Винищення слов’ян

Вадим ПЕПА

На лихо, горе не одне приходить, а з такими спільниками, від яких, мабуть, і в пеклі чорти з огидою відвертаються. Прийшлі кочівники успадкували від “бича Божого” Чингісхана сатанинську підступність. Як той завойовував Китай із його незліченним людом? Ось захопив зненацька поселення, так би мовити, скраю. Тут же загарбники виловлюють без розбору не тільки чоловіків, а й підлітків, жінок із дітьми та женуть їх перед собою на бойові лави супротивника та на мури фортець. Чим далі, тим більші маси бранців лягають кістьми, вимощуючи завойовникам дорогу аж до столиці Піднебесної, яка так само, як багато попередніх міст, підпливла кров’ю самих же китайців.

Докладніше вимальовувати переможні битви ординців немає потреби. Ефективність такої тактики для сучасників не секрет. На початку 2014 року нової ери телеглядачі від малого до великого бачили подібне на власні очі. Так звані “невідомі” або “зелені чоловічки” наступали в Криму на українських військових, виставивши перед собою дешево проплачених зомбованих мирян. А розгул сепаратизму на Сході України перевершує жорстокість орд хана Батия: знавіснілі снайпери прицільно вбивають українських воїнів ізза спин місцевих мешканців.

Такий ось вишкір безумства в час нібито високих досягнень цивілізації. Не стільки чеченці, осетини, чуваші та якісь там інші, а саме слов’яни воюють проти слов’ян. Така дивовижа й уві сні не могла приснитися тим громадянам України і Росії, котрі сповна розуму. Визрівала ж надія, що навіки канули в Лету жахіття геноциду українського селянства лиховісного 1933го року. Що не буде вороття не тільки до розрухи, спричиненої Другою світовою війною, а й до задушливого чаду ненависті, в якому в Західній Україні так звані енкаведисти нещадно винищували не когось іншого, а таки ж слов’ян. На чиїй же крові не вибудовується, а пропагується “слов’янська єдність”? Усе тих же слов’ян?

Північна частина Східної Європи, не говоримо тут про Україну, до самої магми просякнута слов’янською кров’ю. “Собиратель земли Московской” Іван на прізвисько Калита одержав ярлик на улус від монгольського хана. За грізними наказами від ненаситного поневолювача обдирав до нитки багатші слов’янські землі. Услід за ним усі наступні данники монголів нагинали до рабського послуху непокірних. Нападали спільно з монголотатарськими силами на Новгород, Псков, Твер. Розоряли, палили, перетворювали на руїни основні центри й довколишні міста. Більш успішно, ніж будьхто інший, вислужилися перед ханами Олександр Невський у ХІІІ і Дмитро Донський у ХІV ст. Останній із ласки супостата утверджувався як великий князь московський, а невдовзі ще й володимирський. Бо розправився з ближніми, як непримиренний ворог. Вигубив стільки слов’ян, що на тому світі незчисленні жертви його проклинають.

І що ж Москва? Заглянути б до грунтовної праці визнаного дослідника М. Костомарова “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”. Подати б в українському перекладі уривок, у якому дано оцінку московським боярам: “Здебільшого це були люди, які за своїм походженням не належні Москві; частково вони самі, а частково їхні батьки й діди прийшли з різних сторін і знайшли собі в Москві спільну вітчизну: ось вони й ополчилися дружно за першість Москви над Руссю. Та обставина, що вони приходили в Москву з різних сторін і не мали між собою іншого політичного зв’язку, окрім того, що усіх їх прихистила Москва, сприяло їхній взаємодії в інтересах спільної для них вітчизни”.

Не оминути того, що в даному разі М. Костомаров поклонився й фальсифікаторам історії. В ХІV ст. там, де Москва, ні про яку Русь іще не йшлося. Значно пізніше німецькі великорозумні радники Катерини ІІ заповзялися привласнювати все те з визначного, що стосувалося Києва і відбувалося на обширі, який нині в кордонах України.

Це для уточнення. А щодо суті, то виникає запитання: якою ж тепер є Москва? Наскільки перемінилася і видозмінюється? Чи не пронизує дух минулого віки? Відповідь не за сімома замками. Принаймні освіченим під силу збагнути, від якого коріння плоди добра і зла.

Іван ІV на прізвисько Грозний або, поукраїнському, Лютий, також із роду, який “не належний Москві”. Переплелися візантійська й ординська та ще, як заявлялося, нібито й варязька лінії. Як виявилося, воістину гримуча суміш. Про те, з якою божевільною ненавистю начебто благочестивий вінценосець викорінював волелюбних слов’ян, повідує в названому вище дослідженні М. Костомаров:

“Московський цар давно вже не терпів Новгорода… Видно, що Іван читав літописи і з особливою увагою зупинявся на тих місцях, де описувалися давні вічові свободи. Ніде, певна річ, він не бачив таких різких, ненависних для нього рис, як в історії Новгорода і Пскова. Зрозуміло, що до цих двох земель, а особливо до Новгорода, розвивалася в ньому злоба…

У грудні 1569 року здійснив Іван Васильович похід на північ…

Ще до прибуття Івана в Новгород приїхав туди його передовий полк. За царським повелінням одразу ж оточили місто з усіх сторін, щоб ніхто не міг утекти з нього. Потім нахапали духовних із новгородських і довколишніх монастирів і церков, закували в залізо і в Городищі поставили на правіж. Всякого дня били їх на правежі, вимагаючи по двадцять новгородських рублів із кожного начебто як на викуп. Так продовжувалося днів п’ять… Це робилося в перших числах січня 1570 року…

6 січня, в п’ятницю, приїхав государ у Городище з рештою війська і з 1500 московських стрільців. На другий день дано повеління перебити дубинами до смерті всіх ігуменів і ченців, які стояли на правежі, і розвезти тіла їхні на погребання, кожного у свій монастир. 8 січня, в неділю, цар дав звістку, що приїде до Святої Софії до обідні…

Іван вислухав обідню з усіма своїми людьми, а із церкви пішов до столової палати. Там приготували обід для високого гостя. Як тільки усівся Іван за стіл і попробував їжу, як раптом заволав. Це був умовний знак (ясак): архієпископ Пимен був схоплений, опричники кинулися грабувати його владичну казну…

Услід за тим Іван наказав привести до себе в Городище тих новгородців, які до його прибуття були взяті під сторожу. Це були владичні бояри, новгородські діти боярські, виборні міські і приказні люди і знатні торговці. З ними разом привезли їхніх дружин і дітей. Зібравши весь цей натовп перед собою, Іван наказав своїм дітям боярським роздягати їх і терзати “несповідимими”, як говорять сучасники, муками, між іншим, підпалювати їх якоюсь винайденою ним сполукою, яка у нього називалася “піджаром” /”якоюсь складною мудрістю огненною”/, потім він велів змучених, опалених прив’язувати ззаду до саней, стрімко везти услід за собою в Новгород, тягнучи по мерзлій землі, і метати у Волхов із мосту. За ними везли їхніх жінок і дітей. Жінкам зв’язували назад руки з ногами, прив’язували до них малят і в такому стані кидали у Волхов. Річкою їздили царські слуги з баграми і добивали тих, котрі спливали. “П’ять тижнів тривала непогамовна розлютованість царева”, — говорить сучасник. Коли цареві врештірешт обридла така потіха на Волхові, він почав їздити по монастирях і наказав перед своїми очима знищувати вогнем хліб у скиртах і в зерні, рубати коней, корів і всілякий скот. Залишився переказ, що, приїхавши в Антонів монастир, цар вислухав обідню, потім увійшов у трапезну і наказав побити все живе в монастирі. Розправившись таким чином із чернечими пожильцями, Іван почав прогулянку мешканнями мирян Новгорода, наказав знищувати товари купців, розкидати лавки, ламати двори і хороми, вибивати вікна, двері в будинках, знищувати домашні запаси і всі надбання мешканців. Того ж самого часу люди їздили околицями Новгорода, у селах, дворищах та боярських садибах розоряли житла, знищували запаси, убивали скотину й домашню птицю…

У Новгородській повісті говориться, що цар топив щодня по 1000 осіб, зрідка по 500… Псковський літописець говорить, що Волхов загатили тілами… Наслідки царського погрому ще довго відгукувалися в Новгороді. Винищення хлібних запасів і домашнього скоту спричинило страшний голод і хвороби не тільки в місті, а й у його околицях. Доходило до того, що люди поїдали одне другого і викопували мертвих із могил…

З Івановим відвідуванням новгородський край підупав, обезлюднів. Не добиті ним, пограбовані новгородці стали жебраками і приречені були плодити убогі покоління”.

Тоді ще не було проголошено таких понять, як геноцид, голодомор. Жодних осудів по живих слідах. Тільки поголовний переляк, жаль, плач, біль, сум. І по всьому в ХХІ ст. нової ери божевільна потвора царя звеличується як “Гордість Росії”. Чи ж таке безумство не заохочує новоявлених наслідувати та із заздрістю поглядати на взірець?

Перелік мордувань слов’ян нескінченний. Бачене й пережите увійшло в плоть і кров не тільки убивць, а й усіх наступних поколінь. Чи ж не дається досі в знаки злочинне уже не як умовний, а безумовний рефлекс, притаманний певним людським масам? І чи ж не виявляється це нині в усій відворотності на Сході України? Тим паче, що зпоміж гідних спадкоємців дикої слави Лютого і “скажений сват” Петро І, і “голодна вовчиця” чи то “всеєвропейська блудниця” Катерина ІІ та більшою чи меншою мірою й усі московські царі.

А 1917 року до столиці, перенесеної на береги Неви, німецькі таємні служби в змові з хижаками міжнародного капіталу доправляють у закритому вагоні сорок осіб усе таких же “не належних Москві”. Жодного слов’янина. А беруть у свої руки вищу владу в Російській імперії. Затягують удавку диктатури пролетаріату. Розкручують червоне колесо кривавого терору. Залучають до винищення непокірних українських селян бандитські зграї таких карних злочинців як погромник Г. Котовський чи одеський злодій у законі Мішка Япончик.

Відкрити б книгу багатостраждальної української письменниці Докії Гуменної: “У місті Звенигородці в цей час гуляв “красный террор” і “воєнний комунізм”. Це ж була весна 1918 року. Саме оце більшовики зайняли місто і головні їхні сили були китайці. Вони йшли від дому до дому і грабували поголовно все, тут же одягали на себе жіночі кофти, дамські капелюхи, циліндри й фраки, тут же убивали, діяв ревтрибунал… Поводились, як татарська орда”.

Невже схожа напасть повинна спостигати Україну з її невід’ємними Донецькою і Луганською областями навесні 2014 року? Хіба наша країна не достойна кращої долі? Який Чорнобог затьмарив свідомість тих верховодів, котрі знову насилають на слов’ян чуму нищення? Та ж заявлено стократ мудрецями, що коли двоє стають один проти одного на смерть, неодмінно виграє хтось третій, сторонній. Для кого зачищається життєвий простір? Невже комусь невтямки, що невтримна агресія досі ненаситного північного сусіда завдає дошкульної шкоди обом — і Україні, і Росії?

Гляньмо у вічі історії. Не повторюймо минулі трагедії як фарс, що стікає кров’ю.