Бєжєнці…

Євген БАРАН

 

Сьогодні біженці вже в Україні. Спочатку був телефонний дзвінок із Косова (нашого, прикарпатського). Телефонував добрий знайомий, який назвав ім’я професора Сімферопольського університету, засновника кафедри української мови і літератури 1954 року, що помер на початку березня цього року. На кафедрі української літератури працював його онук, він же намагався з’ясувати, чи не можна було б із дружиною перебратися до ІваноФранківська. Оскільки я працював на кафедрі Сімферопольського університету наприкінці 80х, то Петра Киричка (1922—2014) знав заочно, а вже коли вступив до аспірантури, то мав із ним кілька розмов у Сімферополі, тому своєму знайомому пообіцяв поцікавитися, хоча розумів, що роботи тут нема (містом ходять десятки кандидатів наук у пошуках роботи). Через кілька днів знову телефонував знайомий і сказав, що прохання скасовується, оскільки у знайомих виникли непередбачені труднощі, вже аж ніяк не пов’язані з російською анексією Криму і вимушеним безробіттям…

Десь через місяць знову був телефонний дзвінок, я якраз був у Богородчанах на Шевченківському фестивалі. Тепер телефонував добрий знайомий із Луганська, викладач університету. Просив дати телефон завідувача кафедри української мови медичного університету, можливо, знайдеться якась робота, бо в Луганську почали переслідувати свідомих українців: “Євгене, йдуть етнічні чистки!”…

А наприкінці травня мав випадкову розмову з одним порядним міським чиновником (такі бувають і в Галичині). На моє запитання, чому він без настрою, чоловік відповів просто: “Був на відкритті змагань, на яких є представники і усієї України. То донецькі тренери кажуть: “Вы хорошо живете за наш счет”, а діти додають: “Путин хороший. Он наш президент, а западенцы коварны”. А тоді ще розповів, як деякі з так званих “біженців” вимагають квартири в обласному центрі, а на запропоновані варіанти помешкань у селах відмовляються: “Мы не работать сюда приехали, а жить”. А коли виходить не так, як вони собі уявляли, зразу викликають представників ОБСЄ: “Ось, мовляв, нехтують їхніми громадянськими правами”…

Словом, проблем тепер немало. Люди різні. Більшість із тих, що переїжджають, нормальні люди для нормального стану життя. Але ніхто не готовий жити в умовах війни. Галичани теж не готові. Навіть я, котрий про це пише, — не готовий. Днями бачив телерепортаж про військовозобов’язаних прикарпатців. Жоден із тих, які давали інтерв’ю, не сказав, що він готовий до війни. Ні фізично, ні морально. Тим більше тепер, коли на Прикарпатті вже поховали вісьмох військових.

Справа не в смерті. Вона завжди невчасна й жахлива. Особливо для рідних. Справа у ставленні держави, яка покликала чоловіків виконувати свій громадянський обов’язок, забувши про державну відповідальність за патріотичний клич. Хто за цей державницький пофігізм відповідатиме? І чи відповідатиме? Ось питання, відповідь на яке означатиме стратегію існування держави як такої.

А про біженців я не можу нічого сказати більше, аніж сказав. Могли б розказати мої родичі, які стали біженцями у часи ІІ Світової. Їх розкидало по Америках і Канадах. Але ця біда оминула мою маму, яку 15річною 1944го гнали разом із її татом, а моїм дідусем, у Німеччину. Але вони дорогою втекли додому, бо переживали за маму і старшу сестру, які залишилися в селі (допоміг якийсь німецький вояка: відчинив двері стайні, де вони були закриті, й сказав: “Хочете повернутися додому, то йдіть, бо завтра вас вже ніхто не відпустить”).

Але найбільше мене цікавить доля мого родича, який живе у Донецьку. Одружився студентом на донецькій росіянці. Гарній і мудрій жінці. Мають двох дорослих синів, один працює у Москві, інший у Києві. А ось їм тепер дуже й дуже непросто. Ні вступатися, ні жити. І хоча вони ще не говорили про виїзд із Донецька, але я розумію, що це питання перед ними постане у всій своїй непоказний відвертості. У їхньому світоглядному виборі простим спостерігачем мені вже бути не вдасться.

 

 

 

 

 

 

Вільні. І українці

Чим далі від початку нинішнього російськоукраїнського конфлікту, тим більше переконуєшся, що війна ніколи й не припинялась від 1991 року, коли Україна проголосила свою Незалежність. Вона тривала латентно (приховано) передусім у гуманітарній сфері. Два десятки років тому київські очільники були втягнуті Кремлем у зовнішній — міждержавний і внутрішній — міжпартійний розбрати, а тим часом у так званих російськомовних регіонах України Москва формувала “5ту колону”, котра сьогодні, після втечі до Росії її “вождяневдахи”, одержавши фінансову й збройну допомогу з півночі, розпалила пожежі сепаратизму й тероризму (5ю колоною путчистініціатор громадянської війни Ф. Франко назвав 1939 року своїх прихильників — мадридців, котрі підтримали його під час переможного штурму франкістамифалангістами іспанської столиці).

Як актуально звучать сьогодні висновки науковця зі світовим ім’ям — лінгвіста Ю. Шевельова, зроблені ним 1954 року у статті “Москва, Маросєйка”: “Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні… Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати”.

Пророцтво Ю. Шевельова, на жаль, збулося. Маємо і наступи, і відступи, і перекинчиків, і полонених… І великі трагедії — загибель борців за українську Незалежність.

Але вірмо в європейське майбутнє нашої держави й спробуймо зупинитися і оглянутися, й визначмо нарешті “Хто винний?” і “Що робити?”, при цьому не ігноруймо державотворчий досвід “старого світу”, корисні для нас уроки насамперед у гуманітарній сфері. Бо вкотре довелося переконатися, що “не хлібом єдиним живе людина”: ідеї цементують народ, слово відроджує націю.

Коли імперська Росія 1782 року знищила залишки української автономії й закріпачила козаків, з’явився Т. Шевченко й утвердив віру в Україну.

Ще у ХVI столітті різномовні швейцарці об’єдналися під гаслом “Вільні. І швейцарці”. Сьогодні конфедеративна Швейцарія — зразок заможної європейської демократичної держави.

Відданий прихильник об’єднання Італії державник Н. Макіавеллі (1469—1527) зауважив: “Швейцарці — найбільш вільні люди, бо найкраще озброєні”.

Зрозуміло, що Україна — найбільша за територією країна в Європі і шоста за кількістю населення, має непорівняний зі Швейцарією потужний потенціал, але сьогодні передусім маємо проблеми і щодо внутрішньодержавного порозуміння, і щодо здатності збройних сил відстояти територіальну цілісність країни.

Тому досить дивитися на марево уявного спокою з нашим традиційним сподіванням: “Та якось воно буде…” Настав час гіркої правди й безкомпромісної оцінки подій і в Києві, і на Сході, і в Криму.

Віталій АБЛІЦОВ

 

І. Про тих, хто стоять ззаду

Гадаю, що читачі добре пам’ятають цинічні слова В. Путіна: “И пусть ктото из украинских военных попробует стрелять в своих людей, российские военные будут стоять позади людей, не спереди, а сзади”.

У цих сповнених ненависті до українців словах сконцентрована ідеологія сучасного московського загарбництва. На жаль, тільки тепер до багатьох наших очільників доходить справжній зміст технології нинішньої українськоросійської війни — технології неоколоніалізму, присмерку останньої імперії на землі.

Своєю опорою в Україні Кремль завжди бачив отих, хто стоять ззаду — “5ту колону”, перекинчиків, “братію”, котра завжди мовчить, бо вичікує… Урядові “ззадисти” 90х років зробили все, щоб Україна потрапила під зловісну парасолю “Русского мира”. Практично всі колишні російськомовні періодичні видання СРСР перелицювалися й нині визначають зміст інформаційного простору України: “Известия в Украине”, “Комсомольская правда в Украине”, “Московский комсомолец в Украине”, “Аргументы и факты в Украине” і т. ін. Одержавши значний частотний ресурс, національним телерадіокомпаніям в Україні дісталися, як кажуть, ріжки та ніжки. Дійшло до того, що навіть Перший Національний телеканал не має стовідсоткового поширення своїх програм в Україні. Цілодобово українці перебувають під тотальним інформаційним тиском “Русского радио”, “Русского кино”, російських ностальгійних телепрограм на кшталт “Рожденные в СССР”, “Интера” — впровадженого Москвою в Україну російським ОРТ, численних каналів, нав’язаних різними “волякабелями”, “інформаційними технологіями” та іншими поширювачами мереж кабельного телебачення.

Путінські ідеологічні агресори стоять уже не ззаду, а спереду й щохвилини отруюють свідомість українців, бо ми програли інформаційну війну з Москвою, віддали книжковий ринок, не створили жодного загальнонаціонального друкованого видання.

 

а). “Фашизм в Украине:

угроза или реальность?”

Нещодавно до Валентини Данилівни Гончар — вдови видатного прозаїка, автора трилогії “Прапороносці”, романів “Собор”, “Людина і зброя” Олеся Гончара звернувся співробітник харківського видавництва “Фоліо” й поінформував її, що “Фоліо” зініціювало нову серію книг під назвою “Регіональна література”. В одному з томів серії —  планується видати й прозу О. Гончара. На запитання, чи дає вона згоду на участь у названому проекті, дозволивши тиражувати романи О. Гончара, Валентина Данилівна здивовано запитала: “А за якими критеріями Олесь Гончар віднесений до регіональної літератури? Він — провідний письменник України, а не регіональний харківський автор”. На ці слова фолівець бадьоро відповів, що серія складатиметься з томів, присвячених регіональній львівській літературі, одеській, дніпропетровській…

Очевидно, до відомої Партії регіонів проект серії “регіональні літератури” не має прямого стосунку (про непряму залежність можна говорити аргументовано: та ж технологія — “поділяй і володій” (на київських видноколах регіонали з’явилися з гаслами про поділ українців на дві протилежні категорії: лівобережні й правобережні. Фолівці на чолі з О. Красовицьким пішли далі: немає української літератури, а є понад два десятки регіональних літератур…).

“Новий” проект спритного харків’янина, для якого “святим” є гасло “гроші понад усе”, близький за суттю до попередньої фолівської серії, що має назву “Проект Україна” (ось Росія чи Ізраїль — то це держави від давніхдавен, а Україна — лише проект (може, щось вийде, а може, й ні). Один із учасників названого проекту якийсь Д. Яневський (між іншим, репрезентований як доктор історичних наук) дописався до того, що звів до одного кола всіх лідерів Української Народної Республіки, гетьманської Української Держави, Директорії УНР (М. Грушевського, П. Скоропадського, С. Петлюру і т. ін.), додав до них кілька малознайомих масовому читачеві імен і прорік свій вирок: “Усі вони невдалі політики, на початку ХХ століття Україна не мала ніяких шансів відстояти незалежність тощо”.

Порівняйте ці “висновки” з путінськомосковськими пророцтвами щодо європейських перспектив України — різниці не побачите.

Опоненти можуть обуритися: “А що, власне, сталося? Видавці шукають нові форми завоювання читацької аудиторії. Для бізнесмена головне прибуток. Що ж такого крамольного у фолівській серії?”

Для людей, світ яких втиснутий у рамки буденного міщанського біологічного тривання (“какая разница, на каком языке говорить?” — заявляють так передусім ті, хто толком не володіє жодною мовою, обмежуючись суржиковим словниковим запасом Еллочкилюдоїдки з роману “Дванадцять стільців” І. Ільфа та Є. Петрова), для яких байдуже майбутнє України — для подібних громадян проект “Фоліо” є знахідкою. Вони і їм подібні ніяк не реагували й на вихід у цьому харківському видавництві українофобських томів “Фашизм в Украине: угроза или реальность?” (автори — знані україножери, партійноурядові банкроти Г. Крючков та Д. Табачник), “Заявка на самоубийство: зачем Украине НАТО?” (до компанії названих одіозних писак приєдналися ще три одіозні суб’єкти: П. Симоненко, С. Гриневецький, П. Толочко).

Не нині, а саме п’ять років тому стартувала антиукраїнська ідеологічна кампанія щодо дезінформації та зомбування мешканців південного сходу України, залякування їх загрозою з боку НАТО — насправді гарантом європейської безпекової системи (після анексії Криму ті, хто підпав під вплив українофобів, нарешті зрозуміли, хто є нашим союзником, а хто цинічним загарбником).

Ще “переконливіші” щодо антиукраїнськості є інші програми “Фоліо”, зокрема, “Знамениті українці”, “Знамениті події історії України”. Зрозуміло, що Д. Табачник і тут на перший ролях: і про нього томик виданий, і він сам укотре протиражував свою брехливу версію паризького підступного вбивства С. Петлюри (рівень і науковий, і публіцистичний Табачникафаворита відомий, але версія біографії “талановитого” інтригана могла б бути надрукованою на сторінках колишнього сатиричного журналу “Перець”: виявляється він — ніхто інший, як спадкоємець давнього дворянського роду та ще й наближеного до самого російського імперського олімпу (?!).

Бог з ними, тими філістерамисалогубами. Питання в іншому.

Харківське видавництво “Фоліо” значною мірою фінансується за рахунок бюджетних коштів (бувають роки, коли всюдивстигаючий О. Красовицький друкує понад 30 книг, черпаючи своїми ненаситними долонями казенні кошти). Разом із тим видавництво “Український письменник”, львівські, донецькі, одеські, дніпропетровські видавці ледве зводять кінці з кінцями.

А державна програма називається “Українська книга”!

Слово — ранить, а то і вбиває ще болючіше, ніж куля. Саме “Фоліо” О. Красовицького сіє в Україні зерна ненависті та міжнаціонального роздраю, множачи людиноненависницькі поробки про нібито існуючі в Україні фашизм, ксенофобію, “український буржуазний націоналізм” тощо.

23 роки Кремль вишукував і шикував оті шеренги, що тепер стоять і “обличчя в обличчя”, і “ззаду”. У результаті бездіяльності центральної влади, громадськості, врешті, визнаймо, — кожного з нас, сьогодні замість слів маємо кулі, що вбивали євромайданівців, що обривають життя українських військових в Донбасі.

 

б). Досить говорити про реформи. Починаймо їх уже сьогодні

Ніхто не заперечує пріоритетності економічної складової у національному державотворенні. Але південносхідний олігархат, окрім кількох, яскраво продемонстрував свою відверту антиукраїнськість. Війну на Сході фінансує не лише Кремль, а може, й більше феодалиможновладці.

Київська влада за два десятиліття ніколи посправжньому не боролася за Україну в Україні, за українців (у політичному розумінні цього слова, тобто громадян України, не залежно від мовних чи інших уподобань), не відстоювала наше право на самобутній розвиток. Тасувалися, мов карти в колоді, віцепрем’єри з гуманітарної політики в урядах, а справа й не починалася.

Сьогоднішнє зволікання означає завтрашній крах незалежницьких сподівань. “Гуманітарноосвітня галузь потребує змін”, — це резюме зі звіту прем’єрміністра А. Яценюка у парламенті за підсумками 100 днів роботи уряду (у Києві розповсюджений окремий додаток до газети “Урядовий кур’єр”).

Усі зміни у галузі, що торкається життя кожного громадянина України, зведені до кількох не першочергових проектів законів щодо освіти та ухвалення закону “Про суспільне телебачення та радіомовлення України”.

Останнє викликало у фахівців не лише іронічну посмішку, а й критичний подив, тому що інформаційна галузь — перше, за що покликаний узятися уряд.

Опонентів прошу спокійно сприймати ці слова. Не йдеться про посилення державного контролю, навпаки — про повне усунення його, як це є у всьому цивілізованому світі: в Європі, США та інших країнах (окрім тих, де панують тоталітарні режими). Зі структури уряду повинно назавжди зникнути Держтелерадіо України як рудимент тоталітарного режиму (як і різні національні комісії з суспільної моралі тощо).

Хтось скаже, що у нас усе є: і Національні радіо та телекомпанії, і мовлення на закордонного слухача, і газетний ринок у нас потужний, і рекламний ринок активний.

Усе так, як казав Шельменкоденщик, але трішки не так.

Загальновідоме хрестоматійне — мета засобів масової інформації, поперше, поширювати суспільнозначиму інформацію, подруге, здійснювати моніторинг дій влади.

Як це можливо здійснювати в Україні, де немає жодного незалежного друкованого видання чи електронного ЗМІ? За кожним виданням чи телеканалом стоїть олігарх. І все це тому, що інформаційний ринок повністю програв змагання з рекламним ринком (за класичною схемою все повинно бути навпаки: виробник потребує реклами своєї продукції, засоби масової інформації надають цю можливість, в результаті газета чи телерадіоканал за рахунок рекламних коштів забезпечують свою незалежність, а громадяни одержують об’єктивну інформацію).

Яскравим прикладом фінансової потужності вітчизняного рекламного ринку є бізнесовий успіх новоспеченого можновладця Б. Ложкіна, який очолив Адміністрацію Президента. Вибір П. Порошенка здивував багатьох, адже саме Б. Ложкін донедавна контролював більшість російськомовних друкованих видань та радіо, котрі у різні способи осіли у вітчизняному інформаційному просторі (спільний наклад видань — близько 60 мільйонів примірників; податок з них, як зарубіжних видань, складе солідну суму для підтримки вітчизняних ЗМІ).

Час відкриє причини, що спонукали Президента взяти у свою команду вчорашнього медіамагната (спробуймо повірити, що, може, саме Б. Ложкін покликаний створити сприятливе економічне середовище для перевантаження вітчизняного інформаційного простору).

Без останнього ніяких реформ в Україні не відбудеться. Навіть якщо на українськоросійському кордоні виросте й китайська стіна.

Якщо нова влада декларує, що вона хоче, щоб наш народ жив в українській Україні, то вона повинна створити йому можливість жити у сприятливому психоморальному кліматі (повторимося для опонентів: не йдеться про вилучення російськомовного інформаційного простору (ІП) — цього досягти сьогодні нереально і не потрібно; але в Україні повинен бути згідно з перевагою українськомовного населення український інформаційний простір!).

З чого починати?

На робочий стіл Президента насамперед повинен лягти план реформ ІП і першим рядком його має стати рішення про створення замість одіозного Держтелерадіо, наприклад, Української ради у справах преси як інституйованої парламентом громадської організації (у Європі 1953 року виникла Британська рада преси, 1956го Німецька рада у справах преси; і досі вони успішно працюють, отже, рішення перевірене часом). Учасниками оновлювального процесу покликані стати численні громадські організації, передусім Національна спілка журналістів України (за умови, що її діяльність базуватиметься на двох визначальних засадах: профспілці як гарантові прав журналістів та безкоштовній для членів НСЖУ юридичній службі, здійснюваній за рахунок членських внесків). Зрозуміло, що програма реформи ІП розрахована не на один рік — занадто засмічені “авгієві конюшні” вітчизняних преси та електронних ЗМІ (газетна сторінка не дає можливості деталізувати план реформ, але вони реальні й здатні змінити сьогоднішню ситуацію).

Головне, щоб нова влада справді реалізувала задеклароване нею бажання жити поновому.

 

ІІ. “Ну що б,

здавалося, слова…”

Хоча ми часто чуємо та й самі твердимо, що “Спочатку було Слово і Слово було у Бога”, але насправді бачимо у словах передусім засіб спілкування. І тому зрозуміла психологія міщанина: “Какая разница, на каком языке говорить?”

Але Слово, володіння ним — це те, що відрізняє нас від невігласів та неуків, котрі “привикли и отвикнуть не могуть” від московської мови (тут зовсім не йдеться про росіян чи російськомовних українців за умови, що вони досконало володіють мовою І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Лермонтова, І. Буніна, А. Чехова, О. Пушкіна…). Врешті, нинішня молодь чудово демонструє свою перевагу в опановуванні європейських мов. Цьому можна лише заздрити.

Слово — це наша література, духовна вершина цивілізаційного розвитку будьякого народу. Тому топтання по Шевченку, по письменниках старшого покоління — не просто демонстрація виродження якогонебудь анальфабета — безграмотної особі, це байдужість суспільства, не спроможність його до самозахисту. Згадаймо галасливі егоїстичні навкололітературні кампанії останніх десятиліть.

Поява на вітчизняних видноколах Хлестакових a la Грабович та іже з ним викликало хворобливий ажіотаж у творчих та наукових колах. І Шевченко — міф, і українська література — то щось винятково радянське, що належить негайному нищенню тощо.

І що ж маємо нині?

Молоді письменники більше декларують, аніж демонструють свої таланти.

Старші покоління мудро мовчать або виправдовуються за свої гріхи — співробітництво з правлячою партією у період комуністичної доби.

Виниклі лакуни — пустоти — у нашому духовному житті миттю заповнилися.

Північний сусід закидав наші книжкові ринки, книгарні, бібліотеки часто ідеологічно чужою нам продукцією. Кінотелеекрани цілодобово нав’язують нам кінопродукцію, призначення якої дуже часто є пропагандою чужих нам духовних цінностей. Будьмо відверті: Україна сьогодні живе в “Русском мире”, хоч як це обурює нас. Спроба ж опиратися московському тиску викликає спротив російської інтелігенції. Отже, треба шукати взаєморозуміння.

 

а). В. Агеєва: “Тепер же не треба захищати Батьківщину…”

Знову про актуальне.

Іде війна, гинуть молоді воїни…

І тому не можна не нагадати імена тих, хто загравшись в аполітичність, псевдопацифізм, захопившись самозваною ревізією: “Чиї твори читати школярам, молоді, а чиї викинути на звалище історії?”, грали на руку отих путінських “ззадників”.

Викладач Національного університету “КиєвоМогилянська академія” В. Агеєва на всіх перехрестях волала: “Викинути “Прапороносці” Олеся Гончара зі шкільної програми! Це радянізм!”. Мовляв, не потрібне незалежній Україні виховання у молоді почуття патріотизму, бо тепер же не треба захищати Батьківщину… Луцька вишівська викладачка І. Захарчук, підтримуючи столичну колежанку, дописалася до того, що звинуватила не тільки О. Гончара, а й О. Довженка в обожнюванні війни тощо.

Це не наївність університетських викладачок, це невігластво філістера, котрий дбає лише про свій затишний куточок із кремовими фіраночками.

Світ завжди буде переживати протистояння (і мілітарні, на жаль, теж), бо така природа земного існування. США, будучи економічно могутніми, мають найпотужнішу високотехнологічну армію.

Україна ж прийшла у ХХІ століття роззброєною, з відкритими кордонами (нагадаймо досвід швейцарців: військо маленької європейської держави, сформоване за кадровоміліційним принципом (за потреби за 2—4 години Швейцарія здатна розгорнути 650тисячну армію, а за дві доби — майже 2мільйонну; зауважимо, що населення країни — 7 з половиною мільйонів осіб).

 

б). А “ззадники” не сидять, склавши руки

Хай хтось переконає мене, що “нейтральний” російськомовний журнал “Корреспондент” у № 25 за поточний рік “випадково” видрукував тенденційну статтю “Страна на час” якоїсь К. Абрамовської, присвячену ДонецькоКриворізькій радянській республіці.

Спалах сепаратизму в Україні, ініційований Кремлем і регіональними олігархами, авторка подає як закономірний процес, народжений якоюсь міфічною ідеєю об’єднання індустріальних районів Східної України (?!). За подібною логікою у будьякій області (чи навіть районі) можуть виникнути сепаратистські настрої авантюристів щодо створення “самостійних держав” (почати хоча б із Н. Махна та подібних йому анархістівкомуністів).

Хоча історія не твориться з виникненням у чиїйсь хворій голові маніакального бажання бути диктатором, К. Абрамовська переконує читачів, що ДКР — не новина в літописі промислового краю. Виявляється, щось подібне вже було (мається на увазі існуюча у 1877—1918 році Рада з’їздів промисловців півдня Росії). Але насправді ніякої держави згадана Рада не могла створювати вже хоча б тому, що її склад був занадто різнорідний. Наприклад, до Ради входив промисловець О. Алчевський — глава харківської родини, котра дала Україні кілька видатних культурноосвітніх діячів, зокрема, двох педагогів Христин Алчевських (матір і доньку). На садибі родини був встановлений перший в Україні пам’ятник Т. Шевченку. Робити з О. Алчевського українофоба здатна лише тенденційна авторка. Особливого сліду не залишила в історії й радянська ДКР — плід більшовицького бажання розірвати Україну на самостійні комуністичні псевдодержави. Тенденційною є у цьому виданні й публікація, присвячена сьогоденню НАТО. Мовляв, це вмираюча міжнародна організація, й сподівання України знайти у ній захист, увійшовши до системи колективного захисту НАТО, — ілюзія (?!).

Отже, треба негайно почати працювати. Якщо вже ухвалений закон “Про суспільне телебачення та радіомовлення України”, то де наглядова рада, де модель майбутнього ТБ і радіо, де фахівці, здатні виписати мережу мовлення, визначити кількість працівників тощо?

 

Стан Збройних сил України продемонстрував, що минула влада знищила українську армію. Те саме можна сказати і про інформаційну галузь: крім “говорящих голів” та псевдошоу наше телебачення не знає ніяких жанрів (особняком стоїть хіба що метр телемистецтва С. Шустер, котрий не втомлюється дивувати телеглядачів своїм талантом й все новими формами впливу на телеаудиторію. Ні А. Куликов з ICTV, ні Є. Кісільов на “Интере” не здатні конкурувати з С. Шустером).

Те саме можна сказати про українські газети (російськомовні рептильки залишимо поза нашою увагою). Коли б популярні у читачів “Слово Просвіти” чи “Українська літературна газета” мали значні наклади, їх читали б у всій Україні. Бо їхній зміст визначає наше бажання жити у новій країні.

Досить роздумувати — державі потрібний український інформаційний простір: ТБ і радіо, газети з мільйонними накладами, доступні за ціною і за змістом широкій аудиторії. Вітчизняне суспільство сьогодні дозріло до конкретних дій.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment