Опішненський «Здвиг—2014»

Надія КИР’ЯН

Фото автора

 

Усі, хто прибув на свято з різних куточків України і зарубіжжя, побачили й могли придбати вироби народних майстрів різноманітних галузей, мали можливість узяти участь у майстеркласах гончарів, малювальниць, ковалів; творчих конкурсах; вікторинах; виставкахпродажах різноманітних виробів та літератури з проблем гончарства; переглянули керамологічні фільми. І як на кожному святі звучали виступи фольклорних і естрадних етноколективів України.

Надзвичайно цікавим було спілкування з майстрами — учасниками свята.

Про один із напрямів у гончарному мистецтві, який почав освоювати, розповів полтавський художник, графік, живописець Олександр Гришко. Він закінчив полтавський університет, архітектурний факультет, навчався на кафедрі кераміки. Бере участь у полтавських і всеукраїнських художніх виставках. Вчився гончарювати починаючи з університету, з 2004 року. Захопився цією справою, де є можливість постійного вдосконалювання, розвитку. У міжнародному ярмарку участь узяв уперше, представив власні керамічні роботи — ужитковий посуд і окарини. Нещодавно відкрив для себе глиняну пластику, а саме виготовлення музичних керамічних інструментів — окарин, які ліплять вручну. Вони бувають різної конфігурації, різного розміру. Саме в цій галузі нині вдосконалюється.

Кераміст із Опішного Олександр Шкурпела разом із сином організував власне підприємство, вони займаються виготовленням керамічного посуду та різноманітних оригінальних тварин: коней, левів… Робить ці речі з 1983 року. Розповідає, що колись цей напрям мав надзвичайну популярність, багато майстрів створювали подібні вироби, відправляли в усі куточки світу: в Канаду, Англію тощо. Починав працювати у приміщенні, де зараз відкрито музей родини Кричевських, раніше там був цех заводу художньої кераміки, на заводі було три цехи. Нині завод уже не працює. І майстрів лишилося лише кілька, він один із них. А ще Омеляненко, Китриш, Шиян. Держава майстрів не підтримує, а самим виживати дуже важко. “Коли я починав працювати, — розповідає Олександр, — в Опішному було з півсотні таких майстрів, що мені ще до них дуже далеко. Старші люди відійшли, за тридцять років нових з’явилося одиндва. І все. Якщо не буде підтримки, галузь занепаде”.

Майстер розповів про себе, про цікаву технологію виробництва, яке він намагається втримати.

1992 року він закінчив Миргородський керамічний технікум, за фахом техніктехнолог. Брав участь у багатьох художніх виставках і в Україні, і за кордоном. Нині працює вдома, робить усе від початку до кінця: копає глину, ліпить, випалює, глазурує тощо.

“Спочатку виникає образ тієї тваринки, яку хочу виліпити, — розповідає майстер. — Не одразу виходить те, що задумуєш. Буває, мрію втілюєш роками чи й десятками років: один виріб зробив — не те, другий, так само третій і т. ін. Роблю речі дуже швидко. Колись на заводі за місяць зробив 12 норм. Намагаюся працювати так, щоб руки встигали за думкою.

Виготовити річ — процес технологічно довгий. Можна, наприклад, сьогодні задумати, завтра виліпити, а потім місяців тричотири за виробом треба ходити щодня: переставляти, надівати і знімати ганчірки, клейонки тощо, — щоб матеріал набув форми. При сушінні усадка 10 %. Якщо трішки не додивишся, десь виникне перекіс чи що — виріб розриває на шматочки, його викидаєш. Щоб довести до пуття, наприклад, великий підсвічник — потрібно шість місяців. Лише потім випалюю у дров’яній печі півтори доби”.

Вироби пана Олександра дуже різняться кольором, але він їх не фарбує. Виявляється, колір залежить від того, якими дровами топиш, коли випалюєш. Кожні дрова дають свій колір.

Деякі речі глазурує. Це інша технологія.

Олександрові дуже гірко, що наші скоробагатьки не вміють цінувати мистецтво. Розповів такий випадок. Купили в нього виріб, у який він вклав душу, на подарунок якомусь олігархові. А той його просто навмисно розбив — у його розумінні — на щастя.

Своє щастя в Опішному знайшла майстриня Любов Громова, родом із села Великий Байрак на Миргородщині. Вона закінчила Миргородський керамічний технікум імені Гоголя. Приїхала в Опішне практикуватися. Тут і заміж вийшла. Чоловік також майстер із виробництва плит, робить печі, зокрема, для випалювання керамічних виробів. А пані Люба — майстер із технології глини.

Разом із чоловіком Дмитром уже багато років виробляють кераміку. “Ця робота вимагає розуміння, багато терпіння, а найголовніше — любові, — розповіла пані Люба. — Це дуже великий труд. Хочемо принести людям щастя, радість, а найголовніше — показати дітям, якими іграшками гралися наші бабусі, дідусі, яке тепло треба держати в руках. Дитячі іграшки треба робити красивими. Хочеться, щоб і дорослі побачили цю красу, відчули тепло, щоб наступне покоління теж уміло створювати подібні речі.

Чоловік має іншу основну роботу, син здобуває освіту в Кіровограді в льотній академії. А гончарну справу в нашій родині люблять усі, це наше захоплення, для душі.

Колись в Опішному було два заводи. Зараз залишився один, та й той виготовляє продукцію в значно меншому асортименті. Робочих там дуже мало. Але люди сподіваються, що все відродиться.

Тут нині є Державна спеціалізована художня школаінтернат “Колегіум мистецтв у Опішному”. Там є уроки гончарства, розмальовування, випалювання тощо. Вивчають технологію повного циклу. Глина — це тепло, любов, натхнення. Коли це тепло пропустити через себе, руки не захочуть цю глину відпускати.

Ми з чоловіком вдячні нашому вчителю, чудовому майстру Володимирові Нікітченку, який нам відкрив таємниці професії. Надихають старші майстри, зокрема, Михайло Китриш, Гаврило та Явдоха Пошивайли. Уся їхня родина дуже багато зробила для розвитку та популяризації цього мистецтва, завдяки якому люди стають добрішими”.

Свято гончарів підтримали народні майстри найрізноманітніших галузей. Своє мистецтво представила родина ткачів Пілюгіних родом із Решетилівки. Про цю родину килимарів розповіла дочка Пілюгіних Наталія Дмитренко.

Батько Євген Іванович Пілюгін, заслужений майстер народної творчості, його дружина — вишивальниця, молодша сестра Ольга також ткаля. Усі члени Спілки художників, Спілки майстрів, лауреати обласної премії ім. І. П. Котляревського. Пані Наталя працювала на фабриці ім. Клари Цеткін у Решетилівці, була там останнім художником — 2005 року фабрика закрилася. Закінчила Решетилівський художній ліцей, за фахом килимарство, потім інститут Бойчука в Києві, стала магістром культурології, закінчивши Полтавський педагогічний інститут. Нині працює науковим співробітником у Полтавському художньому музеї. “Ми всі художники зі своїм власним баченням — конкуруємо всередині родини, — жартує пані Наталія. — Батько нещодавно повернувся з Лондона, куди його запросили на Дні української культури. Моя робота є у Ватикані у Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Наші килими прикрашають зали Верховної Ради України”.

Талановитих людей нам не позичати, їхні досягнення цінують у всьому світі. Сподіваємося, що нарешті гідно поцінують і в Україні. А нині вони своїм мистецтвом заробляють хіба що на скромне прожиття.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment