Людмила ТАРАН: «Мені дуже дорога ідея українсько-литовського стратегічного й культурного партнерства»

— Знаю, що в твоєму житті Литва посідає особливе місце…

— Так, Литва розпочалася для мене з містечка Пакруойїс під Шяуляєм. Школяркою — років 14 мала — вперше потрапила на цю благословенну землю. Це було справді кохання (тобто любов у даному випадку) з першого погляду. Ласкаві пагорби… лагідне світло… душевні люди… атмосфера приязної інакшості зачарували. А все почалося з випадку. Одна вчителька з моєї сільської школи познайомилася в санаторії з литовською колегою. Домовилися спершу привезти українських школярів у Литву. Ось так я й потрапила до групки, яка зібралася туди: батьки на поїздки грошей не шкодували, хоча учительські статки були скромними. І за чотири дні в Пакруойїсі ми так здружилися з литовськими ровесниками, що плакалиридали, розлучаючись. Я листувалася з Далею Малінаускайтє, котра пізніше приїздила до мене в гості. А я — до неї: це вже коли обидві були студентками.

Із Литвою пов’язана й моя рання славарозголос, яких — у таких масштабах — у мене вже не буде ніколи!

— Яким же чином?

— Річ у тім, що я написала віршика “В містечку Пакруойїс Є друзі у нас…”, який опублікували в популярній на той час піонерській газеті “Зірка”. За кілька днів (!) листоноша принесла мені повну сумку листів, потім ще й ще. Пригадую, їх було понад… триста! Писали ровесники з усієї України, розпитували про Литву. Пропонували листуватися. Я розгубилася й розридалася: від мене чекають на відповідь, та я неспроможна дати її всім. Отож принесла листи своїм однокласникам і запропонувала кожному вибрати, як кажуть англійці, penfriend’а.

— Які відвідини Литви запам’ятались особливо?

— Незабутнім був приїзд до Литви часів “Саюдісу”. Разом із поетесою Наталею Клименко, яка працювала в Національному музеї Тараса Шевченка, мали відвезти мішок ліків, які придбали її колеги, до офісу цієї громадської організації. І ось ми — у Вільнюсі, який і Свято пісні святкує, і дедалі наполегливіше розгортає прапор своєї свободи. Там придбала і значок із литовським триколором, і косиночку з національними червонозеленожовтим кольорами — носила їх, переповнена гордощів за литовців. Пригадую, після кривавих подій захоплення вільнюського телецентру моє обурення злочином московського режиму вилилося у почуття, котре сформулювала приблизно так: якщо бодай литовцям вдасться вирватися з совкової зони — буду щаслива. Але ж там, у Литві, кувалася й наша, українська незалежність: скільки актуального самвидаву, що друкували в литовських друкарнях, привозили звідти наші сміливці! А українська громада Литви — чи належно оцінено її внесок у наш суверенітет? До речі, зустрівшись тоді з тамтешніми українцями, які в часи Союзу потрапили туди, чула від них: саме в Литві з ними, народженими у Луганську, Черкасах чи Мелітополі, сталося диво української самоідентифікації. Литва надихала на національне самовизначення!

— Коли ж побувала вже в незалежній Литві?

— Останній мій приїзд до цього краю — на Міжнародний поетичний фестиваль “Друскінінкайська осінь” 2007 року. Пересвідчилася в багатьох речах: там вільно дихається, живеться заможніше, ніж в Україні, російська мова перестала бути інструментом ідеологічного впливу. Охайний незасмічений простір свідчить про любов людей до своєї землі, а увага до культури, літератури зокрема на всіх суспільних рівнях набагато плідніша, ніж у наших широтах… Словом, цивілізаційний вибір Литви однозначний і незворотний. У цьому сенсі як не пригадати нещодавній виступ литовського дисидента, одного із засновників “Саюдісу” Вітаутаса Ландсбергіса (здається, треба писати Ландсбяргіса). Виступаючи перед українською публікою в Мистецькому Арсеналі, він сказав, що, розпочинаючи зі своїми однодумцями боротьбу за відновлення незалежності Литви за Горбачова, ніхто не мав сумнівів: необхідно йти до переможного кінця. Попри те, що жодні америки, європи, тим паче росії не були зацікавлені в постанні вільної Литви. Навпаки! Однак литовська еліта знала: якщо не скористатися з історичного шансу — литовці далі деградуватимуть, як це сталося за часів Союзу. І зрештою перестануть існувати. Через те — тільки незалежність! Ось у чому роль провідної верстви нації!

— Напевне, маєш знакові для тебе сувеніри з Литви…

— Дослівно біля мого робочого куточка, над столиком із комп’ютером, розміщена частина моєї литуаніки. Просто на мене дивиться портрет Майроніса (із його “Lietuva brangi, mano tëvyne”), котрий, до речі, навчався в університеті святого Володимира в Києві і, як зазначають джерела, саме в цьому університеті сформувалася національна самосвідомість майбутнього поета. Тут він глибоко пройнявся історією Великого князівства Литовського, якою цікавився ще в гімназії. На чільному місці — листівка з репродукцією “Сонати Літа” Чюрльоніса. Над цим куточком горують прапорці Литви, Євросоюзу та України. Я людина сентиментальна, і для мене багато що значать символи й знаки…

— А чи намагалася передати комусь свій сентимент до Литви?

— Коли на останньому курсі філфаку Київського університету проходила педпрактику в одній зі шкіл Яготина під керівництвом знаного вчителя й краєзнавця О. С. Непорожнього, разом із однокурсницями залучили учнів до підготовки мистецького вечора, присвяченого Чюрльонісові. Чогось вибір упав саме на нього. Може, тому, що я знала: дочка Олександра Степановича Надія вивчала литовську мову, чудово володіла нею, і ми не раз розмовляли із нею про дорогу для обох Литву.

— Чи є в твоїй творчості литовські мотиви?

— У моїй книгозбірні є унікальний том, видрукуваний із властивою литовцям поліграфічною культурою: “Magnus Ducatus Poesis” (Вільнюс, 2007). Ця тримовна збірка білоруської, литовської, української поезії стверджує: у Великому Князівстві Поезії кордони подолані. Дуже імпонує ідея та назва книжки, яка, звісно, асоціюється з Великим князівством Литовським.

У мене є кілька віршів, навіяних Литвою: один із них було надруковано ще у першій збірочці. Як будьяке захоплення юних літ, спогади про Литву навіюють мені особливий стан, котрий хочеться означити так: у попередньому житті я, напевне, була литовкою!

— Які ще факти твого життя пов’язані з Литвою?

— Мені приємно згадати, що маю певний стосунок до Товариства литовців України. Коли довідалася, що гурт литовців Києва збирається провести установчі збори своєї організації, але не має приміщення (це було ще за Союзу), запропонувала музей Максима Рильського у київському Голосієві, де на той час працювала. Звичайно, попередньо погодивши з директором, сином Максима Тадейовича Богданом Рильським. Там ця подія і відбулася.

Саме на тих установчих зборах познайомилася з Рутою Малікенайте. Вона навчалася в Київському університеті й залишилася мешкати в столиці України. 1997 року постало видавництво “БалтіяДрук”, яке вона очолила і яке має репутацію престижного не лише в нас, а й у Литві. Ошатні фотоальбоми, книжкидослідження про культуру українців і спільний відтинок історії не раз перемагали на міжнародних і всеукраїнських конкурсах. Пишаюся такими земляками!

Рада, що відновився зв’язок, нехай і спорадичний, із знаним литовським поетом Антанасом А. Йонінасом. Познайомилася із ним на всесоюзному поетичному фестивалі (так це тоді, здається, 1978го, року називалося) в Полтаві. Зустрілися згодом аж 2007го у Друскінінкаї. Антанас став справжнім живим класиком, але не забронзовів. Втішена, що з моєї, як мовиться, подачі, його запросили на Форум видавців до Львова 2009 року. Це стало поштовхом для нових перекладів українською його самобутньої творчості.

Щодо згаданих фестивалів радянських часів, не раз пересвідчувалася: українці гуртувалися з литовцями, грузинами, вірменами й навзаєм. Росіяни майже завжди трималися з викликом, відчуваючи себе господарями ситуації, хоч би на чиїй землі відбувалися подібні події.

Мені дуже дорога ідея українськолитовського стратегічного й культурного партнерства. Переконана: наші народи тяжіють один до одного, може, підсвідомо відчуваючи спільну історію України та Литви ХІV—ХVІ століть. Дуже хотілося, аби більше людей принаймні сьогоднішньої молоді, усвідомлювали: цей відтинок часу — наша спільна історія, попри нав’язувані століттями зовсім інші концепції. У Литві до 1697 р. писемною мовою була руська мова, пізніше замінена польською. В Україні тривалий час використовували Литовські статути — кодекс права Великого Князівства Литовського, писаних, до речі, згаданою “руською” мовою, що була сумішшю церковнослов’янської, української та білоруської мов. Відомо: Юрій Радзивіл і Костянтин Острозький разом відбивали московське нашестя під Оршею 1515 року. А перемога над турками в Хотинській битві 1621 р. під проводом гетьмана князівства Литовського Яна Кароля Ходкевича! Тоді 70 тисяч вояків польськолитовської держави, серед яких було 35 тисяч козацького війська, відбили напад 220тисячної армади Оттоманської імперії.

Ці факти дуже яскраві й символічні. Так само символічні постаті богослова і мовознавця М. Смотрицького, математика М. Сміглицького, зрештою, Тараса Шевченка, — українців, імена котрих пов’язані з Литвою.

Зрештою, литовські історики наголошують: у Європі немає кращого пам’ятника євроінтеграції, ніж могутній Луцький замок.

А щодо сучасності, Вільнюс — найближча до Києва столиця країн ЄС.

 

Розмовляла

Євгенія КОНОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment