«Гамбіт надії» (Україна: констатації, матеріали, виклики, сподівання)

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Продовження.

Поч. у ч. 25, 26 за 2014 р.

 

На майданний народ накинулися московські ЗМІ. І лиш подекуди самотньо лунали голоси підтримки. Як завжди, солідаризувалася з нами Валерія Новодворська.

Але зпоміж небагатьох загалом прихильних до Майдану у Москві були й ті, хто дуже специфічно сприйняли нашу ситуацію. Ліберал Дмитро Шушарін писав на сторінках “Дня”: “Майдан залишається локальним київським явищем, незважаючи на те, що відбувається і в Західній Україні. Новини зі Львова свідчать зовсім не про те, що там відбувається щось подібне до київських подій. Там прямо протилежне. Там локальний або регіональний консенсус. І в деяких інших містах Заходу теж”. Панові Шушаріну здалося, що цей протест дуже зіпсували націоналістичні радикали, які налякали і суспільство загалом, і мирних “майданників”. Але самі вони не надто зохотилися масово йти на Майдан. А тому, на його гадку, “Захід України аж ніяк не має наміру проводити тотальну мобілізацію на підтримку Майдану. Поїздки молоді до Києва більше схожі на нейтралізацію радикально налаштованої частини… так, схоже, західноукраїнського соціуму”.

Але московський історик і публіцист помилявся. Західна Україна оголосила загальну мобілізацію на столичний Майдан. І не тільки вона — в столиці з’явилися намети, на яких, окрім назв міст і містечок Галичини, значилося: Черкаси, Полтава, Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Рівне, Луцьк… — хоч повторюй географію України, бо чи не всі помітні населені пункти засвідчили свою присутність на Майдані, який почали називати територією Свободи.

Майдан голосно вітав нові й нові гурти людей, які з’являлися тут із транспарантами на взір: “Крим з Майданом!”, “Закарпаття засуджує режим Януковича”, “Поділля підтримує Майдан”, “Чернігів — за Європу” і т. ін. Територія свободи поширювалася, Майдан ще серйозніше укріплювався.

З одного боку, Майдан був хаосом, анархією. Некерований натовп бурхливо реагував на слова промовців із високої сцени. З Майдану лунало то “Ганьба!”, то “Слава!”. Подеколи вибухав оглушливий свист. Здавалося, немає на світі такої сили або такої людини, які могли б дати лад цій стихії й диригувати нею, як величезним оркестром. Але насправді це не так. Майданний народ консолідувала ненависть до Януковича і любов до України. Це був “спільний знаменник” Майдану.

Із другого боку, Майдан тоді вражав непозірною організованістю і майже військовою дисципліною. Чітко розподілено обов’язки всіх його служб. Усе належно структуроване. Сотні самооборони не тільки “приписані” до певних сегментів Майдану, а й знають усі свої функціональні обов’язки. Сотники входять до складу ради Майдану. Рада колегіально ухвалює рішення, які конкретизують стратегію і тактику протестних акцій, що є відповіддю на поведінку влади. Швидко з’явилися тут усі необхідні для функціонування унікального політичного проекту елементи структури. Задиміли польові кухні, що забезпечували гаряче харчування “майданників”. Розгорнулася мережею медпунктів і чергових своїх нарядів медслужба, сформована з добровольців. Лікарі — взагалі окрема тема; немає тих високих слів, яких не заслуговують ці волонтери, герої Майдану. Відкрилися й різні пункти й бюро (прийом харчів і теплого одягу, довідок, пресслужби, штаби і т. ін.).

Одні журналісти порівнювали Майдан із Запорізькою Січчю, другі писали, що він нагадує табір гуситів, треті, злобно іронізуючи, називали його циганським табором. Офіційні ЗМІ й довідки МВС свідомо занижували статистичні довідки з Майдану. За їхніми даними тут постійно присутні кілька тисяч протестувальників, а на мітинги збирається від 15ти до 25ти тисяч людей. Насправді ж на Майдані поселилися в час його піку до 50 тисяч.

А недільне віче збирало не менше, ніж 300—400 тисяч осіб. В основі перебування на Майдані іногородніх — вахтовий сценарій. Львів, Рівне, Луцьк, Тернопіль, ІваноФранківськ і чимало інших міст забезпечують заміну тим, хто відбув на Майдані умовлений строк, — і на зміну їм приїздять сюди свіжі люди, що одержують під свою відповідальність, мов дорогоцінну естафету, революційний Майдан. Із усього відчутно, що його масштаб, регістр і потенціал значно відрізняється від Майдану часу Помаранчевої революції. Це заповідається як значно масштабніше й вибуховіше явище, що також здобувається на світовий резонанс.

Чим відповіла влада на Майдан?

Злочинним ухваленням драконівських законів, за якими можна було тягти до суду кожного, хто не те сказав про владу чи не так на неї глянув.

Їх блискавично ухвалили в такий самий спосіб, як і горезвісний мовний закон “КаКа”. Цим законом “регіонали” й комуністи разом із Януковичем заганяли в глухий кут не тільки Майдан, парламентську опозицію, а й себе. Можливість переговорів, компромісів майже зникала.

Отже, стінка на стінку.

Війна.

 

Майдан. Зима тривоги нашої

 

II

Майдан стояв. Молився. Співав. Танцював. Стрясав небо над Києвом інвективами. Сподівався невідомо на що. Втомлювався від розчарування (влада нічим не поступалася, ігнорувала всі його вимоги). Оживав у надії, що завтра покладе початок благовісним змінам. Але наставало завтра — і все лишалося без змін. І на Майдані, як і в суспільстві загалом, щодалі більше наростала жага радикалізації протестних дій.

Лідери опозиції Кличко, Яценюк і Тягнибок і далі — щоправда, вже не так упевнено, — говорили про те, що це мирний протест; хай увесь світ бачить: ми не вдаємося до застосування сили. А їхні слова Майдан тепер зустрічав або прохолодно, або з гулом і свистом погано погамованого розчарування.

Здається, всі добре знали: якщо люди Майдану вийдуть за його межі, їх одразу ж розірвуть, пов’яжуть, позапаковують в автозаки. Одне слово, з майданним людом буде покінчено. Бо “майданівці” виступають голіруч, владці випустять на них озброєних до зубів людоловів у формі й без неї. За потреби їм на підтримку підійде й техніка, якою можна не тільки лякати, а й при необхідності душити людей.

Усе це добре знала і влада, а тому в її поведенції, здається, не спостерігалося страху чи стурбованості; влада вичікувала й удавала, що Майдану взагалі немає. Неоднораз випробуваний сценарій, котрий довів свою ефективність. Факт, який перестає бути сенсацією, задавнюється і мовби законсервовується; до нього звикають і він поволі виходить поза фокус суспільної уваги. До того ж провладні ЗМІ, а також усілякі шуфричі (а їх — легіон), які завжди на побігеньках у влади, громадять гори “компри” на майданний люд, улаштовують брудні провокації — також відпрацьована методика боротьби з протестним рухом. А ще — “тітушки”. Коронний номер “регіоналів”. Ідея, котра могла народитися тільки в таких головах, як, наприклад, у того ж “диригента” Чечетова або в Єфремова. “Кадровий резерв” “регіоналів” — криміналітет, шпана, лузери й звичайні безробітні, яких багато в депресивних населених пунктах Донбасу. З них рекрутується воїнство, яке удаватиме трудові маси шахтарського краю, котрі до революційної столиці привело святе обурення політиканами та їхніми поплічниками, які знову товчуться на Майдані “за американські гроші”. (І тільки так! Проплаченій публіці ніколи не зрозуміти, що є на світі люди ідеї, які живуть і діють за зовсім іншими спонуками та рефлексами). Дивно, що цього разу не прозвучав мотив “американських валянків” та “наколених апельсинів” — “регіональний” агітпроп працює на такому регістрі, бо на щось більше там інтелекту не вистачає. Одне слово, який президент, яка його команда, такий і їхній спільний “креатив”. “Проффесор” задає висоту інтелектуальної планки. Але все це не тільки дуже комічно — все це для суспільства й дуже трагічно.

Від часу появи “регіоналів” на політичній арені України вони почали використовувати в ролі свого тарану кримінальний і люмпенський елемент. А від Майдану 2004го ешелони з Донбасу регулярно привозять до столиці ці десанти. Донецьких “десантників” легко вирізнити на вулицях Києва зпоміж усього люду. Здебільшого п’яні, матюкливі, агресивні, брудні — такі вони “солдати” армії “регіонів”, її оперативний “спецназ”, завжди готовий не тільки голосно рецитувати абсолютно дурнуваті слогани, а й бити, крушити, в’язати, викрадати. Одне слово, “любой каприз за ваши деньги”. На Майдан — і тоді, і нині — “регіонали” відповіли криводзеркальним відображенням Антимайдану. Парк біля Верховної Ради, де щоразу кубляться антимайданівці, після їхнього відходу нагадує стоянку орди: гори сміття, батареї пляшок, випалена й витолочена трава, понівечені молоді дерева…

Усе це повторюється відлунням кожного чергового конфлікту між партією влади й опозицією. Такий собі регіональний рефрен українського політичного життя.

На Майдан 2014го Януковичева команда знову відповіла передовсім тим, що здійняла хвилю людського намулу з донецького соціального дна. Провокатори й бойовики характерної зовнішності натовпами заповнили центральні вулиці Києва, затирлувалися під бравурні мелодії часів СРСР у Маріїнському парку. “Тітушки” полювали за активістами Майдану. Маючи кількісну перевагу, неоднораз накидалися на них і калічили їх. “Тітушки” били майданних людей не тільки відробляючи заплачене. Вони били їх і за те, що вони інші — незрівнянно кращі за них, за те, що вони інтелігентні, освічені, патріотичні. Зрештою, били і за те, що їм майданних людей просто не зрозуміти, бо в тих є національна гордість і моральні принципи, яких ніколи й близько не було в “тітушок”.

19 січня з Майдану на вулицю Грушевського рушили колони протестувальників. Навпроти стадіону “Динамо” дорогу їм перепинив численний загін внутрішніх військ. Те, що буквально висіло в повітрі, впало жорстоким вихором на землю.

Спершу традиційне “вітання” людей у мундирах демонстрантам — сльозогінний газ. Далі — світлошумові гранати. Демонстранти відповіли — “зброєю пролетаріату” — камінням. А до нього — “коктейлі Молотова”. Ось уже спалахнув міліцейський автобус, котрий перегороджував вулицю…

Як мовиться, протистояння перейшло в іншу стадію. Стало зрозумілим, що на початкові позиції обом сторонам повернутися буде важко. Майдан стугонів од гніву. Трійця лідерів опозиції закликала його зберігати спокій і повернутися до форм мирного протесту, однак вороття туди вже не було. Хоча, зрештою, інколи обставини складаються так (це коли розумна влада, але то не про українську), що раптом сторони знаходять консенсус — і вже запалений бікфордів шнур щастить погасити й уникнути вибуху.

Тут — не пощастило. Сергій Нігоян і Михайло Жизневський стали першими. Вони відкрили сумний реєстр тих, кого згодом назвали Небесною Сотнею. Першими з людей Майдану, хто поліг за нову Україну і за її свободу, стали вірменин і білорус. Один мій знайомий — нібито й серйозний і розумний чоловік — брався мене переконувати: мовляв, Нігояна і Жизневського вбили самі представники Майдану. І зробили вони це для того, щоб спровокувати війну, яка й почалася після смерті цих романтиків української революції. Я намагався його переконати: це геббельсівські “обертони” пропаганди від Якименка й Захарченка. Схоже, він не погодився зі мною. Очевидно, йому більше хотілося, щоби було саме так. Він не хотів зрозуміти, чому повстали українці. Він говорив про тих, хто був проти Майдану, що вони хочуть миру, спокою і цілісності України. Тоді як протестувальники провокують розпад України і громадянську війну. Мені було прикро, що він солідаризується з дебільними аргументами Олени Бондаренко, Нестора Шуфрича й Михайла Чечетова — тодішніх адвокатів влади, а нині вже — адвокатів терористів, які вбивають українських патріотів на Донбасі.

На Грушевського, біля стадіону “Динамо”, почалася війна. На неї з одного боку дивився футбольний гросмейстер Валерій Лобановський, якому на шию пов’язали синьожовту хустку. З другого боку — В’ячеслав Чорновіл, якому так боляче було стати свідком небувалого в незалежній Україні. За кількадесят метрів угору від місця зіткнення “майданників” зі спецпризначенцями — Національний музей образотворчого мистецтва, де зберігаються унікальні ікони, полотна Бойчука, Кричевських, Глущенка, Яблонської. За кількадесят метрів нижче — будинок Національної академії наук, у якому міститься при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка рукописний відділ, де зберігаються національні святощі — рукописи Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших світочів нашого народу. А між музеєм та архівом — вогонь і вогонь. Вибухи гранат і “коктейлів Молотова”, які тут уже “перехрестили” на “коктейлі Грушевського”, багаття, розкладені “майданниками” (морози тоді тріщали й клубочились високі чорні ядучі дими від шин). Здавалося, все надовкілля поглинає вогонь. Ставало страшно за музей та архів. Страшно за відчайдушних молодих хлопців, які з’явилися тут невідомо звідки, — в масках і балаклавах, дехто в шоломах і будівельних касках. Вони, мов вихор налітали на убезпечених високими щитами спецпризначенців — і спалахував рукопашний бій. Отоді, здається, вперше прозвучало грізне “Правий сектор”. Сила, котру безмежно демонізуватимуть російські ЗМІ, про котру вимудровуватимуть найкарколомніші сюжети і гіпотези всі конспірологи нашого домашнього розливу. Дмитро Ярош, про якого Україна ще вчора не чула, став однією з найвідоміших персон в Україні. Його ім’я в ЗМІ за частотою згадувань одразу ж дорівнялося іменам лідерів нашої опозиції.

Стріляниною в людей, першими вбивствами влада хотіла їх залякати. Але домоглася цим зворотного ефекту. Здавалося, на вулиці Грушевського вже всі остаточно попрощалися зі страхом. Тепер тут тривали цілодобові бої. Медики не встигали виносити поранених. Раптом у гущі зіткнень важливими дійовими особами стали священики. Вони стали поміж протиборцями і з хрестами в руках закликали спецпризначенців не творити насилля, не вбивати і не калічити людей. Із розгублених і переляканих поглядів спецпризначенців читалося багато. Читалося те, що багатьом із них гидке й ганебне те, до чого присилував їх міністр Захарченко. Що їм, дивлячися на хрести священиків і слухаючи їхні молитви, стає страшно. Що їм хотілося б утекти з цього пекла, на яке перетворилася Європейська площа і початок вулиці Грушевського. З їхніх лав також забирали поранених. Але їх було менше, аніж у “майданівців”. Спецпризначенців також було посвоєму шкода. Бо вони — невільники. А протестувальники — вільні люди. Люди, які перемогли навіть свій страх. Дехто зі спецпризначенців мусив робити те, що йому зовсім не хотілося робити. А протестувальники були в цьому сенсі геть спонтанними — вони поводилися на Грушевського так, як їм підказувало серце. Як їм хотілося.

Слово Боже, мовлене священиками кількох конфесій, на жаль, не допомогло. Не змогло воно зупинити бійню. Ще вище в небо здійнялися чорні чадні дими, ще гучнішими стали вибухи й постріли. Ще жорстокішими — зіткнення, що множили каліцтва й ще більше розпалювали непримиренність. А далі настав найчорніший день тої зими — 20 лютого. Журналісти назвали його “кривавим сафарі” або “чорним четвергом”. Наймасштабніші вбивства людей за всю історію незалежності України. Силовики розстрілювали з дахів будинків протестувальників. Один за одним падали вони, скошені кулями. Убитих і поранених не встигали відтягувати на Майдан до наметів. Зрозпачені зойки і стогін поранених. Розгубленість сотників самооборони, які не знали, як вивести зпід вогню своїх людей…

“За дивним задумом Бога того дня нам випала раптова й жорстока спокута всіх реальних і удаваних гріхів, нагромаджених за два з лишком десятиліття новітньої історії, — писав Сергій Рахманін. — “Випадкова” незалежність, “недороблена” Помаранчева революція, незавершені реформи, підлість політиків, крадійство чиновників, угодовництво населення… Чи ж настільки тяжкі були ці провинності, щоб платити за них ТАКУ ціну?”

І ще важливі подробиці в Сергія Рахманіна: “Більшість із тих, кого застрелили 20 лютого на Інститутській, були захищені тільки дерев’яними щитами. Небагато мали каски, що не рятували від прямих улучань. Основна маса бійців Небесної Сотні полягла від куль, що летіли з боку клубу Кабінету Міністрів і банку “Аркада”, приміщень, що були під контролем силовиків. Безжальні снайпери розстрілювали людей, наче мішені в тирі…

Їхні смерті стали ціною перемоги над владою, що ставилася презирливо до людського життя.

Чи оцінимо ми цю жертву гідно?”

 

Чорна, як нафта, душа президента країни звичайного фашизму

 

17 квітня ц. р. Путін давав пресконференцію, присвячену головно поточному моментові російськоукраїнських стосунків. Як це вже склалося за часи його владарювання, він не перестає дивувати рецидивами раптових одкровень. У попередні рази він приголомшив усіх або своєю цілковитою необізнаністю історії передачі РФСРР Криму Україні, або ж свідомою брехнею (а за ним це водиться). Путін тоді заявив, що Хрущов (очевидно “попьяну”) “вдруг решил отдать Украине Крым — исконно российскую землю”. Бачите, такий собі подарунок “із барського плеча”. А все та історія звучить трохи інакше, аніж у Путіновій “інтертріпації”. 19 лютого 1954 року, напередодні 300річчя так званої Переяславської Ради Крим Україні передавав   Г. Маленков, а під відповідним указом Президії Верховної Ради СРСР стояв підпис К. Ворошилова. Хрущов тоді був першим секретарем ЦК КПРС і все це відбувалося, звичайно, за його згоди, але рішення про передачу Криму ухвалювалося колегіально — всім керівництвом держави.

Путін не може не знати, що замість Криму Російській Федерації було передано (протокол про це Президії ЦК КПРС №49 від 25 січня 1954 р.) Таганрог і прилеглі до нього землі, що дорівнюють території півострова Крим. Будьякий спеціаліст, коментуючи ту подію, скаже, що Україна замість багатих і родючих чорноземних районів одержала солончаковий степ, без води, без будьякого натяку на зрошення, не електрифікований, без енергоресурсів. Усе це згадувати дуже невигідно саме для російської сторони. Як і невигідно нагадувати, що Україна перетворила Крим у район розвинутої промисловості й сільського господарства, розгорнула там туристичну й оздоровчу мережу. Одне слово, перетворила Крим на те, чим він сьогодні є. Не деталізуватимемо тут, скільки коштувало все те перетворення для бюджету Української РСР. Усе те, звичайно, ні Путіна, ні вражену шовіністичним чадом Росію не цікавить. Їм вигідно виставляти Росію в образі благородного філантропа, який задля блага України згоден зняти з себе останню сорочку.

Якщо на попередніх пресконференціях після анексії Криму Путін вибухав праведним гнівом на адресу тих, хто говорив про російських військових на півострові (їх там, бачте, і не було, і не могло бути!), то тепер охоче визнав: так, росіяни здійснили цей аншлюс. Російський Крим повернувся — в Росію. Додому.

Тепер Путін морочить голови запевненнями, що на Сході й на Південному Сході України аніде немає російських бойовиків. Що всі ГРУшники й ФСБешники — то насправді громадяни України. Якщо комусь здається, що це — посланці так званого братнього народу, то він глибоко помиляється. Кремль не може собі такого дозволити. Кремль не втручається у внутрішні справи України. Кремль може втрутитися хіба що тоді, коли там будуть ущемлені права росіян і російськомовних. А вони вже надзвичайно ущемлені. І мені, президентові Росії, Рада Федерації вже надала право на використання армії і введення її в Україну. Але я ще думаю. Одне слово, Путін — це театр одного актора. Щоправда, бездарного. Міміка його не гармонує зі словами. Слова — з жестами. І слова — з діяннями. І вчора сказане — з сьогодні сказаним.

Після безнадійної ахінеї про Крим Путін подивував новою мантрою про “Новоросію”. З переконаністю новоявленого російського Геродота він заявляє: весь південь України насправді Україною ніколи не був — усе це було Росією. І тільки назву носило Новоросія. Це радянська влада майже ґвалтовно приєднала до України й Донбас, і Луганськ, і Миколаїв, і Херсон, й Одесу і т. ін. А Україна, мовляв, почала поводитися так, мовби то їй одвічно належні землі. Не хочеться вірити, що в російського президента проблеми з історією та історичною географією. Якщо це справді так, то має ж він цілу армію референтів, помічників і радників, що можуть підготувати для нього експозе матеріалів із цих питань, щоб він не осоромлювався перед усім світом як безнадійний невіглас. Але гадається, що Путін, як свого часу Гітлер та Геббельс, анітрохи не вагаючись, казав на біле, що воно чорне й навпаки. Тобто, як не прийнято висловлюватися в дипломатичному мовленні, але, якщо називати речі своїми іменами, бреше російський президент. Як брехав він і раніше. Якщо всі політики не дуже охочі до правди, то в Путіна окрім усього іншого, це — його стиль і його покликання. І ніщо не обмежує його можливості лишатися самим собою.

Не може не захоплювати професійна робота Путінової “команди”. І міністр закордонних справ Лавров вергає таке, що воно, як мовиться, і на голову не налазить. Але все те — в руслі Путінових настанов і вказівок. І армія держпосадовців, не тільки слухняних маріонеток Путіна, як це завжди буває в тоталітарному суспільстві, а й готових розривати зловорожу для них Україну, що, бачте, посміла взоруватися на Європу. Знищити саме цю Україну вони, анітрохи не вагаючись, ладні цілковито за покликом серця. Вони несуть у собі всі ті імперативи, котрі панують у державі звичайного фашизму. І цей фашизм, як чітко сигналізував Микола Бердяєв, народився в Росії ще в далекі роки. Відразу ж по тому, як більшовики взяли владу й почали в крові топити всі незалежні національні республіки, а серед них — і УНР.

Зрештою, нічого цьому дивуватися. Російська історія — це невпинна експансія для “прирастания России” за рахунок уярмлення інших народів і приєднання до імперії нових і нових територій.

Михайло Гончар та Андрій Чубик із Центру глобалістики “Стратегія XXI” наводять такі слова Томаса Фрідмана, що їх він написав 2006 року: “Коли нафта коштувала 20—40 дол., існував президент, якого я назвав би “Путін I”. Джордж Буш після їхньої першої зустрічі 2001 року сказав, що він заглянув до Путіна “в душу” й зрозумів, що цій людині можна довіряти. Якби Буш заглянув у душу сьогоднішнього Путіна, “Путіна II”, “Путіна — 60 дол. за барель”, він побачив би, наскільки чорна його душа, чорна, як нафта”. Наголошу ще раз — Фрідман написав це ще вісім років тому.

 

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment