Конституція на тлі війни і «брудних лаптів»

Чи відповідають запитам українського суспільства зміни до Конституції України, проект яких розроблено і подано Президентом до Верховної Ради? На цю тему напередодні Дня Конституції України в інформаційній агенції “Просвіти” “Наголос” (вул. Хрещатик, 10Б, 6 поверх) відбулася пресконференція. У зустрічі взяли участь народні депутати багатьох скликань (голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан, Степан Хмара, Іван Заєць, Георгій Філіпчук), учасники тої пам’ятної червневої “конституційної ночі” 1996 року. Саме вони були серед тих демократичних обранців, які відстоювали найважливіші принципи і положення цього документа. До роботи долучився і доктор юридичних наук Володимир Василенко, який також брав участь у підготовці всіх найважливіших документів, що стосуються Української держави.

— Сьогодні Україна набула офіційного статусу члена Європейської спільноти, — привітав колегучасників і журналістів голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан. — Це ще більшою мірою зобов’язує Україну не лише декларувати, а й дотримуватися демократичних принципів життя країни, які записані в Основному Законі. У зв’язку з цим треба погодитися, що в редакції Конституції 1996 року є багато провалів, є багато речей суто декларативних. На практиці вона мусить відповідати корінним інтересам українців. Але це не на руку нашому сусідові, який найбільше зацікавлений у викривленні її основоположних статей. Особливо це стало відчутно після ухвалення Конституції, коли почала наростати русифікаційна політика Москви в Україні. Тож ми, українці, за цих умов не уникнемо конфліктів із Росією, поки не вирішимо основоположних проблем. Насамперед це стосується замаскованих і відкритих замахів на статтю 10 нашої Конституції.

Цю точку зору П. Мовчана повністю поділяє і Володимир Василенко, доктор юридичних наук:

— Ця стаття для нас фундаментальна, — сказав він. — Уже з перших днів відновлення незалежності України влада РФ почала порушувати питання про надання російській мові статусу другої державної. Тому це послідовна лінія Москви, яка всі ці роки супроводжується різними засобами тиску на українську владу: Верховну Раду, Уряд, Президента. Ця вимога висувалася нам під будьяким приводом. І незмінно супроводжувалася акціями протесту російської влади на будьякі, навіть скромні намагання української влади імплементувати положення статті 10 Конституції. Навіть коли Конституційний Суд України 1999 року ухвалив рішення про тлумачення і імплементацію цієї статті, в Москві зчинився страшенний ґвалт. Тоді КСУ чітко позначив параметри вживання і використання української мови як державної. І підтвердив, що вона повинна застосовуватися у всіх сферах суспільного життя, хоча поряд із нею можуть застосовуватися мови національних меншин у тих рамках, які встановлені законами України. Особливий наголос тоді зробили на застосуванні української мови у сфері освіти. Наша держава досягла відчутних результатів у застосуванні мови в освітній сфері — у шкільній і вищій, особливо шкільній.

Закон України 1989 р., коли вперше було встановлено статус української як державної, ухвалювався, коли українська мова була суттєво витіснена зі сфери нашого життя. Йому передувала хвиля протестів, бо свідома частина українського суспільства розуміла, що підривається сам корінь нації, в державі виховується неукраїнськомовна і неукраїнська еліта. Це ж аксіома, що будьяка держава сильна національною елітою. Виховання ж у національному дусі без національної мови просто неможливе. Відтоді, хоча й не дуже високими темпами, але набирала сили тенденція щодо ширшого застосування рідної мови саме в освітній сфері. Ось тоді, побачивши настрої і рішучість українців, російська влада вдарила на сполох. Щоб зупинити застосування української в освітній й інших сферах, була висунута ідея надання російській мові статусу другої державної. Унормувавши через своїх емісарів (читай: депутатів ВР від Партії регіонів і Компартії) цей статус законодавчо, Москва сподівалася отримати можливість тотального застосування російської мови в усіх сферах життя, зокрема в освіті.

Передкінцевою метою цих широкомасштабних заходів було знищення національної ідентичності, тим самим позбавляючи права політичного, юридичного й ідеологічного підґрунтя існування Української національної держави. Інакше кажучи, влада Російської Федерації використовувала і нині використовує мову як геополітичну зброю. Ця вимога не стосується захисту росіян чи російськомовних в Україні. Бо мета зовсім інша. Навіть представники європейської спільноти неодноразово пересвідчувалися, що мовні права етнічних росіян не порушуються. Будьяка дискримінація їхніх мовних прав як таких відсутня. І доказом тому, наприклад, за весь час існування незалежної України є не лише наша дійсність, а й відсутність жодної скарги в українського омбудсмена, нема жодної скарги громадян України в Європейському суді з прав людини. Нема позовів росіян щодо порушення їхніх мовних прав і в українських судах.

Отже, це яскраве підтвердження того, що існуюча практика в Україні не пов’язана з порушенням прав і дискримінацією російськомовного населення. Ми бачимо, навпаки, що цинічно і систематично порушуються права етнічних українців, які не можуть реалізувати свої мовні права, насамперед у східних і південних регіонах, особливо містах. Там немає шкіл з українською мовою викладання, відсутні українськомовні газети, телеканали і т. ін. Усе, що зчиняє Москва, — це спекуляції навколо забезпечення мовних прав росіян. Вона намагається нав’язати Києву такий мовний режим, який би сприяв витісненню, а в результаті — викоріненню української мови.

На жаль, уже нова українська влада після Євромайдану поводиться у цьому плані вкрай непатріотично. Вона виступає у мовній царині з антинаціональними, антидержавними підходами. Уперше це пролунало 18 квітня 2014 р. Це була спільна заява спікера і тодішнього в. о. Президента Турчинова та прем’єра Яценюка. Вони заявили, що для досягнення миру та порозуміння між громадянами України буде забезпечено право обласним міським і районним радам ухвалювати рішення щодо надання на відповідній території регіону одночасно з державною українською офіційного статусу російській. Або інших мов, якими розмовляє більшість населення на тій чи тій території.

Тоді була створена Тимчасова Конституційна комісія. Вона працювала не прозоро, на її засідання не допускали представників громадянського суспільства, експертів. Вони створили проект Конституції, який надіслали Венеційській комісії. У цій редакції зазначається, що органи місцевого самоврядування, згідно з законом, можуть визначати статус офіційних щодо тих мов, які поряд із державною мовою застосовуватимуться на території відповідних адміністративнотериторіальних одиниць. Одне слово, влада демонструє готовність до надання російській мові статусу офіційної або будьякого іншого.

Але ж офіційний статус — державний статус. Про це чітко записано в рішенні КСУ від 1999 р. Таким чином ці формулювання заперечать статтю 10 Конституції України. Як це можна полагодити — незрозуміло. Це серйозна підстава для нашої занепокоєності. Українська громадськість, не лише українці, мусять виступити з твердою позицією, щоб унеможливити ухвалення цих положень у новій Конституції України. Фактично це поступка вимогам Путіна і його влади, реалізація яких є міною уповільненої дії під основою конструкції української державності. У майбутньому вона обов’язково мусить вибухнути. Як вона вибухнула нині в Криму і на сході. Ліберальна антиконституційна політика в мовному питанні уже призвела до сегрегації в суспільстві, до роз’єднання наших людей. Замість того, щоб об’єднувати суспільство, вона сіє зуби дракона. Пам’ятаймо, що державна мова всюди і завжди мала і має насамперед інтегративну функцію. У всіх державах це чітко працює. Зрештою, наша мовна політика, мовне законодавство України цілком вкладається в параметри мовної політики європейських держав, європейської практики.

Степан Хмара акцентував увагу на тій силі, яка нав’язує нам зміни до Конституції, насамперед радячи “скорегувати” у своїх не вельми прихованих інтересах її основні положення.

— Це іде від нашого споконвічного ворога — імперської Росії. Це давня і незмінна її політика щодо України. Для нас абсолютно неприйнятна позиція Москви, коли наша влада, не дуже наголошуючи на тому, погоджується вести мову про наш внутрішній устрій. Зрештою, тут ідеться не лише про державність української мови як фундаменту культури, на якому вибудовується патріотичне виховання. Головне — завдається нищівний удар по формуванню і функціонуванню нашої держави як унітарної. Тоді, 1996го у Верховній Раді за це тривала шалена боротьба. Ми стояли між Сціллою і Харибдою: з одного боку загроза русифікації, з другого — космополітизм. Це реальна загроза нашим національним основам.

Ще один підводний камінь нового проекту — децентралізація держави. Нині це вкрай небезпечна річ, особливо за умов війни. У нас не неоголошена, а справжня війна, війна нового типу. На українську територію закидають російських диверсантів, ними і колаборантами керують російські “специ”, їх озброює і фінансує Москва. Росія вдалася до крайніх заходів — війни, щоб загальмувати деколонізаційні процеси в Україні. За всі 23 роки незалежності влада, яка змінювала одна одну, майже нічого не зробила, щоб вирвати країну з лабет Москви. Крізь пальці дивилася на розгул антиукраїнських сил у центрі і регіонах, навіть потурала їм. У результаті отримали кров і смерть українців.

Із ним солідаризувався Іван Заєць:

— Росія розв’язала справжню війну проти України. Вона розглядає Україну як екзистенційного ворога. І від того, буде чи не буде існувати Україна як незалежна держава, Росія виводить своє майбутнє. Їй треба, щоб Україна припинила своє існування як незалежна держава.

До речі, це таки оголошена війна. Це засвідчує відповідне рішення Ради Федерації Російської Федерації на застосування збройних сил на території України, про яке майже ніхто не згадує.

Чому Кремль, внаслідок першого етапу агресії, так легко здійснив анексію в Криму і встановив режим терору в кількох областях Сходу? Тому що наша центральна влада впродовж 10—15 років по суті дозволила ділити Україну на вотчини: Крим, Донбас, Харківщина і т. ін. Вона дозволила місцевим олігархам, князькам із бандитською природою, культивувати ненависть до всього українського в усіх регіонах. Насамперед ненависть до державної мови, до нашої історії, національних традицій. Урештірешт уся ця зневага переросла у ненависть до всього українського. Навіть на побутовому рівні, коли людина просто розмовляє українською мовою чи ходить у вишитій сорочці. А це вже певний расизм. Ось першопричина, чому розгулялися сепаратисти у цих регіонах. Після всього цього невже хтось думає, що шляхом дедалі більшої поступливості — русифікації цих регіонів, подальшої деукраїнізації — можна вийти з цієї ситуації? Така позиція — це злочин проти власного народу.

Культивування зневаги до українського витіснило з людей традиційні цінності, замінивши їх ідеологією так званого “русского міра”. За своєю природою це расистська, фашистська ідеологія. Вона не передбачає існування таких народів, як українці, білоруси, інших, менш численних народів, пропагуючи і на практиці відроджуючи штучне утворення — російський народ, звісно, під омофором Москви. Тому прагнення українців жити власним національним життям не могло не викликати її ненависті, яку вона успішно вживлювала в зазначених регіонах України. Ми мусимо розуміти причини цього сепаратизму і усвідомлювати, що без українізації цих регіонів проблему не вирішити…

Нині Росія веде наступ на Україну двома фронтами: перший — анексія території, другий — руйнація ментальності, розкладання її зсередини. Москва вживлює нам фінляндизацію — політику обмеження суверенітету щодо України. Росія вимагає і від Заходу визнати проведення обмеження нашого суверенітету через нейтралітет, федералізацію України, надання статусу другої державної російській мові. За цих умов руйнування вертикалі української влади може загрожувати нам катастрофою.

Георгію Філіпчуку, нині академіку НАПУ, який був також учасником “конституційної ночі”, особливо запам’ятався період 1996—1999 рр.

— Це була надзвичайно зла, — сказав він, — зухвала і злісна, практична офіційна політика щодо того, якнайшвидше переписати ст. 10 Конституції. Але повсякчас будьякі ворожі спроби закінчувалися перемогою українства. 1999 р. було відповідне рішення Конституційного суду, яке розставило всі крапки над і. Що ми маємо зараз? Дуже цікаву ситуацію. Скажу образно: намагаються в брудних лаптях зайти у святий храм. Тобто практично зігнорувати конституційне рішення. Як це було в законі КіваловаКолесніченка, і як це сьогодні пролонговується різними нормативними і піднормативними актиками. Це спроба замість дверей пролазити у вікна. Багатьом із тих, хто стоїть у перших рядах української влади, бракує національного світобачення. Виходячи з інтересів національної безпеки, мушу нагадати. Починаючи від Івана Огієнка, Григорія Ващенка, Бориса Грінченка, — усі вони говорили про надзвичайно важливу методологічну річ: якщо народ втрачає територію, він може її повернути; якщо народ втрачає державність, він також може її повернути; але він ніколи не повертає своєї території і держави, якщо він загубив мову, віру і національну традицію. Це є для нас абсолютно не дискутабельним, це те, що мусить бути головною методологією роботи всієї громади, всіх передніх рядів української інтелігенції.

Ми сьогодні в стані оголошеної і неоголошеної війни. Впродовж всього попереднього періоду формувалася надзвичайно страшна ідеологія щодо України — ідеологія етнонесприйнятності. І ця ідеологія сьогодні перейшла в позицію війни проти українства. Мусимо всі речі називати своїми іменами. Настав відповідальний час, як писав В. Липинський, якщо суспільство і наш народ не може бути весь національно свідомим, то передні ряди повинні такими бути. Нагадаю, що в Преамбулі і в 1 ст. Конституції України 1996 р., яку не треба переписувати (у варіанті брудних лаптів), щодо держави соціальної, правової, демократичної необхідно додати: Україна є держава національна. І якщо ми цього не захищатимемо, реалізуючи на практиці цю ідеологію, то втратимо державність і народ як такий.

Мусимо посилити український чинник. Усупереч вигадкам Солженіцина і Дугіна, Україна повинна чітко заявляти, що територія Новоросії і Криму ніколи не були споконвічними землями Росії. І пам’ятати, що національнокультурна політика України є надзвичайно важливим сектором політики Росії. Отже, всюди, від Преамбули й в інших статтях Конституції, мусимо писати “Українська земля”, а не “земля України”. Наша історія, традиції і політична належність повинні бути чітко визначені й окреслені. Наша освіта мусить утверджувати українську національну ідею. Донедавна це було неможливим. У нинішній редакції змін до Конституції треба чітко зазначити місце і роль української національної ідеї…

На закінчення пресконференції слово взяв Євген Ґолибард, один із авторів нашої газети, який презентував свою багаторічну роботу “Конституція Української Республіки: проект за громадською ініціативою”.

 

Підготував

Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment