«Гамбіт надії» (Україна: констатації, матеріали, виклики, сподівання)

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Продовження.

Поч. у ч. 25 за 2014 р.

Майдан.

Зима тривоги нашої

I

Не тільки бездарна Януковичева команда не розуміла, що на Україну насувається гроза. Домежно тупі президентові “смотрящие” були свято переконані: будьяку непокору легко придушать — у них великий досвід усіх і все “ламати через коліно”. Універсальний метод ведення політичної полеміки. Ще жодного разу він їх не підводив. Можуть заперечити: а 2004го року, коли перемогла Помаранчева революція? Але 2004го “донецькі” ще не взяли повністю владу в свої руки. Головні її важелі були в Леоніда Кучми, який розгубився під тиском з усіх боків. Там Америка і Європа застерігають його, тут Майдан клекоче, а з Москви Путін погрожує. Справді є від чого президентській голові піти обертом.

Кучма діяв тоді як давньоримський Кунктатор: він вичікував невідомо чого — і це дало Майданові змогу виграти час. Він зібрав сотні тисяч активних протестувальників, а світові лідери після тривалих консультацій виразно артикулювали свої вердикти, котрі й стали вирішальними для подальшого розвитку подій. Кучма не тільки не противився, а й дав згоду на те, щоб Януковича відправили в глибокий нокаут. Президентом став Віктор Ющенко, на якого і світ, і Україна покладали величезні надії і який тих надій не виправдав, бо вже по недовгім часі свого президентства реанімував політичний труп Януковича (горезвісний універсал і прем’єрство Януковича), підписавши цим вирок собі й відкривши перспективи нарощення суспільного впливу прем’єрміністра з його донецькою ордою. “Донецькі” відразу ж розв’язали війну з “помаранчевими” й нещадно розгромили їх. А канонізований Майданом у національні святці Ющенко у сюжеті приходу Януковича на президентський Олімп відіграв ганебну роль Квіслінга.

І ось протестує на Майдані беззахисне студентство. Легко уявити іронію з цього приводу цинічного Януковича, який навіть не одразу дає команду своїм “пацанам” зачистити Майдан. Може, навіть він тоді й не наказував нещадно бити хлопців і дівчат. Кинув фразу про те, щоб цієї проблеми не було, а його запопадливі служки не могли стримати люті й ненависті. Бо ж у них є для цього всі підстави: сьогодні протестують, а завтра скажуть “Банду геть!” — так далеко може зайти, як воно справді згодом і зайшло.

Отже, “пацани” дали міліції команду: “Фас!”. Натреновані для цього міліціонери кинулися на юнаків і дівчат. Усе це лишилося зафільмоване й зафотографоване. Гумові палиці гуляють по головах, по плечах, по руках тих, хто мріє про європейські цінності, хто задумується над сенсом життя, хто сповідує гуманістичні пріоритети. Якраз усе те, на що глибоко наплювати донецькій братві, що поклоняється тільки Мамоні і що вимірює значення людини лише за кількістю в неї “бабла”.

І це відбувалося в центрі Європи, в країні, яка ще вчора декларувала свій європейський вибір і готувалася підписати євроасоціацію: домежно жорстоке катування беззбройних людей, які не виявляли ознак жодного опору. Суспільство здригнулося від жаху й обурення. Тепер, оглядаючися назад, розумієш: Янукович тоді підписав собі вирок. Але ні він сам тоді цього не розумів, ні ми не встигли того усвідомити. Шок і розгубленість паралізували суспільство. Влада показала свою дубоголовість, опустилася (чи вона й була там, а ми не хотіли того помічати) в глибоке середньовіччя, не побоялася показати свою елементарну безсердечність, цілковиту зневагу до нас і до наших розгублених ламентацій про те, що в суспільстві потрібен мир і що влада має тут показати приклад, що вона несе відповідальність за безпрецедентне насилля.

“Пацани” абсолютно ігнорували наші ламентації. “Пацани” були зайняті набагато важливішими з погляду вічності клопотами — вони натхненно дерибанили Україну. Боячись, щоб їм не перешкодили це робити, “пацани” прискорили оберти цієї операції. Ніяк не можна стриматися від лексичного екстремізму на взір “зграя шакалів”, коли йдеться про “команду” януковичів (усіх трьох), азарових, клюєвих, Арбузова, Єфремова, коли хочеш окреслити найголовніші прикмети цієї компанії і її неповторну роль у житті сучасної України.

Ми, наївні, все ще вірили, що з ними можна про щось умовлятися, бо вони, хвальки й позери, гордовито заявляли: “Донбас порожняк не гони0ть!” Ми апелювали до їхніх амбіцій, усе ще не можучи збагнути, що їхні амбіції доволі специфічні — це амбіції крадіїв і мародерів. А ми морочили їм голову якимись національними й моральними цінностями. Вони грали в свою гру і, як мовиться в такому разі, мали нас на увазі.

Зібравшися в Верховній Раді, вони — бо вони були більшістю — обурено говорили про тих екстремістів, які, протестуючи на Майдані Незалежності проти непідписання євроасоціації, вдалися до екстремізму, накинувшися на стражів порядку. Виходило (якщо їм повірити) так, що хлопці й дівчата вийшли за рамки дозволеної законами поведінки — вони накинулися на горопашних правоохоронців і почали їх бити. Правоохоронцям не лишалося нічого іншого, як захищатися, і вони пустили в хід гумові кийки, газ. Збивали протестувальників з ніг, били лежачих, тягали за волосся, гналися за тими, хто втікав і, наздогнавши, били й били…

“Маленька Європа”, як назвав групу протестувальників під монументом Незалежності журналіст Сергій Рахманін, була розгромлена. Дев’ять днів, починаючи з холодного й вологого 21 листопада, протривали тоді ці протести. Дев’ять днів сподівалися журналісти й студенти на Майдані підтримки Києва. Не дочекалися. Київ їм співчував, але до них не приєднувався. Здавалося, що ця наївна і намарна акція не матиме ніякої реальної користі для справи. Євроасоціацію вже не підписано. Поїзд наш пішов у майбутнє без нас. Ні переконати, ні налякати, ні вблагати владців (головно — Януковича) переглянути це рішення не вдасться. Пригнічене суспільство мовчить, як тоді, коли парламент ухвалив закон “КаКа”, спрямований на подальше знищення української мови в Україні. Спробували кинути пару сотень на відчайдушний протест під Українським домом, але акція згодом захлинулася, бо маси не підтримали протестувальників. А перед тим владці легко розправилися з так званим податковим Майданом. Негативний досвід поразок має негативний вплив на соціальну активність суспільства.

Це було небагатолюдно, але все одно вражаюче і прекрасно. Острівець свободи під монументом Незалежності жив зовсім іншим життям. Тут чи не щогодинно співали Гімн України. Це був священний ритуал цієї маленької республіки Свободи і Європи. Тут було багато прапорів України і Європи. Тут дружно скандували: “Україна — це Європа”. Молоді люди нагадували: якщо Україна буде без Європи й піде в Митний Союз, то вона окраде себе на майбутнє.

Після блискавичного знищення “маленької Європи” влада могла торжествувати. Власне, вона вже й починала це робити, помахуючи пальчиком. “Так буде завжди, коли екстремізм піднімає голову”, — застережно повчали владні спікери штибу Володимира Олійника та Михайла Чечетова, які зі шкури пнуться виправдовувати Януковича і його клевретів навіть і за всі ті паскудства, котрих ті ще й не збиралися зробити. Але сталося зовсім не те, на що розраховували владці. Вони думали домежно застрашити протестувальників і всіх, хто їм співчуває.

Драматичні події на Майдані змобілізували й сконсолідували столицю. “Київ! Вставай!” — тривожно гукали в ніч дзвони Золотоверхого Михайлівського собору. “Київ! Вставай!” — звучало в соціальних мережах. “Київ! Вставай!” — зрозпачено вигукували потортуровані юнаки й дівчата, розсіяні з Майдану Незалежності. “Київ, вставай!” — кликали листівки, що вмить з’явилися на вулицях столиці. “Київ! Вставай!” — зазвучали дзвінкі слова студентства в метро.

І Київ устав. Сотні тисяч людей прибули на Майдан. Розпочиналося те, що називається революцією. Людей вели обурення та гнів. Ніхто не знав, що і як буде, але всі знали, що не повинно бути так, як є. “Банду — геть!”, “Зека — геть!” — звучало тисячоголосе над Майданом. Енергія протесту акумулювалася в енергію повстання.

Було 1 грудня 2013го. Майдан — планета, на яку висадилися всі ті, хто рушив захищати потоптану і понищену людську гідність. Хто відчував особистою образою перебування на олімпі донецького паханату на чолі з “двічі несудимим” Януковичем. Ситуація, як мовиться, цілковито виходила зпід контролю всіх. Ситуація розвивалася сама собою. Ніхто вже не знав, що тепер може бути. Тільки легковажні владці зберігали спокій: мовляв, знову через коліно всіх поламаємо. До Києва звідусюд стягувалися внутрішні війська.

І ось — перше народне віче. Те, що було раніше, — мітинги. Гнівні виступи політиків, громадських діячів, журналістів і письменників. Нині ж — масштаб вражаючий. Нині, сказати б, мегаМайдан. Нині емоції б’ють через край. Гнів закипає в кожному мовленому й не мовленому слові. Владці також не шкодують інвектив на адресу бунтівників. Близькі до Майдану вулиці заповнені, мовби гайворонням, спецпризначенцями. Зіткнення назріває. “Мирний наступ” у дусі Магатми Ганді вилонює з себе радикальний порив — на штурм Банкової кидається маса молодих людей. Їм назустріч щільними рядами, мов римські легіонери, виступають міліціонери й спецпризначенці. Вербальним зударом усе не закінчується. Молоді люди кидаються на стражів. Стражі кидаються на них. Починається бійня. Беркутівці розсіюють атакувальників, переслідують їх і нещадно б’ють. Б’ють і топчуть тих, хто впав. Спецпризначенці наздоганяли своїх жертв і на Інститутській, і навіть аж на Садовій. І нікому з них не було пощади. Жертвами їх ставали і випадкові перехожі, які не мали про події біля адміністрації Президента жоднісінького уявлення. Українське телебачення велемовно розводилося про озвірілих екстремістів, які накинулися на правоохоронців і спровокували побоїще на Банковій. Особливо популярним у цих сюжетах був епізод із грейдером, на якому група молодих людей штурмувала загорожу на Банковій. До речі, там у центрі подій опинився Петро Порошенко, який, вилізши на грейдер, переконував протестувальників відмовитися від такого способу атаки адміністрації, оскільки це може спровокувати силовий розвиток подій. Грейдер урешті було зупинено, але силовий розвиток подій це не зупинило.

Одразу ж після побоїща на Банковій Майдан гарячковито огороджувався барикадами. Тисячі рук видовбували бруківку, громадили мішки з піском і снігом, протягували колючий дріт. Ніхто нічого достеменно не знав, що далі буде, але всі хотіли бути готовими до всього, що може бути. Захоплено міську державну адміністрацію. Встановлено кількадесят наметів. Майдан розростається. З усієї України сюди їдуть люди, готові боротися з владою. 10 грудня силовики йдуть на приступ Майдану. Але цього разу їм не вдається “зачистити” простір. Вони відступають од міськадміністрації. Майже голіруч протестувальники відбили спецназівців. Але схоже, що самовпевнена влада й тоді не сприйняла ситуацію серйозно. Вирішено наростити масу атакувальників Майдану, хоч Янукович і запевняє представника держдепартаменту США Вікторію Нуланд, що проти людей Майдану в жодному разі не буде застосовано силу. Можливо, західні лідери й повірили в слова Януковича, але в Україні — ні. В Україні вже були навчені: Янукович завжди банально бреше. Це жалюгідний політичний шулер.

Далі буде.