Соборність чи федеративність?

Степан ВОВКАНИЧ,

доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАНУ

 

Львів’яни гідно провели в останню дорогу професора Ярослава Дашкевича. Було чимало некрологів, газети віддали належне патріархові української науки. Проте у мене закралося почуття якоїсь суспільної вини: чи завжди ми, галичани, як, до речі, українці загалом, цінуємо свою еліту більше за життя чи після смерті? Аби не бути голослівним, пропоную статтю покійного професора “Майбутня Україна: федерація?”, що її надрукувала газета “Слово” в червні 1991 року. На цю статтю, будучи депутатом Львівської обласної ради І демократичного скликання, я звертав увагу, однак у шумі Галицьких асамблей її не почули керівники депутатського корпусу. Сучасні сподівання наших сусідів, що, мовляв, Україну не можна і не треба завойовувати, її можна купити — підтверджують не нове бажання вітчизняних неофедералістів і зовнішніх імперських реваншистів щодо декомпозиції (вислів російських політологів) України. (Про нахабну анексію Росією Криму, провокації сепаратистів на Сході України і на очах усієї Європи ніхто тоді не міг і подумати).

 

Перебираючи свій архів, побачив уже пожовклу газетну сторінку. Читаючи її, подумалося: чому думки геніального науковця не були використані тоді та не використовуються й нині для уникнення надуманих спекуляцій із адміністративнотериторіальним устроєм України — в плані протиставлення природної соборності нації вузькопартійним забаганкам федералізації країни? Чому влада в Україні й нині дослухається не до порад науковців, моральних авторитетів, духовноінтелектуальної еліти, а до політичних, часто пустопорожніх заяв партійних псевдолідерів? Адже в такий спосіб протиставляємо не лише соборність федералізму, інтеграцію — регіоналізації, а й знання — невігластву, розвиток самодостатньої держави — її десоборнізації і розпаду. “Якби ми вчилися так, як треба”, то знали б, що т. зв. “западенці” (новела радянських часів) не вживали словосполучень Східна, Південна чи Центральна Україна, а говорили коротко: Велика Україна і за таку переживали. Там, на Великій Україні, — Голодомор, репресії, бомбардування, засуха чи інша біда. Тішилися її успіхам, якщо такі траплялися. Якби ми це знали, вчилися соборності, то у нас не було б старих і новітніх творців зловмисних ідейок федералізації України, свавільного перетворення всеукраїнського громадськополітичного об’єднання “Руху” на кишенькову партійку; не було б у ВР амбітних львівських Тарасиків, які бігають від однієї партії до іншої. А мали б нарешті опрацьовану сучасну українську національну Ідею “Україна: соборна, українська, гідна людини і нації” як доктрину державотворення та націєстановлення.

Це мають знати не лише суспільний загал, а насамперед — політичні лідери. Чи не час знайти суспільний консенсус і жити за Конституцією України, припинити безкінечно переписувати її “під себе”, заборонити політиканам зомбувати Україну постколоніальними прикметниками на кшталт — радянська, соціалістична, федеративна, інтернаціональна і т. ін. А чесно сказати усій соборній нації: Україна нині, передовсім не зі своєї вини є, на жаль, етноінтелектоцидною, котра хоче стати вільною, конкурентоспроможною, демократичною, прагне духовно й національно відродитися та співпрацювати з вільним світом. І чітко осібно та суспільно усвідомити: “кому на користь”, щоб вона такою не реалізувалася?

До уваги читачів “СП” стаття Ярослава Дашкевича, яка, незважаючи на те, що є ровесницею Незалежності України, не втратила своєї актуальності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment