Василь Василашко: «У молитві душа — як в соборі»

Ярема ГоЯн,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

 

Книжкаклич, яка на весь голос заговорила зі світом віщого року в історії України — нація вшановує 200ліття з дня народження Тараса Шевченка, тож поклик “Заговори, щоб я тебе побачив” розгортає книжкові крила — і відкриваються, летять аж до небес дорогі нам, заповітні слова Пророка:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!

Душа Василя святиться у молитві, душа добра і ласкава, відкрита світові білому і сповнена любові до людей, душа сина України, душа поета! Душадиво, неосяжне зорові людському, але серцем глибинно відчута у райській дивині чуттів і молитовній таїні слова. Душа молиться в соборі, а собором височіє Василеві аж до піднебесся УкраїнаМати, і син через усе життя несе Матусі рідній свій найдорожчий дар — слово із душі. Живе і одвічне Слово, що породило світ!

Слово — наш Бог, і в Світлі молитовному бачу слово матусине в поетиці Василя Василашка, для якого святиться “У молитві душа — як в соборі” (образафоризм із вірша “Чумацький шлях”, що співається як дума і дав назву моїм роздумамесе), тож і в соборній душевності буде моя оповідь, бо мові українській присвячена. Мові рідній, перше слово якої зійшло з уст мами і тата, осяяло ясним промінцем душу і з тієї священної миті щедро заграло небесними барвами веселки, і освятилося в молитві, і освітило все життя. А як переступив отчий поріг і вийшов у великий світ, узяв із собою в дорогу сокровенний скарб — “Батькове напуття”:

Не раз в житті ти стрінеш три дороги.

— Якою йти? — питатимеш у Бога.

Проситимеш у Бога: — Підкажи!..

Благатимеш ти Бога: — Поможи!..

Найкраще чути будеш слово Боже,

Найшвидше Бог тоді тобі поможе,

Коли на роздоріжжі, на межі,

Найближче буде Бог — в твоїй душі…

І добрий син відчув у серці живильний трунок батькового напуття, як тільки став на любу з дитинства стежину, що повела його від оселі в селі Куражин (Хмельниччина) на дороги близькі й далекі, нелегкі й суворі, та він здолав їх, бо в душі святилася мамина молитва, а серце чуло батьків заповіт, звернутий до Бога. Священно, що цією родинною молитвою освітлене життя Василя Василашка і окрилена його творчість, як висповідано в знаковій поетичній книжці вибраного — урожайному ужинку за літадесятиріччя праці в літературі, відкритій дієсловомвимогою “Заговори…”:

Заговори, щоб я тебе побачив:

Чи є у тебе мрії соколині,

Чи в мові квітнуть соняхи бджолині,

Чи дощ твій сонячний за літом плаче,

Чи сходить тобі сонце на калині?..

 

Заговори, щоб я тебе побачив

Не тільки зором, а й очима серця,

Щоб я збагнув, куди тобі ідеться:

До зір чи вниз ти шлях життя означив,

Чи ти — за мову, як Тарас і Леся?..

 

Чи рід продовжуєш у ріднім слові,

Живеш життям свого народу й роду,

Чи маєш мудрість краю в нагороду,

Чи любиш рідну матір — рідну мову,

Чи мові, матері чужій, ти годиш?..

Всесильним словом української мови — “вірую”, як і божественним словом християнства — молитвою “Вірую” пройнята і книжка вибраного Василя Василашка, як і труд душі в літературі й пряма постава на повний зріст громадянина України. Заглянемо до розмаю, я б сказав, небеснохудожніх образів у його поезії і відкриємо синівську сповідальність перед заповітною пам’яттю батька: “І виростає храм душі, де завжди — Бог і Україна”; “Як Слово — Бог, тим паче, рідне Слово, то як же Богу я не помолюсь?!”; “Хай сонце сяє з річки і з небес, дарунком Бога за святі собори. Христос удруге наче тут воскрес, як Володимир похрестив ці гори”; “Сто молінь до мови, що від Бога: з вірою вертайсь під хорогви…”; “Порятуйтесь в любові, тим і Бог помагає, хто має любов”; “Хочу волю й любов освятити і за всіх щиро Бога молю, прагну всіх я на світі любити, та найбільше Вкраїну люблю…”

Розмай поетичний квітне в книжці, з якою Василь Василашко прийшов до України як до собору, і став на сповідь зі словом отчим і матусиною молитвою.

Веселковий образ “Усміхнись веселкою з грози”, що засвітився в однойменному віршіпісні Василя Василашка, можна назвати й небесним, бо веселка сяє в небесах, справді, як божественнопредивний усміх — райська дуга, яку ми, українці, ласкаво величаємо ще й райдугою.

Пісняпоклик, певно, сягнула небес — і веселка крізь пережиті грози усміхнулася Василеві Василашку й подарувала веселку земну: “Веселка” — так звати видавництво, де майже десять літ поет як головний редактор творив разом зі мною книжки дітям України, писав власні вірші, чимало з яких стали піснями: відомі українські композитори поклали його поетичне слово на музику, а талановиті співаки виконують на концертах, по радіо і телебаченню. Любить Василь пісню від народу, що живе на його устах із дитинства і тішить душу до нинішнього дня як слава соловейкові з рідним гніздом в Україні, бо “в солов’я перелітного перелітної пісні нема”.

Поезією “Українські пісні” поет окрилює і нову книжку на самому її зоряному світанні, і утверджує: “Небо зір золотих в українських піснях — думи сяйвом пречистим цілюще умиті”, “Вилив душу в пісні український народ — і живе мій народ у співучому слові”, козаки “На Січі думали піснями”, “Задзвеніла воля в стремені”, “Батьку мій, народе український, мова — солов’їна твоя пісня, кобзарів душа у ній жива!”

Згадаю серед виспіваних із Василем Василашком пісень, які він огортає в епічний образ — “Упадає Дніпро в українські пісні…”, хоча б одну його пісню, яка глибоко западає в душу і зворушує до сліз. Це вірш “Чумацький шлях”, задушевну мелодію якому дав улюблений у народі бандурист Микола Литвин, поет, автор випущеної у “Веселці” книжки про кобзарів, лауреат веселчанської премії імені Олени Пчілки. Пісня в переливах акордів бандури і глибиннозворушливого, драматичного звучання голосу кобзаря, в руках якого “грає кобза, як цілий оркестр”, сприймається як народна дума про долю України і такою вже увійшла в пісенну, духовну скарбницю нації.

Вірша цього було надруковано в книжці під назвоюзвертанням до себе самого і до кожного з нас — “Чи Україні ти син?”, яка побачила світ у “Веселці” і за яку Василя Василашка вшановано літературною премією імені Лесі Українки. Книжка вийшла великим накладом (58000 примірників), скоро розійшлася і згодом, з доповненням нових поезій, перевидана.

Поет мандрує разом із хлопцями і дівчатами рідною землею; стоїть у задумі біля пам’ятника Святому Володимирові над Дніпром, який охрестив РусьУкраїну і досі хрестить нас, піднімаючи в небо високий хрест; величає коней, яких уперше в історії приручено на теренах сучасної України, коней, які не зрадять у бою, бо “чуйні душі у них, як у добрих людей”; відкриває таємницю, чому хлопці припинили на Дніпрі гру в Січ, — бо ніхто не хотів брати на себе роль руйнача славного Запорожжя, “ніхто не хоче грати яничара”; журбою повитий і сльозою политий його цикл віршів про повоєнний голод 1947 року, який ми пережили, і про Голодоморгеноцид  1933 року, і увічнює в поезії тяжкий образпорівняння, як “у тридцять три розіп’яли Христа, розіп’яли у тридцять третім Україну”; сягає духовним зором в історію близьку і далеку, а поглядом лине в небеса, милується зорями, як змалку ми любимо дивитися у вічну блакить, де справіків є ГосподьБог і витає наш Ангел, і вже з дитинства питаємо себе, ким виростемо і “чи буду з Богом у серці?”

А в душу зорі дивляться мені,

І слухає Земля, як серце б’ється…

Любов’ю, ласкавим поетичним словом огортає Василь Василашко рідну землю, якій присвячує великі цикли віршів у біблійному образі “Райдерево моє”, що квітне, як “частинка раю”.

Щирою любов’ю до материнської землі й господнього неба живе поет Василь Василашко, світиться його поетична і пісенна творчість. Любов цю зростили в його серці й душі мама і тато, і він, як добрий син, присвятив їм цикли віршів і пісні.

Маєш маму — шануй її свято!..

Богу Сину на вічнім путі

Бог Отець на Землі вибрав Матір —

Як же сину без мами в житті?!

Любіть, діти, і шануйте своїх маму і тата! Родинного цього чуття навчає дітей поет Василь Василашко і сам усім серцем любить дітей. Він у “Веселці” своїми стараннями багато зробив, щоб жила українська дитяча книжка. Та й тоді, коли доля постелила йому нові службові шляхидороги, він носить у серці миле слово для хлопчиків і дівчаток, пише для них вірші й пісні, виступає в школах і дитячих бібліотеках, читає по радіо, організовує в Товаристві “Просвіта” імені Тараса Шевченка конкурси, присвячені пам’яті незабутнього побратима “Веселки”, улюбленого поета дітвори Дмитра Білоуса, якого я з любов’ю назвав “Білий Ангел”. Такий у Василя характер, така життєва планида: постать — пряма, а погляд — до неба, до сонця. Таким я пізнав його в студентські літа.

Святі слова “Шевченко — мій!” вимолив із душі Василь Василашко для імення своєї нової публіцистичнопоетичної книжки і прийшов з нею на Майдан у серці Києва. Прийшов Святої Неділі, Святого Дня — 9 березня, що рівно 200 літ тому дав Україні Тараса Шевченка.

Шевченко мій — це віщий “Заповіт”

З окопної листівки, що від тата.

По “Заповіту” мій дитячий світ

Учився перші літери читати.

 

Шевченко мій — це від дяка “Кобзар”,

В селі чужім дарований малому.

Поміж хлібами ніс я Божий дар,

Бо напуття було: “Молись по ньому!”

 

Шевченко мій — в душі Вкраїна є,

Хрущі над вишнями гудуть, світає,

І соловейко спати не дає

Думкам моїм про тебе, рідний краю.

Думаурок першої вчительки Марії Павлівни Мудрик, що засівала словами праведну чистоту казкового світу, який величаємо дитинством, повнила рястом надій, відкривала в слові Шевченка чари української мови і предивну блакить рідного неба з його зоряною таїною.

Святиться ім’я “Марія” і в Молитві, і в думіпоемі Тараса, і в спомині учня Василя про уроки вчительки Марії Мудрик, яка допомогла й через роки заглянути до російських шкільних підручників з історії, прочитати в них розділи — “Покорєніє Сібірі”, “Покорєніє Кавказа”, “Покорєніє Срєднєй Азії”, “Покорєніє Крима” — і відкрити правду про Росіюагресора. Правду історії, яка повторяються в нових часах: іде “покорєніє” і Кавказа, і Криму, а смертоносна рука зависла над Майданом і над Україною за праведну долю — жити в союзі з народами Європи. Небесна Сотня лицарів загинула тут від куль злочинцівснайперів, а першою жертвою поліг юний Сергій Нігоян — вірменинкрасень, лицар, у першого з лицарської когорти цілився снайпер, бо син Вірменії і України вимолив душею на Майдані віщі рядки з поеми “Кавказ” нашого Тараса, що був і для нього Батьком, і слова ці з його уст почула вся планета:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая.

Священність шевченківської духовності світить Василеві Василашку на всіх путяхдорогах, куди його водила життєва доля, відколи переступив поріг отчого дому в світ. Здобутий у християнській сім’ї родинний скарб синівською душею зігріває і береже.

 

Від редакції. Щиро вітаємо активного просвітянина, поета Василя Василашка з ювілеєм, бажаємо творчого натхнення, радісних і благих літ, невтомності у служінні словом неньці Україні!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment