Володимир Івасюк повертається

Нотатки з презентації книжки “Орфей Собору Нації”

Леся КЛИМ,

член Спілки журналістів України ІваноФранківська область

Фото Олі ЯремЧук та

Романа Островського

 

— Василю Васильовичу, Ви розпочинаєте презентацію своєї книжки з сумної, трагічної події у тогочасній підневільній Україні.

— Це була сумна і надзвичайно вражаюча для українства подія — 22 травня 1979 року. Плакав увесь Львів. А в пам’яті у терновому вінку мелодій гули дзвони — монотонна музикареквієм, обпечена гіркими сльозами батька з матір’ю, сестер і друзів композитора.

У квартирі композитора Івасюка стояла закрита домовина з тілом Володі, яку влада заборонила відкривати — щоб люди не побачили на тілі українського мученика кривавого почерку кадебістських звірів: розтрощені пальці, випалені очі, понівечене все тіло.

На вантажну машину, прибрану барвистим гуцульським килимом і встелену квітами, труну з тілом композитора не поклали, бо пролунало народу тисячоголосся: “На рамена! Нести! На рамена!” Студенти консерваторії кладуть домовину на плечі — і розбурхане людське море пливе вулицями зажуреного Львова до місця вічного спочинку великого українця — до Личаківського цвинтаря.

Попереду траурної процесії йде донька відомого львівського художника Володимира Патика — смілива дівчина Оксана — з портретом Володі у миртовому вінку. За нею Левко Дутківський і Назарій Яремчук, вони несуть великий вінок білих троянд від Софії Ротару.

— На похороні Володимира Івасюка була моя мати. Вона розповідала, що, незважаючи на категоричну заборону та залякування кремлівської влади не їхати до серця Західної України — міста Львова, — провести композитора в останню путь прилинула вся Україна.

— Сміливців, відчайдухів, справжніх патріотівукраїнців уже було не залякати. Того дня — 22 травня 1979 року — народжувалася нова Соборна Україна. У такий же день, понад сто років тому, український люд також сходив на гору — на високу Чернечу гору. З Тарасовою домовиною, з прахом Кобзаря, що його привезли у Канів із Петербурга на перепоховання. Кобзар бачив із Чернечої гори ту велелюдну процесію у Львові, яка пливла за тілом Орфея Собору Нації — Кобзаря української пісні та музики Володимира Івасюка. Такого велелюддя Львів не бачив із п’ятого листопадового дня 1944 року. Тоді ховали слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Похорон перетворився на народне віче. Вічереквієм. Вічепам’ять. Вічепротест супроти душогубів — кадебістської та партійної кліки, які носять на чолі тавро злочину — “каїнову печать”. Ступив крок уперед Ростислав Братунь — і зробив перший постріл словом у вбивць Івасюка. За сміливий виступ на похороні свого друга його відгородили колючим дротом від Спілки письменників України, позбавили посади, безсоромно витурили на вулицю. Десять років цькували, травили творчу особистість радянські ідеологи, урештірешт вчинили замах на поета у Києві. “А Україна таки буде вільною!” — сміливо випалив поетборець…

У травневий вінок композитора вплітав гірку поезію квітів пам’яті ще один львівський поет — Роман Кудлик. То вже говорив бунтівний дух нової доби українців. А професор Львівської консерваторії, поляк за національністю, Лєшек Мазепа нарік свого студента Володимира Івасюка будителем національної свідомості українців.

Домовину з тілом Володимира Івасюка опустили в землю. Тихо забриніла пісня “Чуєш, брате мій”, яку заспівав увесь Личаків. Раптом хтось із велелюддя вистрелив: “Усіх не перевішаєте! Усіх не переб’єте!”… А потім з української душі вирвалася та полетіла аж до неба Тарасова пісня “Думи мої”. На Зелені свята, 10 червня, батько і син — Петро та Василь Січки — влаштували на Івасюковій могилі велелюдне народне віче супроти тоталітарної комуністичної системи та вказали на сірі муровані будинки, за якими схоронилися Володині убивці. Василя Січка згодом підло вбили за кордоном.

— Ми тримаємо у руках Вашу книжку, з обкладинки якої дивиться вродливий буковинський леґінь із блакитними добрими і ніжними очима. Довкола нього — ноти… мальви… гори, — у високих Карпатських горах Володя червону руту таки віднайшов… Погортаймо сторінки Вашого задуму щодо написання книги.

— З Володимиром Івасюком я знайомий не був. Коли “пішов у синє небо він…”, як співається у пісніреквієм Геннадія Татарченка на вірші Юрія Рибчинського “Пам’яті Володимира Івасюка”, я лише закінчив школу.

Книжка “Орфей Собору Нації” — це художньопубліцистичне видання про життя і піснетворчу діяльність буковинського композитора Володимира Івасюка, який подарував світові безцінні шедеври — “Червону руту”, “Водограй”, “Я піду в далекі гори” і ще 104 пісні, 53 інструментальні твори, музику до двох спектаклів. Я намагаюся розкрити читачеві філософію української пісні. Музика Орфея — у вільній течії ДніпраСлавути, у бескидах Чорногори бартками Черемоша й Прута гомонить. І проводжає у синь верхів гуцульських вівчарів на полонини. І скликає Довбушевих леґінів затанцювати “Аркан” в Україні без панів…

Узявши книгу до рук, ви полинете у дитинство, юність, молодість Володимира. Дізнаєтеся про те, як народжувалися Івасюкові пісні. Як Володя любив Буковину, Гуцульщину, Карпати, рідну Україну, і як злітали у вирій його українські пісні. Як його музика звучала на всіх материках і континентах. Володю не любили у Спілці композиторів, його не пускали у музичний світ “забронзовілі” композитори — тогочасні світила радянської музики. Володю намагалися примусити до співпраці з органами КДБ, заставляли прославляти партію, кремлівських вождів, писати російською, створювати музику на хвалебні оди московських поетів. А композитор Івасюк Україні не зрадив. Тоді у Кремлі московські та зрусифіковані українські кадебістські генерали винесли смертний вирок Івасюку — і в Брюховичах, під Львовом, у таємному будиночку з химерами композитора закатували. Я розповідаю у книжці про це — досі смерть композитора була загадкою.

— Книжка “Орфей Собору Нації” тількино вийшла друком. Хто ж прилучився до її видання у такий нелегкий, страдницький для України час? Хто вони — подвижники української книги сьогодні?

— Книжка побачила світ у чернівецькому видавництві “Друк Арт”, директор — Василь Ільніцький. Видана на високому поліграфічному рівні, за що щиро вдячний книговидавцеві. Щиросердно дякую за підтримку Програми книговидання на Верховинщині та вихід у світ книжки голові Верховинської райдержадміністрації Ярославу Скуматчуку та голові Верховинської райради Івану Маківничуку.

Особлива подяка сестрам Володимира Івасюка — Оксані Михайлівні та Галині Михайлівні — за допомогу у зборі матеріалів про життєвий і творчий шлях композитора, а також колективу Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, який очолює письменник, заслужений діяч мистецтв України Мирослав Лазарук, — за сприяння у підготовці видання.

Висловлюю щиру вдячність директору ДП “Верховинське лісове господарство” Олександру Александрову, директору ДП “Гринявське лісове господарство” Роману Стефанюку, директору Верховинського районного лісгоспу Юрію Маковійчуку, а також верховинцеві, нині директору дочірнього підприємства “ІваноФранківський облавтодор” Михайлові Павлюку за надану фінансову допомогу у випуску книги.

Щирі слова вдячності адресую також талановитому художнику з Косова, авторуоформлювачу Ользі Яремчук та фотохудожнику з Верховини Руслану Трачу. Ці талановиті, творчі люди передали світ Івасюкових пісень світом власної душі у малюнках і фотохудожніх роботах. Спасибі вам — велике, сердечне спасибі.

— Презентація книжки відбувається у незвичному для презентаційних заходів стилі.

— Ми спільно з відділом культури Верховинської райдержадміністрації (начальник відділу Мирослава Корнелюк) вирішили дещо відійти від дотеперішніх презентаційних стандартівстереотипів книжкових видань — і спробували нову форму. Вона втілилася у літературномистецькому проекті. Пісні українського Орфея треба слухати серцем, тому книжне слово поєднано з музикою, з піснею, яку виконали зі сцени надзвичайно талановиті, творчо обдаровані молоді верховинці та верховинки. Це: лауреат всеукраїнських та обласних пісенних конкурсів і фестивалів Роман Тафійчук; лауреат фестивалю сучасної пісні “Золотий тік”, володар Гранпрі ІваноФранківського обласного конкурсуфестивалю української естрадної пісні “Водограй” імені Володимира Івасюка, лауреат обласного конкурсу виконавської майстерності “Дивосвіт” і XXІ міжнародного Гуцульського фестивалю Христина Кизик; лауреат всеукраїнських та обласних пісенних конкурсів і фестивалів Петро Марусяк; переможець обласного конкурсу “Карпатські соловейки”, лауреат обласного фестивалю “Водограй” імені Володимира Івасюка, володар “Гранпрі” “Музика весни” Галина Попадюк; лауреат пісенних конкурсів та фестивалів, переможець пісенного фестивалю “Музика весни” Роман Мельничук: володар “Гранпрі обласного конкурсуфестивалю української естрадної пісні “Водограй” імені Володимира Івасюка, лауреат пісенних конкурсів Гуцульщини Юлія Марчук.

У світ книжки “Орфей Собору Нації” та у незрівнянний світ пісень композитора Володимира Івасюка запрошують учасників літературномузичного заходу провідники презентаційного проекту — організатор та активний учасник видовищних культурномистецьких програм обласного та всеукраїнського рівня Назарій Скоматчук і талановитий читець Прикарпаття, дипломант обласного конкурсу читців поезій Тараса Шевченка Юлія Близнюк. Музичнотехнічне забезпечення літературномистецького проекту — Василь Боднарук та Андрій Паньків.

— Що б Вам хотілося сказати читачам книги насамкінець нашої розмови?

— На вівтар Собору Української Нації Володимир Івасюк поклав пісню, напоєну з живого джерела і викресану з народного нурту предків. За українську пісню вороги розіп’яли композитора на хресті. Але світло Орфея осінило кожну українську хату, аби зерна правди й волі у кожному українському серці освятилися — на золоте, соборне жниво.

Коли я завершив свою працю, прийшов до Українського Орфея на Личаківський цвинтар. Подумки розповів композиторові про книжку, що її уже давно виношував у думках. Раптом злетів у небо сокіл — молодий, сильний птах, який своїми дужими крильми порозганяв усі хмари, що надумали зі сходу українське сонце затьмарити. “Червона рута” полинула у безхмарну небесну вись — і єдиним українським сонцем на всій оновленій батьківській землі розквітнула.

Вертаю зі Львова до рідної домівки, у Карпати, до гуцульської столиці — Верховини. Дивлюся угору — і бачу того сокола, красеняптаха синіх гір, а земля українська чекає жнив.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment