В’язень Христа, або Per aspera ad astra1

Романесей

Поема про Патріярха

Левко РІЗНИК “Тому прошу я вас:

не падайте духом з приводу

мого горя, що його терплю

за вас, бо воно —

ваша слава”.

Св. Павло “Послання до Ефесян”, 3.13

 

“Чи через води йтимеш

Я буду при тобі, чи крізь                                                       ріки, —

тебе не затоплять, чи

підеш крізь вогонь, — не

попечешся, і полум’я

тебе не обпалить”.

Книга пророка Ісаії, 43.2

 

На руїнах

Василонських

1939 рік

 

18 жовтня. Четвер

 

Зі сну виніс неспокій: проспав!?

Та ж лише сіріє…

А Рижак… постать його бовваном коло ліжка… сидить на кріслі, в руках щось біліє… наче жмут паперів… чекає. Але, певно, не від шостої, — о шостій тільки починає слухати Бібісі.

Таки правда — на дзиґарку: за квадранс сьома.

…диво! Як то чоловік, позбавлений свого питомого заняття, розмагнічується… Хотя… ліпше б і взагалі не пробуджуватися.

Очі в секретаря цього разу ‘кісь… неможливі… як тарелі. Не Рижакові. Ніби ‘кась інша істота вселилася в нього — і дивиться очима — своїми: з іншого світу. Видать, приніс, бідачина, вісті, що не вкладаються в звичне людське думання.

— Слава Ісусу Христу! Причастя Святого Духа нехай буде з вами! Доброго ранку! Чи, може, “не добрий” він… “ранок” цей?— що отець навідали мене аж до ліжка… Щось такого пильного?

— Пильне чи не пильне… Тепер, Ваша Ексцеленціє, що не вчую, то видається ніби пильне, навіть дуже пильне… навдивовижу пильне! — Від “боввана” трагічноглухуватий голос… ніби й не Рижаків. Але… Як Блаженніший висказався у свіжому “Посланні”: “Обернулася карта історії, настала нова епоха”. Вправді, не просто “нова”, а дотепер — нечувана: історія ще не знає такої епохи… — Але, як ось розговорився, то маємо отця Рижака такого, що явно впадає у мовний транс, — а що вміє розводити нестримне говорення, то вміє — і може! — Отож! Не “нова”, а цілком — абсолютно інакша, ніж будьякі епохи, що їх знали’смо дотепер. От і все “пильне”… Скажімо, такі слова Гітлєра: “Чоловіки, здібні управляти в Польщі, повинні бути ліквідовані. Ті, що слідують за ними… повинні бути знищені в свою чергу. Нема потреби перевантажувати рейх… нема потреби відправляти подібні елементи в концентраційні табори рейху”. Який завойовник… скажімо, Римська імперія… після окупації якогось чужого краю, народу відразу винищував…

— Чому ж?! А Ісус Навин… Езуа син Нуна… хіба не те саме зробив, звоювавши тридцять одне царство на “подарованій землі”, — як ми вже з вами говорили?

— Нууу… йшлося про язичників. А тута — християнин християнина, цивілізований… нащадок Ґете’го, який у “Фаусті” проголосив на цілий цивілізований світ перевагу “праці коло ущасливлення других, коло запевнення їм безпечного життя й розвитку” над безжурним існуванням одиниці, яка “все і всюди має на оці тільки саму себе”.

— Гітлєр теж якнайменше думає про вигоди для “себе самого”, а “має на оці тільки щастя нордичної німецької раси”.

— Розуміється, лише в такій цілі шостого вересня, коли вермахт захопив Краків, “ейнзацкоманда” есесівців, що, як правило, йде відразу за фронтом, виарештувала 180 професорів, доцентів, помічників Краківського університету й одних знищила, других відправила в концентрак гинути поволі… Лише в такій цілі Гітлєр призначив Гіммлера, голову есесів, управителем нової організації — “Імперського комісаріату з укріплення германської нації”. Із обов’язанням депортувати поляків і жидів з польських анексованих Німеччиною провінцій, а натомість поселити німців і фольксдойчів (з Прибалтики, з Галичини). — Рижак заглядає до своїх паперів — і продовжує: — Через два дні від нього вже був наказ переселити звиш півмільйона жидів і з мільйон поляків, що не схильні онімечуватися. — Знову позирк у папери — і ще ліпша “новина”: — Ідеться про Генералгубернаторство як власне Польщу… то, що від неї лишилося. У Гітлера на се конто теж констернація: “Її не слід перетворювати в зразкову, за німецькими поняттями, державу. Не допустити, щоб польська інтелігенція стала новим правлячим класом. Дешеві раби!.. Досягти загальної дезорганізації в економіці. Ніякої допомоги від імперських інстанцій! Рейх повинен тільки забезпечити генералгубернатору засоби для здійснення цього диявольського пляну”. От і на губернатора призначено, — як передає Бібісі, — якраз із диявольського кодла, такого собі нацистського інтелектуала Ганса Франка, що читає напам’ять цілі уступи з усіх великих німецьких поетів, на перфект знає римське право, був рейхсміністром без портфеля, має п’ятеро дітей, але безжальний і кровожадний. Уже наступного дня на “високій посаді” заявив: “Поляки будуть рабами німецького рейху!” І найпершим своїм обов’язком він має винищення польської інтелігенції, — попри грабунок населення і побори рабсили…

— Всесвітлий отче, брате мій, а хіба й ми, галичаниукраїнці, не можемо похвалитися подібними “добродійствами” від своїх окупантів — московських большевиків?! Як то в народі: хрін від редьки не солодший. Гітлєр хоть відкрито, з німецькою прямотою: беру вас, поляки, в рабство — і шлюс! Наші ж дияволи трублять із нахабним фальшивством: визволяємо вас, браття, зпід ярма польських панів — і “кончєн бал”! “Канєц — дєлу вєнєц!” “Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтєсь!”

“Брат” тягнеться рукою до потилиці… Видно, незручно йому, але сказати щось на те мусить і своє. Ну то кажи…

І він зі смутком, з прикрістю витискає з себе:

— Шкода поляків, що їх так Гітлєр кривдить. Але не ліпше “жонд” поводився і з “русінами”. Проти Божої волі!

— Аякже! Чого тут загортати правду в папірчики?! За двадцять років окупації “пани” нам добре залляли сала за шкіру, — як говорять у моїй Заздрости. З двадцятим роком Польщу було поділено… не знаю, чи вам, хлопцеві, то було відомо… поділено на дві частини: частина А, де — самі поляки, і частина В, де — більшість українців чи білорусинів. У частині А для розбудови економіки уряд надавав усі можливі ресурси, а з частини В лише збирав податки. Ось! Чи не перегукується це з політикою Гітлєра?! Нехай Бог боронить! А отже, і населяли землі наші тисячами осадників, мазурів; землі дідичів розпарцельовували тільки між поляків. І знущалися “пацифікаціями” над інтелігенцією по селах, — як то Франк у Генералгубернаторстві… І не пускали наших дітей у вищі школи, — а як хто і проривався та закінчував, то не давали роботи, — хіба на Мазурах. І закривали школи, обмежували у гімназійній освіті, у вивченні української мови, як німці на анексованій території, у Данцігу, і церкви православні розвалювали… Навіть каплиці! Чого вам то так докладно розвалковую? Адже самі все знаєте… Але не відчули серцем, душею, тілом, як то я… кров’ю обливалося серце, спостерігаючи у безсиллі!.. Бо в ті роки вас обходила тільки наука, — в гімназії, в академії…

— О, ми й гімназисти не були тупі й глупі…

— У тім і я, вселяючи в юні душі питомців розуміння моменту, свого патріотичного обов’язку, знаходив якусь розраду… що не лежу бервеном, коли нас гноблять, а готую борців… Бо Господь не покине нас у вірі! А щодо поведенцій окупантів, то в них усе — один до одного, як видите. От же і “визволителі” явилися… ніби кого жадати ліпшого, — “визволителі”!

— А “визволителі”, — рація ваша, рація! — запалюється Рижак, аж бородавка на вилиці дрібно підскакує, — зачали сто раз брутальніше, ніж “правдиві” окупанти, — що польські було в Галичині, що німецькі зараз у Польщі…

— Ой, не кажіть! А чи можна степенувати брутальність? Кажу ж: усі — як рідні брати — за звичками й чином… Особливо люблять… імперські, розуміється, окупанти… переселяти… Рим у сімдесятому році, зрівнявши єрусалимську святиню з землею і погромивши Єрусалим, жидів аж аж розсіяв по всіх усюдах… що й дотепер вони, бідаки… ось і від “есесів” терплять збуйства. От Гітлєр і Сталін — ніби дуже різні, а чинять тою ж методою: переселенням народів — і при тім знищення великої часті голодом, холодом, брутальністю, звірством. Правда, фюрер усе робить для добра німців чи “фольксдойчів” — блудних синів рейху, а ось Сталін — не збагнути: для чого в межах Совєтського Союзу “переселяє” мільйони своїх же громадян у концентраки Сибіру на погибель? Очевидно, щоби освоїти дешевим коштом багаті розмаїтими добрами дикі простори… Лиш незрозуміло, чому він тоту силу не тримає в силі, як мудрий господар свою робочу худобу, а сотнями тисяч вигублює недоїданням і надмірною працею? — як то повідають люди знаючі… Правда, сли подумати глибше, то теж на благо… На благо тих, хто безумно, в тваринному екстазі, кричить: “Слава Сталіну!” — і бездумно виконує кровожадні його жадання, — в безбожній сліпоті мордує своїх же співвітчизників у таборах смерті, в голодних степах… О, Боже! Скільки ж то є в Росії “необятних” просторів, де можна замордувати людину, мільйон людей — і ніхто сліду не знайде! Ба, як бачимо, мій брате, два тирани, два благодійники, — але ж добрими намірами вимощена дорога до пекла. Яка ж кара їх чекає в пеклі за ті жертви, що від їхніх кривавих лабет?

Рижак блідне… очевидно, юнак із нервами, ще не зміцнілими крицею, мучиться у напливі гадок про кари пекельні… щира душа пошукує для кривдниківкровожерів найстрашніших покарань, — від чого в бідного й кров стине… Треба рятувати ‘го якимсь жартом… най би розслабився.

— Гадаю, найбільш консеквентною карою була би така, як то в Данте…

Отчик здивовано підводить очі на “ексцеленцію” — і в нетямі водить ними, як оглушений.

— Брате мій, не іритуйтеся так аж… Ви ж читали “Божественну комедію”? Це не богословська лектура, але ми заохочуємо до читання творів світової писемності задля інтелектуального збагачення наших вихованців. Якщо призабули, чи й не всю поему перейшли… то нагадаю… Там описано коло пекла — сьоме, де тече ріка Флегетон, в перекладі — перший пояс… але замість води в ній — кипляча кров…

Ба, і отямлюється наш гарний Рижак! Уже сміливіше глядить — волошково… і здогадується, об чім річ… пам’ятаючи, що його “патрон” ніколи без добірного жарту чи тонкої іронії не обходиться, — “життя без іронії, що борщ без солі”!

— О, як то є! Кривавим тиранам — річка з киплячої крови! — цілком розумно мовить він.

То можна й далі:

— Кров — кипляча, у якій варять душі насильників, убивць, тиранів і загарбників. Сталінова ріка, за повнотою крови, треба сподіватися, переважає Гітлєрову…

— Мало того, — мовить Рижак, — “визволителі” ще й володіють перфектною азійською хитрістю, лукавством і дворушництвом большевизму; тимто свої вовчі зуби окупаційного хижака вміло маскують перед простаками половою брехливих гасел. От!..

…аякже, отець хоть і молодий, ще не має що втрачати, проте, видно, і його припекло до живих печінок, — що в ньому заговорив такий красномовний оратор. Стримати б його, щоби в яку біду не вскочив… якщо нарветься де випадково на конфідента з “енкаведе”.

— Ну, не перебільшуйте! Дещо й доброго бачимо… Сли безбожники забирають у народу науку Божу, зате щедро дають світську. От маємо нарешті свій Український університет у Львові! При Австрії ніяк не могли’смо нагнути всяких Голуховських, Баденів, Потоцьких на таку щедроту… і Коцко загинув, і сотні студентів “сецесією” протестували з вимогою… на цілий світ… і Владика в парламенті виступав із гострими інвективами в цьому ділі. Та ніяк!..

— Прошуперепрошую… у чотирнадцятому цісар підписував закон… Лиш війна завадила… провести українцям у життя.

— А ці — лиш переступили рогачку — і ось: маєте! І не в понурих стінах монастиря, а в розкішному палаці, збудованому для крайового сейму, за європейським проектом, за оздоби творами славних скульпторів — Леонарда Марконі, Зиґмунта Трембецького, Феоктиста Мікульського…

— О, так, так! Сли ліквідовують ґімназії, зате маєте купу десятирічок, що охоплюють усю бажаючу освіти молодіж… О, “визволителі”! “Дещо доброго”!.. Яке то “добре” для нас, я переконався останніми днями, коли зачалося навчання… і стрів’єм декого з учнів “Головної”, що тепер називається десятирічкою нумер один.

 

***

 

Отець і повідає — в гарячці. Кого ж він зустрів?! А такого собі верткого, цікавого хлопчину, що, можливо, належить до “Юнака”, але вміє пильно тримати конспірацію… Володимира Микулу. Його тато парохом у Нагірцях біля Куликова. Закінчував шестикласову народну школу в Любачеві (під опікою діда і баби) з польською мовою навчання, — хотя три чверті учнів були українці!.. Однак не спольщився, а приїхав до Львова вчитися у “Державній гімназії з руською мовою навчання, № 571”, пак, для українців, Академічній, у “Головному” корпусі. Щоправда, втрафив на час, коли гімназія з класичної системи (восьмикласової) переходила на нову з чотирма гімназійними класами і двома — ліцею. А через рік — свіжа реорганізація… Їдучи на вакації в червні, після нездійсненної мрії вступити в “Січ” і податися з героями до Хусту для відпору мадярській агресії на Карпатську Україну, ні гадкимисли не мав, що з початком навчального року 15 жовтня зникне і польська система, як дим, а явиться така, що не приснилася б і в найкошмарнішому сні… Властиво, не застав уже ніякої гімназії… а є ось дивоглядна “десятирічка”… з абсолютно інакшою системою… ніби нараз ученик опинився у нетутешньому світі… на Венері чи Марсі, — вистрілений ‘коюсь марою з гармати Жуля Верна. Ба, як то Лукавий, цар безбожного большевизму, вміє “пожартувати” над людиною!

Насамперед стіни “Головної” нагнали переляку чи й зіритування. “У класі, де перед тим висів хрест, тепер — портрет вусатого хижака Сталіна, від якого війнуло морозним холодом поза шкірою, а побіч нього — портрет якогось лисуватого грубіяна з вилинялими очима”. “Виявилось — це Микита Хрущов, перший секретар компартії большовиків України”, власне, “генералгубернатор”, призначений Москвою… Директор професор Лещій… зник — виїхав до Генералгубернаторства під німецькою окупацією”. “На його місці… фанатична компартійна активістка, з темною кучмою абияк стриженого волосся, на фасон Рози Люксембург… якась Боцва”, — чи то з Києва, чи з Харкова… або з самого пекла. “Мова її виразна й настирлива, пропагандистська, рішуча й безапеляційна. А колишні професори Тиршаковець, Федусевич, Руднацька, Тисовський… виїхали чи втекли на захід”. Єдиним новим “найцікавішим учителем є професор Іван Крип’якевич, проте, замість історії України мусить викладати історію Великої Французької революції… і революційних перемін у ХІХ ст.” Викладання ніби й українською мовою, а духу вкраїнського й сліду, що був за Польщі, хоть і теж немилого окупанта… нема, — тим паче навчання релігії. Навіть бурса… кажуть: не довго повисить на ній табличка “Бурса “Рідної школи” ім.кард. Сембратовича”, бо готується напис “Дом детей командиров Красной Армии”. От і прощай, наш улюблений директоре Володимире Зубрицький (поза плечима “Днесь”, — бо все’му те слово на устах…), що так прагнув сотворити з галапасних хлоп’юків правдивих українців, побожних та інтеліґентних, — що знали піти на Янівський цвинтар у Зелені свята й там пошанувати пам’ять вояків УГА, Січових Стрільців… організувати святочні академії на честь Симона Петлюри, Ольги Басараб, Данилишина й Біласа, героїв Крут, Базара, на честь свят Соборности, Самостійности… оминаючи всілякі поліційні перепони, заборони. Тепер усю школу “накручують” Боцви на вибори делегатів… 22 жовтня…

Ота Боцва, мовляв, і вперта як большевичкабезбожниця. Вона цілу годину стратила на те, що — “вам, дєті, “Закон Божий” не нужен”, бо то легенди, а ми вам дамо лише істинну історію на методі найпередовішого вчення — марксистської філософії. Бо от… візьмімо, каже, легенди про Мойсея. У Мойсеєві нічого божественного нема. Мойсей — це звичайна двірцева інтрига єгипетських жерців, які зайшли у конфлікт з фараоном за владу. Коли фараон зробив спробу підкорити їх собі як слуг, вони вирішили в боротьбі з ним “убити двох зайців”: і зігнати з фараона пиху богоподібного, і позбутися зайди при дворі — Мойсея, — що його знайшли дитям у шуварах Нілу й виховали з волі цариці при дворі; він мав потужні здібності й міг претендувати на щось велике, але — в руках фараона, — хіба на шкоду жерцям. Тому ті поспішили використати його самі, пообіцявши, що він із жидами отримає “обітовану землю”, де стане царем, якщо збунтує жидів до втечі, наробить прикростей фараонові — аж до вмертвіння його сина, єдиного наслідника. Мойсей погодився, жерці йому сприяли до того часу, поки він не перейшов Червоне море. Відтак його покинули, і той подався не простою караванною дорогою, короткою, до Палестини, а зблудив у пустелю… очевидно, погано знав географію, весь час перебуваючи невиїзно при дворі. Та — з одного боку — на щастя: бо фараонова кіннота, що переслідувала жидів, повернути їх у рабство, проскочила коротким шляхом, нікого не встріла, й прибула в Єгипет ні з чим; а з іншого боку — на біду: бо продовжував блудити пустелею і далі, щораз глибше… аж на довгі роки. Зате, користаючи зі своїх талантів, магічних знань, виховав доволі потужну армію, на чолі якої поставив такого Ієзуа сина Нуна, тобто Ісуса Навина. Мойсей, однак, в глибокій старості, перед виходом з пустелі, помер. А Навин сам повів могуче військо запанувати на “обіцяній землі”. Та земля, проте, була заселена багатьма племенами й народами. Отже, довелось забирати “своє” мечем. Ісус зумів побити тридцять царів, знищили багато міст, серед яких відомий Ієрихон, вирізали все населення, нагарбали чимало добра, золота, мідних і залізних виробів… властиво, спричинили суцільний геноцид місцевого населення і заснували Юдейську державу. Але держава — на крові “невинно убієнних” — довго не проіснувала, послідували напади мугутніших царів, — скажімо, Вавилона… А в 70 році н. е. імператор Римської імперії Тит розгромив Єрусалим, зрівняв із землею найбільшу жидівську святиню, — крім “стіни плачу”… а жидів розсіяв світами.

Один із “глувняжів”, тепер десятикласників, насмілився спитати просто: звідки вона, Боцва, те взяла?!

Безбожниця відповіла зухвало: а все онде написано в Біблії, що ви її донедавна вивчали на годинах релігії — і нічого не розуміли, бо “попи” від вас ту правду скривали; адже там усі історичні факти прибрано в містичні й близькі до художньої вигадки шати; якщо ж цю позолоту відшурувати, то лишиться гола, — земна, буденна правда.

…ба, от які вони, Боцви, майстри фальсифікації навіть Божого передання! От вам — большевики, дияволом спокушені й навчені!

…і що можна отцеві Рижакові повісти на ту його пристрасну сповідь, що має біблійні риси? І легко пристосовується до слів пророка Ієремії, коли Ізраїль мав великі дочиніння з Вавилоном: “Радуйтеся й веселіться, грабіжники моєї спадщини! Скачте, мов теля на луці! Неначе жеребці іржіте! Засоромилась вельми ваша мати, що вас породила. Ось вона, остання між народами — пустиня, посуха, дике поле”. Аякже, напровадять нам большевики таких Боцв із Харкова чи з Івановської губернії, щоби вести окупаційну політику, поки нарід не впаде на саме дно бездуховності, а патріотів повивозять на Соловки, до Сибіру, в нетрі Івановської тайги, щоби вони та їхні нащадки навічно поховали свій патріотизм український у вічній мерзлоті. Аякже, так само, як чинив окупант польський: хочеш “русіне”, роботи? — переходь на латинство, йди до костела, а будеш пишатися своїм українством уперто, як баран, то роботу дістанеш лише на мазурах, де…

— Дайте спокій, не накопичуйте стільки негацій, — коли я ще не помолився у ранішній молитві. Тупер буду молитися довгодовго, щиронайщиріше, аби Господь вислухав… та дав силу все то “пильне” витримати — не зварювати.

 

1 Через терни до зірок (лат.).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment