросвітнє видання.

Більшість видань Б. Грінченка мали по 2—3 перевидання за життя автора, перевидавалися і після його смерті. Окремі народопросвітні книжечки Б. Грінченка відійдуть у минуле як істориколітературний факт, а деякі перевидаються і сьогодні, особливо цікавими для дітей є “Розум і почування у живої тварі”, “Смілива дівчина”, “Казки”, “Книга казок віршом” тощо.

Грінченко мав критичне ставлення до книжки, до письменника, що її створив, до художнього оформлення, якості паперу, до художнього і поетичного образу, до провідної ідеї, втіленої в образі. Він умів відрізнити зерно від полови.

У статті “Популярні книжки” автор заявляє: “Уже Квітка пише свої “Листи до любезних земляків”; правда, ці листи, зза своєї тенденції, були такі, що могли б і не з’являтися. Але ж вони важливі иншим: вони висували наперед новий принцип, нову ідею; ся ідея — була ідея народньої просвіти, народньої літератури”4. У даному випадку для Грінченка було найважливіше вилущити головне: Квітка один із перших поставив завдання створити умови для народної просвіти. Він картав інтелігенцію: “Не маємо ніякого плану, ніякої системи в своїй діяльності”. Він роз’яснює: “Я зовсім не хочу сказати, що треба встановляти, скільки та яких саме книжок треба написати для народнього читання. Я тільки хотів сказати, що треба мати якесь критеріюм на те, щоб робити більшменш систематично, — а тільки систематична робота і єсть справжня путяща робота…”5.

План “Народні книжки” вперше опубліковано в кн. І “Педагогічної спадщини” (с. 518—527). Він вражаючий: кількасот позицій. Цей план Грінченко здійснював усе життя.

Заходами, що складали систему народопросвітньої роботи Грінченко вважав проведення професійних знань через народну школу; створення періодичної місцевої преси; організацію земських книжкових складів; повсюдне відкриття народних шкіл, недільних шкіл і класів; організацію народного театру і використання народних спектаклів та музейної роботи для проведення народопросвітньої діяльності.

Укладаючи Каталог Музею українських старожитностей В. В. Тарновського (т. ІІ), Грінченко наголошує на потребі поширення в народі друкованих і фотокопій експонатів музею: “распространяющиеся в громадном количестве экземпляров, являются достоянием самых широких масс, оказывая на них то или иное влияние. На них почти исключительно воспитывается художественный вкус подавляющего большинства”. Як бачимо, Грінченко у своїй народопросвітній програмі передбачав через музейну просвіту прищеплювати художній смак, вести естетичне виховання українського народу. На Музей В. В. Тарновського дивився як на “учреждение, могущее способствовать подъему просветительного уровня населения”6.

Для видання перекладів творів світової літератури Борис Грінченко заснував у Катеринославі при видавництві “Просвіта” бібліотеку “Молодість”. Вийшли “Серце” Амічіса, казки Андерсена, твори Марка Твена.

Біограф Б. Грінченка Плевако М. А. вмістив рецензію на збірку оповідань Б. Грінченка “Чудова дівчина та інші оповідання” (Бібліотека “Молодість”, т. VII, Вид. тов. “Просвіта” в Катеринославі, № 4. — Київ, 1913. Тут уперше на російській Україні були надруковані “Дзвоник”, “Чудова дівчина”, вперше взагалі народну казку “Пан Коцький” (“Світло”, 1913 рік, кн. 9, с. 54—55).

В одному з навчальних посібників фактично є сфальсифікованою теорія та історія педагогіки. Імена Софії Русової, В. Дурдуківського, Шерстюка жодного разу не згадані. Борису Грінченку в історії педагогіки відведено 7 рядків такого біографічного змісту: “Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) також, вважаючи себе послідовником К. Д. Ушинського, протягом 11 років працював учителем у сільських школах Харківщини, Полтавщини (ніколи не працював! — В. Я.), Катеринославщини (нині Дніпропетровщини). В останній період життя, незважаючи на погіршення здоров’я, займався літературною та видавничою справою в Києві”.

Що ж у цьому пасажі сказано про теоретичні погляди Б. Грінченка на проблеми освіти, вчительства, народопросвітницької діяльності, ролі бібліотек і т. ін.? Про підручники і принципи їхнього укладання ані слова.

Грінченка зараховано до “ушинців”, у одній компанії з Х. Д. Алчевською і Т. Г. Лубенцем — обох видатний педагог вважав обрусителями України, а про Лубенця написав гостру критичну статтю “Педагогічне крутійство”. Теорію “природнього виховання” Грінченко сприйняв від Жана Масе, А. Дистервега, Фіхтестаршого. На теорію й практику Ушинського він покликався частіше в публіцистичних, аніж у педагогічних статтях. Та й створенням народопросвітньої літератури Ушинський не займався.

Автори до “ушинців” зараховують і Х. Д. Алчевську, яку Грінченко ніщивно критикував за обрусительську діяльність серед українського народу: “Что читать народу?” А Грінченкові було важливіше знати “Что народ читает?” Хіба “Книгу дорослих” Алчевської? Книгу, що треба читати народу, створив і видав 1904 р. Д. Дорошенко.

Борис Грінченко боровся не за освіту взагалі, а за навчання рідною мовою, виховання на основі національної історії, народних звичаїв і традицій. Це принципи, які для таких педагогів“ушинців”, як Х. Д. Алчевська чи Т. Г. Лубенець, були чужими і неприйнятними.

Маленький етнологічний екскурс. Уже Тарас Шевченко дякував своїй Музі, яка “із казарми нечистої чистою святою // Пташечкою вилетіла // І понадо мною // Полинула, заспівала // Ти, золотокрила… // Мов живущою водою // Душу окропила”. Символічний образ “живущої води” виніс поет із народних глибин, від народного жадання волі й бажання оновлення.

Борис Грінченко в зібраних казках свого народу вичитав, що є жива вода, здатна і мертвому повернути живу душу. Та криницю з живою водою, звіщає казка, стереже Змій і спалює всіх, хто тільки підходить до неї. Оце казкове свідчення викликало в поета благання до Долі:

 

О, Доле! Героя з огнистим

мечем,

Що вб’є того змія, пошли нам,                                                         благаю.

Хай воду чудовну живущим

дощем

Розбризка по рідному краю.

 

Минуло 200 літ від дня народження Т. Шевченка і 150 літ від дня народження Б. Грінченка. І ніби до цих світлих дат Доля послала Україні Небесну Сотню Героїв із вогнистим мечем, яким і прикінчили зло, ціною життя здобули ту чарівну воду і окропили нею прибиту душу народу і відродили Націю і Державу.

 

______________

1 Селиль Абдул Хак (руководитель Отдела памятников и музеев при ЮНЕСКО) // “Курьер Юнеско”, 1974, октябрь, стр. 26.

2 Б. Грінченко. Популярні книжки // Педагогічна спадщина. — К., 2013. — Кн. І. — С. 32.

3 М. П. Драгоманов. Літературнопубліцистичні праці у двох томах. Т. 2. — К.: Наукова думка, 1970. — С. 393.

4 Б. Грінченко. Популярні книжки // Педагогічна спадщина. — К., 2013. — Кн. І.— С. 31.

5 Б. Грінченко. Популярні книжки // Педагогічна спадщина. — К., 2013. — Кн. І. — С. 32.

6 Б. Гринченко. О злоключении одного музея // Киевские отклики. — 1904. — № 314. — С. 2—3.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment