Етнографія — наука націє творча

Етнографія українською мовою означає опис етносу, народу. Достеменно — народознавство, знання про народ у його глибинній історії, історичному процесі. Ця своєрідна історія — начебто, говорять, не політична чи ідеологічна, але етнографія, як правило, забезпечує ідейну й ідеологічну спрямованість історії. Вона швидше історія побутова, соціальна і є науковою і документальною підставою ідентифікації будьякого народу, зокрема й українського, на тому чи іншому відтинку історичного буття. Етнографія — це правдива енциклопедія побутового життя будьякого народу. Досить перегорнути п’ятитомну “Гуцульщину” В. Шухевича, щоб переконатися в цьому. Етнографія будьякого народу — це не тільки казки, пісні, легенди, перекази, народні звичаї, вірування, не тільки народні ремесла, знаряддя праці і ратного труда, народні промисли. Етнографія — це документ неповторності і своєрідності звичаєвості та обрядовості, світогляду і моралі, навіть колористики, яка стає не тільки неповторною деталлю побуту (білява зовні хата, сині або жовті лисиці, вибілені зсередини стіни, розмальована піч, колористичні оздоблення одягу і т. ін.), а й державною символікою (синьожовтий прапор, золотий тризуб, герб).

Василь ЯРЕМЕНКО,

професор,

доктор філологічних наук

 

Етнографію все ж вважають за науку фактографічну, описову, а етнологія — наука загальнотеоретична, яка історичнопорівняльним методом з’ясовує загальні народознавчі проблеми. І все ж, етнографія не може обійтися без теоретичних етнологічних узагальнень, а етнологія не може обійтися без емпіричного матеріалу, який щедро постачає етнографія і фольклористика.

Відомий галицький учений Зенон Кузеля в оглядах “Етнографія в західноєвропейській літературі останніх років” наголошує уже в першому рядку щодо “огляду літератури етнографії (етнології та фольклору)…”, себто говорить, що етнографія — наука інтегративна, на яку працюють такі народознавчі науки, як етнологія і фольклористика (ЗНТШ, т. 60, кн. IV, 1904, с. 1 “Наукової хроніки”). За його твердженням “всілякі “фахи” потребують її (етнографії — В. Я.) помочи для своїх студій”. “Антропологи займаються етнологією, бо видять в ній одну з найважнійших частин знання про чоловіка, філологи звертають на неї пильну увагу, бо мусять користуватися етнографією, аби змалювати і зрозуміти життя минувших і сучасних народів; історики літератури не забувають її, бо оцінюють її вплив на творчість поодиноких авторів і ставлять собі за одну з цілей роз’яснити взаємини між штучною і народною творчістю. З інших наукових причин займаються нею соціологи, лікарі і инші” (Там же).

Унормування етнографічних знань вимагало створення термінологічного словника. На 1904 рік етнографи свого лексикону, словаря не мали. Ішла велика робота зі збирання і виокремлення із загального лексичного фонду етнографічної термінології. Борис Грінченко у цій роботі був попереду, включивши етнографічну термінологію і дефініції в чотиритомному “Словнику української мови” (1907—1909). І в цій роботі він не був одинокий.

Василь Доманицький у рецензії на “Труды Харьковского предварительного комитета по устройству ХІІ археологического съезда” (Харьков, т. ІІ, 1902) пише про лексикографічні спроби В. Василенка: “Д[обродій] В. Василенко, полтавський старожил, що увесь свій вік займався етнографічним студіюванням Полтавщини, подав давно вже пожадану “Пробу толкового словника народної технічної термінології в Полтавщині” (домашні промисли, сільське хазяйство і землезнавство, народні прислів’я і приказки) (с. 139—216), яка може бути взірцем і підручником для тих, що збиратимуть денебудь аналітичний матеріал. Окрім “Проби…” уміщено в сьому ж томі і його “Доклад в справі питання про толковий словник української народної термінології” (с. 59—71) практичноінструктивного напряму” (ЗНТШ, кн. IV,          т. LX, 1904, с. 40). Отож для унормування етнографії як науки потрібен етнографічний словник. Свою частину цієї роботи Б. Грінченко виконав, укладаючи “Словарь української мови”.

Один із перших істориків української літератури професор О. Огоновський вважав етнографію “образом індивідуальної вдачі народу”, засновком “реставрації народности руськоукраїнської”, себто національного відродження. Вчений підкреслює важливу роль етнографії в українському націє і державотворенні. Не без пафосу він звіщав, що “наука етнографічна на Україні подала почин новому життю, просвітньому і національному, котрого не занапастить тепер ніяка кормига. Із руськоукраїнської етнографії довідався світ, що у нашого народу є скарбівня поезії людової, якою ні один слов’янський народ похвалитись не може”1 (окрім сербів).

На той час українська етнографія уже стала предметом розгляду вчених інших народів. О. Пипін 1885 року у “Въстнике Европы” друкує “Обзор малорусской этнографии”, а ще раніше, 1879 року, у першому томі “Исторіи славянских литератур” наголошував: “…коли народний елемент увійшов у літературносуспільний рух, то він ще більше спонукував до заявленя і розвою тих окремих прикмет народних”, спонукав учених і письменників до державотворчої роботи, — додамо від себе.

“Етнографія займається не поодиноким чоловіком, лишень цілою масою. Тому вірно називає її “Гльобус” (т. LIX) “природною наукою соціального життя”. Вона старається вибрати зі знаного матеріалу усе, що характеризує більшу групу людей, і на підставі порівняння подати, оскілько можливо, провідні гадки людства, основні прояви, які показуються на всіляких степенях розвою. Щоби дійти до тої ціли, послугується вона індуктивною методою і черпає матеріал так з життя “диких” народів, як і з життя народів культурних”.

 

“Схопити чоловіка в його типових прикметах, розслідити і порівняти усі прояви його життя, щоби дати поняття про розвій людськости — се ціль етнографії”. Будемо вважати, що суть і завдання етнографічної науки як науки націє і державотворчої, — з’ясована на сьогодні достатньо.

Етнографія — наука “багатовекторна”, характеризується спрямованістю до інших наук і на їхньому матеріалі засновує, точніше висновує, свої етнографічні напрями і ухили. Звідси — лінгвістична етнографія, музична етнографія, антропологічна, археологічна, соціологічна, географічна етнографія. Для прикладу проілюструю географічну етнографію — це не тільки система топонімів, гідронімів, що фіксують історичне життя того чи іншого народу, а й психологічні, емоційноментальні характеристики людності, сформовані самою природою. У С. Васильченка є оповідання “Крамольна ніч”. Початок оповідання — опис української ночі: “В лузі під калиною зірка полощеться в криниці: срібні ключі впустила — витягає. Вийшла мати води брати та й питається зорі…” Щось чисте, глибоко чуттєве, язичницьке у цій розмові матері із зорею, розмові без посередництва Бога між людиною і природою.

Вражає краса української ночі і пристава Андрія Петровича, який має всю ніч пильнувати за вікнами учителя — “мазепинця і сепаратиста”. “Ходить по двору, в саду між квітами, ґудзями в темряві виблискує, роздивляється: біліють хати в селі, в густі тіні сповиті, десь дівчата виводять “верби рясної”. І щось лукаве нашіптує Андрієві Петровичу якісь спокусливі слова, так лагідно, ніжно обгортає його, і мружить він очі, осміхається, мимохіть згадує слова: “Вы знаете украинскую ночь? О, вы не знаете укра…” Зразу спинився як укопаний. “Щощо? — визвірився він кудись у повітря. — Я тобі задам “української ночі”!.. “Ні, брат, мене не зіб’єш ще з пантелику!.. Ніякої української ночі не було, нема й не буде!.. Для всієї матушки Росії одна ніч може бути — російська ніч!.. такто?”

Не заглушив сумних думок пристава навіть соловейко, що витьохкував на леваді, ні роздуми про те, щоб витурити із села учителямазепинця. І пристав мимоволі почав відбивати черевиком такт і декламувати:

Тиха украинская ночь,

Прозрачно небо, звезды блещут…

“Дивиться на зірки й дивується: сміються зірки, аж пирскають, на його підморгують: То як, пане приставе? …Тиха украинская ночь? — передражнюють.

…А зірки знялися немов ще вище, такі недосяжні, довічні, задумані. Дивляться на його, промовляють: “Ні, сюди не достанеш… тут вже наша правда”.

І взяли сумніви пристава, чи зможе він побороти правду того вчителя. І він “грізно заспівав”:

Шалійте, шалійте, скажені кати…”

Така вона, українська природа, здатна спричинити революційний порив навіть у жандармського пристава, що вірнопіддано бореться із “мазепинцями” і “сепаратистами”. Це ніщо інше, як географічна і психологічна етнографія, майстерно оброблена художником слова.

 

Географічна етнографія засвідчує в ментальності українця спокій, довірливість, аж часом згубну для нього, доброту, ніжність і безліч інших гуманних рис, прищеплених йому українською природою: карпатськими горами, Азовським і Чорним морями, полтавським і херсонським степами, повільними і задумливими степовими ріками, гомінливими гірськими потічками і грізними спаданнями гірських гуківводоспадів. Така вона, географічна етнографія української нації і української держави.

Сьогодні десятки т. зв. політологів тужаться довести, що українці не етнос. А що, — запитаємо, — росіяни — це етнос? Назвав Петро І Московію Росією і получились із моксельців, московитів, москалів, кацапів, угрофінів і тюрків — уже далеко не слов’янська спільнота — “рассеяне”, “русские”, хоча “русские” первісно означало, що вони належні до Руси, а Русь — “це поляни”, — каже літописець. Отож Русь — це історична назва України. І сучасна Росія, і т. зв. “русские” мають такий стосунок до Русі, як Крим до сучасної Росії, як злодії до обікраденого господаря. Можливо, наш етнос в історичному житті міняв не одну назву: мабуть, ми були скіфами, роксоланами, венедами, антами, гунами, а вже точно — полянами і самоідентифікувалися в Русь, русів, русичів, русинів, руснаків, а далі в Україну — українців, а коли стали в союзі з Росією, нас стали називати “малоросами, хохлами, мужиками”. Коли почалися визвольні змагання — всі українці відразу стали мазепинцями, петлюрівцями, сьогодні — бандерівцями, яких як чупакабру ніхто не бачив, але всі “рассеяне” і комуністи обох народів бояться як чорт ладану (великих ми мали вождів, що в їхніх іменах уособлювався весь народ. Росіяни можуть уособлювати себе хіба що із “власовцями”, а сьогодні можна ідентифікувати як путінців). Перейменування етносу з причин політичних — це також етнографія, своєрідна ідеологічна етнографія. І її потрібно знати. Етнографія завжди давала, ще раз підкреслюю, ідейну та ідеологічну спрямованість публіцистичній, педагогічній, науковій та художній творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Івана НечуяЛевицького, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки і особливо Бориса Грінченка. А що дало ідеологічну спрямованість “руській трійці”? КирилоМефодіївській трійці? Чи трійці Гребінка—КвіткаОснов’яненко—Максимович?

 

Далі буде.

 

1 Омелян Огоновський. Исторія литературы руской, часть IV. — Львів. — 1894. — С. 1.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment