Іван Франко і І Світова

Актуалізовані нотатки з приводу російської інвазії

 

 

Євген НАХЛІК,

доктор філологічних наук, професор,

директор Інституту Івана Франка НАНУ, Львів

 

Іванові Франку судилося прожити останні майже два роки свого життя за воєнного лихоліття. Це були екстраординарні обставини, в які він потрапив, адже доти його життя в Галичині протікало у відносно мирних умовах, бо локальний воєнний конфлікт 1878 року, коли австроугорські війська окупували Боснію і Герцеговину, не зачіпав письменника безпосередньо, хоча й знаходив відгомін у його творах. Тепер же Франкові довелося чути від рідних і знайомих багато страшного про російськоімперське вторгнення (або, як тоді казали, інвазію) на галицькі землі й самому відчути її страхіття в окупованому Львові.

2 вересня 1914 р. австрійські війська залишили Львів, а вже 3го до міста вступили перші російські розвідувальні групи; 4го почався помпезний перехід російської піхоти та кінноти через Львів. Попервах на позір це було привабливо і втішно: як згодом згадував громадськополітичний діяч, публіцист Федь Федорців: “На чолі кожного відділу їхала співоча шістнадцятка з диригентом і широко котилася українська пісня “Засвистали козаченьки”. По всьому Львову лунає українська мова <…>, бо армія Брусилова в 90 проц<ентів> складалася з українців. Одягнені в російську військову форму українці <…> з вогниками вдоволення в очах читають “малоросійські” вивіски, питають за українськими книжками, особливо за нецензурованим “Кобзарем”, облягають книгарню Шевченка <…>”. Від прапорщика Симоновича, студента київської політехніки, з яким він познайомився власне під книгарнею Шевченка, Федорців довідався, що “українська інтелігентська молодь, йдучи в [російську. — Є. Н.] армію, має на меті її згодом розложити”1.

Однак російська адміністрація окупованого Львова плекала інакшу гадку — ліквідувати тут вогнища української культури. Як свідчив учасник тих подій Федь Федорців, уже тоді “Галичина була Українським П’ємонтом, <…> тут кувалася політична думка українського народу, <…> ми мали створити традицію боротьби за самостійність, як не вибороти її”2. Тож не дивниця, що російські завойовники поставили собі за мету знищити Галичину як Український П’ємонт. Уже 7 вересня до редакції газети “Діло” прийшов військовий віцегубернатор Львова підполковник Фатьянов у супроводі російського шпигуна Яцевича (Ясевича), добре обізнаного зі Львовом, і “твердим, крикливим тоном” оголосив: “Вашей редакції больше нєт, вашей ґазєти больше нєт і єйо вовсє нє будєт. Етакіє ізмєннікі, мазєпінци…”. Відтак подався до “Просвіти” й, “наговоривши відповідну пайку епітетів на адресу “ізмєнніков і мазєпінцев”, наказав негайно вивісити на “Просвіті” “русскій флаґ”, інакше він з’явиться ще раз, але вже з гарматами і камінь на камені не лишиться з цього “гнізда мазепинства”3.

Чи щось змінилося в російській, своєю суттю, імперській свідомості за сто років? Її носії інші, але поведінка нинішньої російської окупаційної влади в Криму, події влаштованої Росією гібридної війни на Донбасі засвідчують тривку живучість великодержавного, шовіністичного живчика в менталітеті російської влади та значної частини росіян. Як писав Франко, “історія хоч повторяється, але все з варіантами”4.

22 червня 1915 р. австроугорські війська звільнили Львів од російської окупації. Хоча АвстроУгорська держава була чужою галицьким українцям, усе ж російські загарбники так допекли їм, що вони разом із міським населенням інших національностей (окрім, звісно, галицьких москвофілів) радо вітали австроугорських визволителів. Богдан Лепкий радів: “Львів, столиця краю, старинний город нашого князя Льва, відбитий. На горі Льва вибила велика година, година розрахунку з нашим відвічним ворогом за всі наші кривди, за все наше горе, за всі ті ріки сліз і крові, що розлились по Україні, від нападу Андрія Боголюбського починаючи, а кінчаючи божевільнозлочинним наїздом Миколи II”5.

На жаль, до таких божевільнозлочинних наїздів на Україну вдаватимуться й наступні російські — уже не короновані — самодержавці.

За спогадами пароха Криворівні Олекси Волянського, після 2 серпня 1914 р., коли заповідався початок війни, Франкові, який відпочивав у Криворівні, порадили вертатися до Львова. “Тодіто, 19 чи 20 серпня, попрощалися ми з Франком, — згадував парох, — <…> а <…> з нас ніхто не мав уяви про ті всі страховища війни, які приходилося нам опісля переживати, бо всі думали, що війна за дватри місяці скінчиться <…>”6. Однак війна зазвичай триває значно довше, ніж попервах гадають.

За Франковим зізнанням у листі від 27 травня 1915 р. до свояка, київського вчителя Єлисея Трегубова, він “у першу ніч окупації Львова” зазнав “тривоги — солдатського постою” в його “домі (коло 200 людей)”7. За спогадами Франкового секретаря Мар’яна Колодія, “одинокою сатисфакцією” письменника під час “російської інвазії” було те, що “не раз відвідували його деякі “гості з України”, переважно українцісолдати, що приходили подивитися на Франка і дивувались, що може писати лівою рукою”8.

Франкові довелося майже десять місяців жити під російською окупацією в тяжких умовах не лише воєнної розрухи, а й духового поневолення, насильницького оправославлення та русифікації, арештів і висилки у глибину Росії, навіть до Сибіру сотень патріотично настроєних українських громадськокультурних і церковних діячів (митрополита Андрея Шептицького, ректора грекокатолицької семінарії о. Йосифа Боцяна, історика Михайла Грушевського, вчителькиписьменниці Костянтини Малицької, адвоката й літературознавця Михайла Мочульського та багатьох ін.), в умовах заборони українських товариств і видань, загалом розвитку української культури й самої української нації, тобто тих найбільших цінностей, яким Франко присвятив своє життя. 24 березня 1915 р. Франко повідомляв доньку Анну, яка переїхала до Києва, що у Львові “всі товариства, книгарні, бібліотеки й школи позамикано, головні представники інтелігенції або повиїздили з краю (у Відні самих русинів тепер до 10 000), а з тих, що лишилися, многих поарештовано”9. Тож і Франко вітав звільнення Львова від російських окупантів і тішився, що на війні стався перелам і австроугорська армія перейшла в наступ. Уже 24 червня 1915 р. він листовно поздоровив свого товариша, податкового інспектора Карла Бандрівського та його родину “з освободженням від кормиги”10 (тобто від російського ярма), а в листі від 15 серпня 1915 р. до свого сина Тараса сповіщав: “<…> про настрій у Львові <…> мало що й знаю понад те, що всі ми раді тому, що позбулися рос[ійської] окупації, та тому оборотові, який узяла війна”11.

Громадськополітичний діяч Володимир Охримович місяців за два до свого сибірського заслання зустрічався з Франком і кинув світло на його погляди на тогочасну війну: “Востаннє бачив я Франка пізньої осені 1914 р., в часі російської інвазії у Львові <…>. Він інтересувався біжучими воєнними подіями і тримав сторону центральних держав [тобто АвстроУгорщини, Німеччини, Болгарії та Османської Імперії. — Є. Н.] та надіявся на розвал Росії”12.

І це не дивно, бо ще під час Першої російської революції в огляді петербурзького тижневика “Украинский вестник” (1906) Франко підтримав думку Михайла Грушевського про те, що “Росія радше тюрма народів, ніж одноцільна держава”, і тримається на “примусовій єдності”13.

Під час війни Франко мав нагоду відчути стрілецький порив, надію, завзяття і фізичні страждання поранених вояків (після відступу російських окупантів від 13 листопада 1915 р. до середини або й кінця березня 1916 р. перебував у притулку — військовому шпиталі — січових стрільців у Львові й Катрі Гриневичевій, котра його відвідала там у середині лютого 1916 р., признався: “жаль мені <…> моїх стрільців”14). За спогадами Ольги Роздольської, дружини засланого в Симбірськ педагога, класичного філолога й народознавця Осипа Роздольського, яка навідалася до Франка додому на самий Великдень 1916 року й розповіла йому про свою журу (що її “син осьось, як тільки складе матуру, мабуть, муситиме піти на війну, бо вже признали його годним до військової служби”), поет почав утішати її: не вона “одна в такому становищі, бо от і його сини обидва на війні [Тарас і Петро, мобілізовані до австрійського війська, Петро — поручник Легіону Українських Січових Стрільців. — Є. Н.], а втім це ж робиться для доброї справи, бо ця війна, може, й нам нарешті принесе довгождану волю”15. Що Франко справді так сподівався, підтверджується його “Передмовою” до збірки “В наймах у сусідів”, датованою 10 жовтням 1914 р., — наприкінці її письменник висловив “надію, що тяжка історична проба, яку переживаємо тепер, у другій половині 1914 р., не вийде на шкоду українського народу, але буде початком нової доби його успішнішого розвою”16. Рік потому в листі від 4 грудня 1915 р. до господаря в Криворівні Василя Якіб’юка Франко повторив своє сподівання: “Я <…> жию тою надією, що велика війна, яку переживаємо тепер, принесе нам без порівняння більше хісна, ніж може принести шкоди”17.

Хоча Франко під час війни потерпав од недуг і немочі, сімейних негараздів і самотності, він і далі творчо працював, “не тратячи віри” в “кращу будущину” “нашого письменства”, як зазначив у листі від 24 березня 1915 р. до доньки Анни18. Спромігся й на низку віршів, у яких викривав російськоімперську окупацію Східної Галичини. Ці вірші не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах і недавно вміщені в додатковому 52 томі (2008).

Уже один із перших віршів часу російської окупації Львова “Царські слова”, датований 5–6 вересня 1914 р., розвінчує російський імперіалізм і панславізм, чим нагадує знамениту “Слав’янську оду” Пантелеймона Куліша, що її Франко вмістив до своєї “антології української лірики від смерти Шевченка” “Акорди” (Львів, 1903). “Царські слова” — це сатирична алюзія на маніфест верховного головнокомандувача російських військ великого князя Миколи Миколайовича Романова, у якому ставилося за мету приєднанням Галичини (Червоної Русі) до “неподільної Росії” “завершити діло великого Івана Калити” та інших “збирачів Руської землі”, щоб нібито не було “більше поневоленої Русі”. Франкова “грамота” викриває облудність “царських слів” і показує справжню суть російськоімперського “визволення”:

 

Аби заставити нас полюбить,

Ми все слав’янське плем’я наострились

“Истиннорусскими” хоч силою зробить.

 

<…>

 

І понесуть війська мої оту любов

Мільйонами штиків і сотнями гармат

До поневолених “братушек і рабов”,

 

Покажуть їм вони, хто кат їх,

а хто брат,

Що таке “русскій царь” і що теж

“русскій Бог”,

Пізнають руську власть ізза тюремних                                                                            крат,

 

Пізнають, що таке ісправник, що —                                                                             острог,

Що — православіє й його святая сила

І що таке значить “согнуть в бараній рог”.

 

Щоб Прикарпатська Русь ярма вже

не носила,

Я не пожалую салдатів міліонів,

Ні міліярд рублів. Хоч би кров прикрасила

 

Й сотні миль ваших там вулиць, ланів,                                                                      загонів —

По сьому мусить буть. Росія мусить                                                                              стать

Одна, велика, рай чиновних і шпіонів…

 

Одна губернія моїх губерній ряд

Збільшить, та слава прогримить вселенну [т. 52, с. 204–205]

 

Читаєш — і думаєш, що написані ці викривальні рядки не далекого 1914го, а нинішнього 2014 року.

Під війною на галицьких теренах Франко розумів не так війну між австроугорською та російською арміями, як протиборство галицьких “українців, / Поїхньому [себто поросійськоімперському. — Є. Н.], бач, мазепинців”, з одного боку, і царських загарбниківобрусителів — з другого (вірш “З великої війни, IV”, 19–20 серпня 1915 р.) [т. 52, с. 217–218]. Сучасна путінська пропаганда дещо змінила риторику супроти тої, до якої вдавалася царська влада: та називала борців за самостійність України мазепинцями, а ця вважає їх бандерівцями.

Інший вірш з того часу — “Інвазія” (нап. 16 вересня 1915 р.) побудовано у формі діалогу між російським окупантом і свідомим галицьким українцем — перший агітує, другий іронізує:

 

“Авжеж, авжеж! Відвідаєте Тотьму,

І Томськ, і Омськ, Іркутськ, Якутськ, Валдай [тобто місця

заслання. — Є. Н.],

І розкіш острогів, тайги спасенну

потьму” —

“Бог дай, Бог дай!”

 

“Да так і слєд. Ми, бач, на теє й

православні,

Щоб вас від іга римського спасать.

Адже папісти ви, враги Христові явні” —

“Будем гадать!”

 

“Овва! Нікак? У нас, брат, все порядок,

У нас простори й генералів тьма,

Ви ж що таке? І назви вам нема” —

 

“Данилів спадок” [тобто короля Данила Галицького. — Є.Н.]

 

“Даніла? Нє слихал об этом нікаґда.

А ви мазепінци, вот это дєло вєрно.

Вот с этим справімся ми круто,

ґаспада!”

“Живем мізерно”.

 

“Отсе нам відомо віддавна, то й везем

Рублів до вас несосвітенну силу —

Бумажкі новия. А що за них знайдем?”

“Хиба могилу”. [т. 52, с. 220—221]

 

У сатиричному вірші “Муж довір’я”, написаному 1–3 листопада 1915 р., дотепно і влучно накреслено кілька політичних портретів з воєнного часу — російського царя, верховного головнокомандувача, російських правителів Галичини, галицьких москвофілів. Ось портрет Миколи ІІ, а фактично архетипний для різних часів портрет російського самодержавця, зокрема й теперішнього:

 

Ой, як стало царю треба

Пуще хліба й пуще неба

Людську кровцю проливати,

<…>

Став він найпильніше дбати

Про салдат і про гармати,

<…>

Про гранати, атестати,

Кого б смертю покарати,

<…>

Кого б грішми підкупити,

<…>

На шпіонство наустити.

Про те, аби мати знані

Всіх сусідів силу й плани,

Про інтриги та обмани,

<…>

Про підходи до незгоди,

<…>

Лиш — крий Бог! — не про народи. [т. 52, с. 227—228]

 

Дошкульні поетові стріли спрямовані на запроданців українського народу — москвофілів, якот публіцистів Дмитра Вергуна та Семена Бендасюка: “Поласився Вергунморгун, — / Не дібрався до царських кун [тобто хутра з куниці. — Є. Н.]”, “Поласився й Бендасюк, / Що їв хліб із царських рук” [т. 52, с. 229]. “Граф Бoбринський” (російський військовий генералгубернатор Галичини Георгій Олександрович Бобринський), що виринув як “муж довір’я” біля царя “на ґрунті православ’я, / Царо та самодержав’я, / Острого націоналізму, / Морального нігілізму” [т. 52, с. 230],

 

Мазепинству задасть чосу

І віщує “во всю прыть”:

“Малорусскому вопросу

Никогда у нас не быть!” [т. 52, с. 232]

 

А ось портрет іншого військового генералгубернатора Галичини (у вересні 1914го та в останні дні окупації) — полковника графа Шереметєва (Франко назвав його Григорієм, насправді він — Сергій Володимирович). Його найпершим завданням також було “Мазепинство <…> істребляти”:

 

Власним своїм проізволом

Вислідив та вишукав

Майже всі вкраїнські гнізда

Й майже всі позамикав

По показу москвофілів;

Як річ інавгураційну,

Уложив всіх українців

Повну лісту проскрипційну.

Деяким значив Сибір,

Иншим каторжану шлию,

Иншим тюрми та заслання,

Декому шнурок на шию.

<…>

Шереметєв безпримірний

Дивувався <…>

“Чим ті люди себе тішать,

Що Росія якась мати? —

Конче треба стрілять, вішать,

А то як же панувати?

І хто буде шанувати?” [т. 52, с. 235—236]

 

Є й портрет “царського стрика” — згаданого вище головнокомандувача Миколи Миколайовича Романова (Франко помилково назвав його Александрович):

 

Отой стрик — се також сила,

Що Росію всю покрила,

Не сніжками, не пташками,

А полками та полками,

Та Росії гординями,

Казармами й твердинями, —

Він командир над військами.

<…>

У своїх держить руках

Ту машину, що з Росії

Все ссе соки життєвії, —

Всеросійський кровотяг. [т. 52, с. 234]

 

Окремо варто сказати про Франкове ставлення до галицьких москвофілів. В одній зі статей 1905 року він застерігався: “Ані я, ані ніхто в світі не може мати нічого проти виучування великоруської мови”, — але категорично був проти того, щоб “виучувати її не для неї самої, тобто не для того культурного добра, яке заложене в її письменстві, а для політики, для “символу”19 — власне, “символу єдинства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку”20. Франко нещадно критикував не лише старих галицьких москвофілів, для яких “основна ідея “руського” народу — самодержавіє, деспотизм”, а й молодих, які називали себе “поступовцями та лібералами”21, притім “відхрещуючися всіма силами від належності до <…> української національності і заперечуючи навіть її існування”22.

Збірку ліричних віршів російською мовою молодого галицького москвофіла Маріяна Глушкевича “Мелодии. Стихотворения”, видану у Львові 1903 року, Франко кваліфікував як чужорідний плід на галицькому ґрунті, назвавши її “зозулиним яйцем в нашім гнізді”, відтак піддав автора гострій критиці за національне відступництво: “Автор виемансипувався від нас, відрікся від нас, відчужився цілком <…>. Виемансипувався від рідної мови, від рідного ґрунту, якого в його віршах не нагадує анічогісінько, від усяких партійних чи національних контроверсій, <…> лишилася тільки зовсім абстрактна, безтільна гола душа”. Тож “д. Глушкевич із своїми “Мелодиями” чужий для нас зовсім і мовою, і духом”23. Показово, що під час російськоімперської окупації Галичини в 1914—1915 рр. Маріян Глушкевич за призначенням царської адміністрації виконував обов’язки міського голови Перемишля, а з відступом російської армії втік, як і чимало інших галицьких москвофілів, спочатку до Києва, а потім до РостованаДону.

Що добре зробила австрійська влада перед самою війною і потім, коли вигнали російських окупантів, то це відправила в концентраційні табори галицьких москвофілів (щоправда, разом із ними постраждали й українські патріоти, частину яких також інтернували до таборів). Про один із випадків інтернування повідомляв Іван Франко — за листом свого брата, селянина Захарії Франка — у дописі “Коляда в Нагуєвичах”, опублікованому в газеті “Українське слово” за 1 лютого 1916 р.: “На свята ходили на коляду на читальню “Просвіти”. <…> Священика маємо дуже доброго, чесного українця родом із Дрогобича. Він зладив звізду <…>”, і то, власне, за його спонукою колядували на читальню. Франко з задоволенням навів цю інформацію, бо, як пояснював далі, його рідне “велике підгірське село Нагуєвичі було досі занедбане в просвіті головно тому, що противний був їй довголітній місцевий парох о. Однакий, якого перед війною літом 1914 р. ув’язнила разом із жінкою й вивезла з села австрійська власть за москвофільську роботу”24.

Глибокий знавець і щирий шанувальник великої російської літератури, Франко, однак, не випускав з уваги наявних у ній великодержавних, шовіністичних тенденцій. Про “царефільські та панславістичні вигуки поетичні слов’янофілів уроді Хом’якова25 та відомої Пушкінової інвективи “О чём шумите вы, народные витии?” (вірш “Клеветникам России”) Франко у скупюрованому в 50томнику фрагменті слушно зауважив, що з них “так і віє глухим петербурзькомосковським централізмом, котрий не знає ніяких прав вільної людини, крім права фізичної сили <…>, котрий і чути нічого не хоче про природне право кождої народности до свобідного розвою і вважає братні слов’янські землі не більш, як теперішніми або будущими провінціями Росії, обов’язаними якнайшвидше позбутися своєї народної індивідуальности та “розплистися цілком у “руськім морі”26.

Франко звернув увагу й на те, що “Достоєвський у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером <…>, що він, геніальний знавець людської душі й її патологічних збочень, <…> в питаннях національних <…> був досить тупий шовініст”, а “геніальний Толстой”, “той московський месія зі своєю проповіддю “непротивлення злу” виявляється могутнім союзником російського деспотизму, хоч і як остро іноді критикує його поодинокі ділання”27. А з другого боку, Франко віддавав належне сатирі СалтиковаЩедріна28, “республіканізму Рилєєва, який і сам у своїх найкращих творах сильно українофільствував”, а також “соціалізму та критицизму Чернишевського, що мав значний вплив на зворот одної часті галицькоруської молодежі 70их років від москвофільства до українофільства”29. До речі, Чернишевський як несхитний борець проти російського самодержавства, великий симпатик українського народу, нашої мови та культури, рішучий критик галицького москвофільства та горезвісного язичія і щирий прихильник вживання в українській літературі народної мови у нас тепер несправедливо ігнорований, хоча заслуговує на шанобливе поцінування. До слова сказати, ні Рилєєв, ані Герцен та Чернишевський, ані СалтиковЩедрін з антисамодержавною патетикою та соціальною сатирою їхньої творчості у путінській Росії не шановані. Натомість підносяться письменники й твори з консервативномонархічними, клерикальноправославними, російськоімперськими тенденціями (якот, на жаль, друга редакція “Тараса Бульбы” Миколи Гоголя). Ось звідки коріння оживлення й поширення шовіністичного дурману серед значної частини сучасної російської інтелігенції.

Франко не мав жодних ілюзій щодо імперських, шовіністичних поглядів і намірів значної частини російської інтелігенції та й суспільності загалом, притім не лише процарської, а й ліберальної. Ще до війни у статті 1905 року він зазначив:

“Були “віяння” і течії, ліберальні пориви та соціалістичні агітації серед російської суспільності, але не було й серед неї дружнього, голосного протесту проти сього соромного указу з р. 1876 [тобто Емського акту. — Є. Н.]. <…> українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність, також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія, <…> і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій”30.

Ці Франкові судження й досі не втратили своєї слушності, актуальності й повчального, настановчого значення. Франко тому й геній, що його проникливі роздуми й оцінки здатні актуалізуватися через десятки й сотні років.

Сьогодні антиукраїнські сили активно спекулюють на мовному питанні, хоча всім здатним до аналітичного мислення зрозуміло, що недавня спроба відміни одіозного закону про мови, ухваленого Верховною Радою минулого скликання з порушенням регламенту, стала не підставою, і навіть не приводом, а лише одним із лукавих виправдань для вибуху проросійських сепаратистських тенденцій на Півдні та Сході України, інспірація якого готувалася зза російського кордону давно і відбулася б незалежно від перегляду мовного закону. Та й кінцевою метою проросійських сил в Україні та їхніх кремлівських натхненників є не офіційна двомовність, а дальша русифікація України та її повне підпорядкування новітній Російській імперії.

Дехто каже, що українці щойно тепер пізнали справжню ціну так званому братньому російському народові. Проте Франко, а перед ним Шевченко й Куліш уже давно розкривали очі на великодержавницьку, шовіністичну сутність (поза нечисленними винятками) російської суспільності. Думка геніального Франка й сьогодні допомагає нам глибше збагнути історичні вияви, тяглість і стійку закоріненість завойовницького первня у російській ментальності і мобілізуватися на боротьбу проти московського агресора.

 

3 червня 2014 р.

 

____________

 

1 Федорців Ф. Два моменти. 1914 : 1918 / Ф. Федорців // Діло. — 1928. — 14 січня. — № 10. — С. 4.

2 Там само.

3 Там само. — С. 5.

4 Франко І. “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі // Зібрання творів: У 50 т. / Іван Франко. — К., 1986. — Т. 45. — С. 414.

5 Вістник Союза визволення України. — Відень, 1915. — Червень/липень. — Ч. 21/22. — С. 4.

6 Волянський О. Мої спомини про Івана Франка / Олекса Волянський // Спогади про Івана Франка. — Вид. 2ге, доп., переробл. — Л., 2011. — С. 701.

7 Франко І. 400. До Є. К. Трегубова // Зібрання творів: У 50 т. / Іван Франко. — К., 1986. — Т. 50. — С. 426.

8Колодій М. Іван Франко в році російської інвазії / Мар’ян Колодій // Спогади про Івана Франка. — С. 773.

9 Франко І. 399. До А. І. Франко // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 50. — С. 424.

10 Франко І. 401. До Кароля Бандрівського // Там само. — С. 427.

11 Франко І. 405. До Т. І. Франка // Там само. — С. 431.

12 Охримович В. Причинки до біографії і характеристики Івана Франка / Володимир Охрімович // Спогади про Івана Франка. — С. 124.

13 Франко І. Українська трибуна в Росії // Франко І. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Іван Франко. — Л., 2001. — С. 188.

14 Гриневичева Катря. Спомини (І. Франко) / Катря Гриневичева // Спогади про Івана Франка. — С. 209.

15 Роздольська О. Спогад про поета / Ольга Роздольська // Там само. — С. 788.

16 Франко І. Передмова [до збірки “В наймах у сусідів”] // Зібрання творів: У 50 т. / Іван Франко. — К., 1983. — Т. 39. — С. 264.

17 Франко І. 408. До Василя Якіб’юка // Там само. — Т. 50. — С. 433—434.

18 Франко І. 399. До А. І. Франко // Там само. — С. 425.

19 Франко І. “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі. — С. 416.

20 Там само. — С. 411.

21 Там само. — С. 414, 415.

22 Там само. — С. 413.

23 Франко І. М. Ф. Глушкевич. Мелодии. Стихотворения. Львов, 1903 // Зібрання творів: У 50 т. / Іван Франко. — К., 1982. — Т. 37. — С. 28–30.

24 Франко І. Коляда в Нагуєвичах / І. Ф. // Українське слово. — 1916. — 1 лютого. — № 29.

25 Франко І. Темне царство // Зібрання творів: У 50 т. / Іван Франко. — К., 1980. — Т. 26. — С. 139. Далі купюра.

26 Франко І. Покажчик купюр (до Зібрання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах) / Іван Франко. — К., 2009. — С. 17–18.

27 Франко І. “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі. — С. 417.

28 Франко І. Темне царство. — С. 139.

29 Франко І. “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі. — С. 418.

30 Франко І. Сухий пень // Франко І. Мозаїка. — С. 279—280.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment