Про волю, сумління і розум

Євген ҐОЛИБАРД

 

Ось зараз народ останніми словами лає Путіна і Януковича. Але правда в тому, що кожен народ має такого лідера, на якого заслуговує. Особливо якщо цього лідера обирає сам, із власної волі, сумління і розуму.

7 лютого 2010 року Український Народ мав таку можливість, і кожен громадянин України скористався цією можливістю відповідно до власної волі, сумління і розуму.

Тоді, перед виборами, мало не під час кожної розмови — чи то в службових приміщеннях, чи на кухнях — довелося чути запитання від різних людей, але з однаковою тривогою в голосі: “Що буде завтра?”

Це запитання досить характерне для ментальності сучасних пересічних українців, багато з яких досі вважають, що від них мало що залежить. Вони хочуть жити добре і спокійно, але так, щоб це добро і спокій їм піднесли у готовому для використання вигляді.

Значна частина громадян України не усвідомлює тієї очевидності, що завтра буде продовженням і розвитком того, що ти (саме ти, а не хтось інший замість тебе!) зробив сьогодні на підставі того, про що ти мріяв (і планував зробити!) вчора.

І це завтра буде насправді добрим продовженням, якщо кожен громадянин і вся Нація із добром мріяли, добре планували і добросовісно зробили з власної доброї волі, з чистого сумління і розсудливого, раціонального розуму.

 

Вчора: народ принишк

і скаржитись нема куди

3 лютого 2010 року переважна більшість депутатів Верховної Ради України, в одностайній згуртованості чотирьох фракцій (Партії регіонів на чолі з Януковичем, комуністів на чолі з Симоненком, блоку Литвина на чолі зі “спікером” і “нашоукраїнців” на чолі з Ющенком, який мав безпосередню причетність до організації цього безпрецедентного дійства) проголосували за новий Закон “Про вибори президента України”.

Цей “закон” — за своєю суттю і змістом, майже у кожній його статті — став законом про легітимні фальсифікації під час виборів на всіх рівнях їх проведення.

Безпрецедентним за своєю кримінальною суттю став цей закон і безпрецедентним був “порядок” його ухвалення, у чому могли переконатися радіослухачі й телеглядачі, які того дня слідкували за трансляцією з зали пленарних засідань ВР.

Після ухвалення цей закон мав би підписати “гарант Ющенко” або накласти на нього вето. А отже, він мав у руках навіть не золоту, а діамантовосмарагдову акцію і міг за неї купувати для себе багато привілейованих позицій, водночас ставши на перешкоді агресивному наступові “донецького пацанату”.

Хоча, як насправді, успішні альянси цього “гаранта” з “лідером” донецьких упродовж 2005—2009 років давно забезпечили для нього багато привілейованих позицій, а тому не залишали сумнівів у кінцевій меті його стратегії.

І щоб ніхто не сумнівався, так воно й сталося: В. Ющенко підписав закон про вибори президента, ухвалений Верховною Радою з порушенням регламенту і всупереч кільком статтям Конституції.

Але хоч би який був закон, головним завжди залишається так званий “людський фактор”, зокрема, якщо йдеться (а саме цим був переповнений ефір і шпальти газет) про можливі фальсифікації.

Бо фальсифікує не закон, не літери, надруковані на офіційному папері, а конкретні люди; в даному випадку — громадяни України. Зраджують лише свої.

Чи можете собі уявити, щоб хтось міг організувати і здійснити фальсифікації, наприклад, у Польщі?!

Зрозуміло, що національнодемократичні перетворення в Україні мали б здійснювати націоналдемократи. Причому, враховуючи українську реальність, перетворення треба було б здійснювати у сфері громадської свідомості, маючи на меті пріоритети, які є спільними для всіх громадян.

Зараз дуже добре видно, до чого “доздійснювали” нашу українську реальність так звані “націоналдемократопатріоти”, а головне — як вони це робили, якими формами і методами, якою була ефективність цього “роблення”.

Головні методи діяльності націоналдемократів — дискусії (особливо на історичні теми), декларації, заяви, заклики і… скарження.

Закликали й декларували полум’яними і дуже правильними словами, рішуче засуджували тих, кого давно немає, обережно й вибірково критикували тих, хто нині є, постійно скаржилися, що їм не дають можливості нормально “здійснювати”, й особливо активно порпалися в історії, вишукуючи героїв там, у глибинах віків, а не дбаючи про героїзм сьогодення.

Конформізм став нормою поведінки і переконань.

Наслідком цього самопринизливого пристосуванства стали державні нагороди на грудях націоналдемократів — з одного боку, а з другого — повний розгул криміналізованого безправ’я на тлі розмов про демократію, реально доведену до абсурду.

Причому публічно доведену до абсурду на наших очах відомими активістами “Руху”, керівниками численних українських партій і партійок, кожна з яких клопоталася лише про піднесення свого лідера на щит слави за допомогою красивих слів, а не про піднесення Української Нації з колін багатовікового рабства за допомогою чітких технологічних операцій.

Тому народ принишк і скаржитися нема куди: всі гілки влади віддали в руки корумпованого чиновництва, яке одним оком озиралося на Москву.

Хто віддав? — запитаєте. Ми віддали, дорогі співвітчизники.

Ми віддали під гарячі заклики дуже національних і дуже демократичних представників “еліти”. Представників тієї самої “еліти”, для яких важливіше було утримати корону на голові “гаранта”, ніж відповідально і насправді патріотично подумати про розвиток подій на підставі відомих і очевидних фактів зради національних і демократичних інтересів із боку цього “гаранта”.

Бо для рафінованих націоналдемократів завжди було першочерговим і найважливішим виплеснути емоції, гаряче виголосити правильні слова. І почути правильні слова. І водночас бути ближче до тіла того, хто може щось “виділити” для пристосуванцівконформістів зі свого можновладного плеча.

І тому од другої половини 1990х років, так само, як у 1917—1919 роках, сучасні “патріоти” полум’яно виголошували й радісно сприймали багатослів’я, а водночас захищали дисертації на аналізі помилок Скоропадського та нерішучості Винниченка й Грушевського.

 

Ось тільки про реалії початку ХХІ століття в Україні новітні “науковці” не дуже клопоталися. А тому в інформаційному полі залишилося вільне місце для так званих політологів, спічрайтерів, франчайзерів, політмаркетологів та інших менеджерів та “експертів”, фахівців з оболванювання легкодухих і наївних українців, здатних на криваву бійку з сусідом за межу, але не здатних оборонити кордонів власної держави.

Тим паче, коли цих кордонів (наприклад, із Росією) вже тоді не дуже й було, а після п’яти років каденції “гаранта” та його “гарантування” не додало нам кордонного оптимізму на майбутнє.

Отож українці тішилися й упоювалися навзаєм правильними словами, ніяк не перешкоджаючи в реалізації московського сценарію ліквідації України під заколисуючу мелодію мантри про “доброго старшого брата”.

За московським сценарієм, ліквідація незалежної України мала відбутися у “легітимний” спосіб, за активної участі народу, який, як відомо, “є єдиним джерелом влади” (Ст. 5 Конституції України).

Інша річ, що цей Основний Закон давно ніхто не виконував. Тобто кожен можновладний функціонер трактував Конституцію України так, як йому вигідно у певний момент. Як завжди, приклад подавав “гарант” Ющенко, якого націоналдемократи перетворили на ікону.

А щоб дошкульніше принизити Українську Націю, щоб продемонструвати на весь світ, що українці — це боягузи і пристосуванці, які тільки базікають про свою патріотичність, високу духовність, глибокі історичні корені, особливу ментальність, а насправді зовсім не мають гідності й цілком заслуговують жити в колонії, а не в незалежній державі, на посаду президента (за тим самим московським сценарієм) вдруге поспіль було висунуто одіозного донецького “лідера”, який “порєшаєт всє вопроси”.

Пані й панове націоналпатріотидемократи! Чи ви мали нових 300 кандидатів для героїчного бою під Крутами на початку 2010 року!?

Маю підстави стверджувати, що тоді могли б тих трьох сотень не набрати. Бо в тій ситуації суспільної розгубленості, створеної за вашою активною участю, якось не проглядалося багато охочих піти у бій на героїчний захист власної Вітчизни.

Натомість була вільна Європа, до якої спрямовували свою зацікавленість чимдалі більше українців, котрі вже мали досить із підступної гри “гаранта” і його компаньйонів у справі “демократії”. Отієї “демократії”, що її підтримали майстри красивого слова.

“Не по словах, по справах пізнаєте їх”. Цей критерій оцінки, проголошений Ісусом Христом ще понад два тисячоліття тому, також не сприйняли і не взяли на озброєння українські націоналпатріоти.

Чи не єдиною і неухильною правдою Конституції України є твердження ст. 5: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Тобто все, що відбувається в державі — це наслідки волевиявлення громадян.

Зокрема й волевиявлення під час виборів, коли громадяни висувають своїх представників до різних державних інституцій і на високі владні посади.

Бо навіть якщо йдеться про фальсифікації, то їх здійснюють не прибульці з Марсу, а свої — громадяни України. Зраджують завжди тільки свої.

Саме тому кожен народ мав таких правителів, на яких заслуговує.

Особливо в тому випадку, коли народ обирає своїх правителів сам, з власної волі, сумління і розуму.

Як бачимо, якраз щодо власної волі, сумління і розуму українські громадяни мали найбільші проблеми…

 

Сприятливе поле

для злочинів

Пророкування — такий собі новітній жанр сучасної української журналістики, характерної для своєрідної “епохи гаранта, незалежності й свободи слова”. Щоправда, таке “пророкування” нікого ні до чого не зобов’язувало й не зобов’язує, а тим паче — нічим не загрожує, так само, як і астрологічний прогноз.

Але люди слухають, і багато хто серйозно сприймає цю дитячу гру дорослих людей. Вони пророкують, а народ слухає і, як бачимо з наслідків переконань і поведінки громадян України, свято вірить “ологам”.

Увімкніть радіо чи телевізор і переконайтеся в цьому. Типова схема реалізується під час розмови перед мікрофоном, коли ведучий ставить черговому “експерту”, наприклад, такі запитання, що заохочують до пророцтва:

“Як вважаєте, Юлія Тимошенко зніме свою кандидатуру перед другим туром?”. Причому це запитання ставили члену Компартії, від якого чекали компетенції в справах лідера іншої політичної сили та істини щодо її особистої думки і намірів на майбутнє.

“Чи після виборів Президента будуть дострокові вибори до Верховної Ради?” На це запитання може відповісти хіба що Господь Бог, але “експерт” підтримував гру в пророцтва і радо пояснював про те, що і чому має бути.

“Чим суттєвим відрізнятиметься зовнішня політика України за президентства кожного з потенційних кандидатів?” — запитував ведучий. Зновутаки, це запитання ставилося перед особою, яка навіть не була представником жодного з кандидатів, а тим паче — не була їхнім радником із зовнішньополітичних питань. Але увійшовши в запропоновану роль експерта, чоловік радо “розкриває нам горизонти майбутнього” в цій делікатній сфері державної і міждержавної політики.

Звичайно, це найпростіше, не обтяжуючи себе логікою професійного аналізу, гуляти в ефірі на хвилях прогнозуванняфантазування. Гуляти, розважатися на теми політики майбутнього, а водночас вирішувати ще одне (важливіше!) завдання — уникати розсудливого та об’єктивного аналізу причин дотеперішнього безглуздя і вчинків тих, хто конкретно це безглуздя робив.

Це дуже просто (і безпечно!) запитати перед мікрофоном у якогось політолога його думку, наприклад, про те, чи підпише гарант Конституції певний закон, чи навпаки — реалізує своє право вето. Бо політолог “прокукурікає”, а там — чи настане світанок, чи ні — його не стосується. А от ти б краще спробував запитати самого гаранта…

Та й навіщо тобі зараз гарант, коли ти сам не в змозі домовитись із сусідамимешканцями вашого багатоквартирного будинку про створення об’єднання співвласників, щоб ЖЕК не стягував з вас гроші за ненадані послуги?

Громадянське суспільство — суспільство, в якому перед веде громада.

До чого тут взагалі гарант, коли на тобі “козакує” місцева влада з депутатів району, міста, селища, села, яких ти і твої сусіди самі обрали на “козакування”?

За комуністичносовєцьких часів, коли компартія мала монополію права на “єдино вірну” думку, слово і дію, від громадян вимагалося лише схвалювати діяльність “руководящей и направляющей силы совєтского общества”.

Тоді талановиті й сумлінні письменники, уникаючи переслідувань, використовували жанр соціальної фантастики для аналізу сучасності та поглядів у майбутнє. Вони переносили дію роману на іншу планету, а вже там будували суспільні моделі, критичні щодо совєцької комуністичної ери абсурду.

Водночас компартія, а точніше — її Політбюро, “інформувало” громадян держави про те, яким має бути і буде майбутнє: “Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме! Слава КПСС!”

Нині громадяни вже не мають цього “схвалювального” обов’язку щодо чужих рішень. Натомість вони мають обов’язок ухвалювати власні рішення згідно з власною волею, сумлінням і розумом.

Передусім ідеться про індивідуальні рішення, які (і наслідки яких) мають загальнонаціональне, державне, загальнонародне, суспільне значення. Адже саме з індивідуальних рішень свідомих громадян формується громадська думка, яка є визначальною для життєдіяльності громадянського суспільства.

Доводиться багато чути про громадянське суспільство, але, на жаль, навіть під час екстремальних моментів у житті українського суспільства (наприклад, під час виборчої кампанії) рівень свідомості й особистої відповідальності громадян за результати вибору наразі залишається низьким.

І не лише соціологічні опитування, а й особистий досвід спілкування зі співвітчизниками свідчить, що значна частина громадян (зокрема й тих, хто народився в епоху незалежності) переконані, що “там, нагорі, вже давно все вирішено, а мій голос ні на що не впливає”. Ось і спробуй із такими “активістами” реалізувати на практиці ст. 5 Конституції України.

Із кожної ситуації завжди є два продовження: добре і зле. Якщо вважаєш, що ти собі не ворог, роби собі й іншим добро, згідно з власною волею, сумлінням і розумом. Бо якщо не зробиш цього ти, то цей вакуум заповнить хтось інший.

Але тоді не ремствуй, якщо той інший вчинить тобі й іншим не добро, а якесь зло. Бо чин, спрямований на зло, так і називається — злочин. Адже чому на світі існує зло? Тому що існують носії зла, виконавці зла. І тому для викорінення зла потрібні не лише правильні слова, а передусім — правильні діла, добрі справи, що їх здійснюють, чинять носії добра — доброчинці.

Натомість там, де існує зло і злочинці, там обов’язково існує брехня.

Чому ми в багатющій Україні досі жили так погано, так знервовано, так хворобливо? Чому впродовж понад двох десятків років чисельність населення України зменшилась майже на 15 відсотків?

Тому що маса зла панує над масою добра, а дії злочинців досі були нахабними й активнішими, ніж дії доброчинців. А хто винен? Хто винен, що громадяни України впродовж понад двох десятків років обирали на високі посади в країні зовсім не тих, хто вартий довіри і здатен чинити добро?

Вам подобається, як “працюють” обрані вами, шановні пані й панове(!), депутати ВР України, зокрема комуністи і регіонали?

Чому на право керувати автомобілем треба вивчити правила і скласти іспит, а на право керувати державою не треба мати ніяких підстав крім грошей і горла?

Бо велика кількість громадян живе у полі брехні, яку самі створюють і яку використовують! Брехня стала не лише звичним засобом спілкування у побуті, а й технологічним елементом державної політики!

Дійшло до того, що коли хтось один і скаже правду, то його одразу зацькують із десяток брехунів у пресі, на теле і радіоканалах.

“Пізнайте правду і правда вас визволить”, — учить Ісус Христос. Це твердження мало б бути нині одним із головних гасел Українського Народу, його головною метою і засобом побудови громадянського суспільства.

Бо громадянське суспільство — це суспільство, в якому панує правда. Бо людина, яка бреше, ніколи не може бути щасливою, а тому й суспільство, в якому править брехня, ніколи не може бути щасливим, не може бути громадянським.

Тому нині, шановні пані й панове, слід подивитися на себе критично: чи всі ми насправді здатні (а передусім — чи завжди хочемо?) мислити правдою, говорити лише правду, шанувати правду, а отже, й робити собі й іншим добро, згідно із власною волею, сумлінням і розумом?

Ви питаєте: чому ми погано живемо в багатій Україні? Чому корупція стала у нас нормою життя?

А тому, що нормою життя стала суцільна і повсякденна брехня, тому що значна частина громадян України змирилась із брехнею, звично чує брехню і не обурюється, бо не вважає брехню джерелом зла, яке нас оточує і в якому ми живемо!

“Вони там всі зазомбовані!” — це пояснення поведінки мешканців Півдня і Сходу України надто примітивне. Бо причини агресивного ставлення російськомовної більшості мешканців Луганська і Донецька лежать не у сфері психічних патологій, а у тривалому й давньому прагненні російськомовних відійти до Росії разом із часткою території України.

Вони не піднімали голову, доки їхній лідер Янукович і його вірні регіонали тихою сапою (а часом і голосно декларуючи, як це було на сумновідомому збіговиську в Сєвєродонецьку в лютому 2005 року), послідовно вели Донбас у бік Росії. Що цілком відповідало і відповідає тривалій політиці РФ, відповідає очікуванням громадян РФ і далекосяжним планам Путіна.

Вони підняли голову (причому по команді й всі водночас, під гаслами “Кієв нас нє слишит!” та “Донбасс — Росія!”), коли Янукович утік, а Євромайданреволюція поставила під сумнів можливість виконання сепаратистських планів.

Але корені сепаратизму і ґрунт, на якому активісти п’ятої колони культивували сепаратизм упродовж практично всіх років незалежності, залишилися тими самими.

Очевидною брехнею є намагання певної частини громадян на Сході й Півдні України обмежитися вимогою надання російській мові особливого статусу. Це лише вершечок айсберга. Суть проблеми лежить глибше і давно.

Правда полягає не у виссаній із пальця проблемі мови, а в тому, що лідери так званих російськомовних, граючи на ностальгічноетнічних почуттях деяких росіян в Україні, прагнуть, за кремлівським сценарієм, створити російський анклав на території України(!).

“Через російськомовність — до Росії!” Власне це правда.

А далі — відомо — за прикладом не треба далеко ходити. Ось вона під боком, на нашому кордоні — так звана Придністровська російська республіка на теренах Молдови.

Тому нинішнє кокетування Києва перед Донбасом на тему російської мови небезпечне і вочевидь матиме негативні наслідки у недалекій перспективі.

Бо терпиме ставлення до брехні — це сприятливе поле для злочинів.

Масштабні фальсифікації, що їх свідомо організовували і здійснювали мешканці Донбасу під час президентських виборів у 2004 і 2010 роках та парламентських 2012го, відбулися завдяки терпимому ставленню до брехні.

Саме завдяки толерантному ставленню до брехні, мешканці Донбасу привели малограмотного Януковича у крісло президента (“Потому что он — наш!”), а регіоналів і комуністів — у парламентську більшість, яка “легітимно” руйнувала Україну…

Щоб жити краще, треба всім нам (а особливо мешканцям Донбасу) спочатку подивитися на себе критично: чи всі насправді здатні (а передусім — чи завжди хочемо?) мислити правдою, говорити правду, шанувати правду, а отже, й робити собі й іншим добро, згідно з власною волею, сумлінням і розумом?

Зріле суспільство — громадянське суспільство. Суспільство, серед громадян якого панує Правда.

 

Євген ҐОЛИБАРД

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment