Східняки

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,

м. Ірпінь Київської обл.

 

Під час війни Чермошенцева вивозили на примусові роботи в Німеччину. Він тікав, але його схопили. Вояки УПА визволили Володимира Чермошенцева. І росіянин став вояком УПА. Він розповідав про УПА: “Українські повстанці не були нацистами, вони просто воювали за рідну землю… Я дуже легко міг би опинитися серед партизан Медведєва… Але я бачив, що тільки УПА воювала за свій народ, а всі інші армії були окупантами на цій землі… І німці, і поляки були зайдами. Ми і “медведівців” не чіпали, поки вони не почали грабувати місцеве населення. Зараз вони люблять казати, що УПА стріляла їм у спину. А куди ж їм було стріляти — вони ж тікали від нас!”

В УПА воювали представники різних національностей: “У нас були і грузинимінометники, які добре воювали, і росіяни, колишні червоноармійці, і лікарієвреї, і навіть “фольксдойчі” були. Хоча останніх були одиниці”.

Зараз іноді чуєш розповіді про те, що націоналістична Служба безпеки лютувала, як і енкаведисти. А Володимир Чермошенцев згадував, що якось застрелив уночі через непорозуміння українського селянина, бійця самооборони. Але слідчий із СБ “Блакитний” вирішив, що це вбивство не зумисне і виправдав росіянина Чермошенцева, який і в УПА розмовляв російською мовою.

Нещодавно ми бачили Володимира Чермошенцева по телевізору. Росіянин Чермошенцев не захотів доживати віку в окупованому Росією Криму і виїхав у Тернопіль.

Сергій Лащенко висвітлює непростий шлях становлення української школи в Криму, наводить приклади шанобливих взаємин українців і кримських татар.

Сергій Лащенко розповідає про українських патріотів Одеси — студентку Одеського національного університету Галину Коваль, голову Одеської організації Ліги українських жінок Аліну Пляченко, яка веде на місцевому радіо передачу “Прийди до серця, Україно!”, кандидата історичних наук Олександра Музичка, корінного одесита, який розмовляє лише українською на вулицях і українською викладає свій предмет в університеті, наймолодшу українську письменницю в Одесі Ганну Костенко, яка закінчила російську школу.

Донбас не відразу став таким, як нині. Сергій Лащенко цитує книжку Григорія Костюка “Апокаліптичні роки”. Автор згадує шахтарівукраїнців, які в 1930х роках опинилися в комуністичних концтаборах за свій патріотизм. Костюк розповідає про молодого донбаського робітника Гуру, який розмовляв вишуканою українською мовою. Гура народився на Донбасі й на запитання, звідки в нього українська мова, відповів: “Я ж українець. Вдома у нас говорили тільки українською мовою. Я кінчав семирічку українською мовою. Мама була дуже співуча. З сестрами вона переспівала силу українських пісень. Шахтарські, з чужини занесені пісні, чомусь не дуже впливали на нас”.

Українськомовних шахтарів на Донбасі було чимало.

Ветеран ОУНівського підпілля Євген Стахів ділиться спогадами про перебування на Донбасі 1941 року: “Не можна було порівнювати галицький діалект із тією мовою, якою розмовляли на Донбасі. Це була перша відмінність. Друге, що впало у вічі, — галицькі українці значно краще знали історію України. А донецькі вже почали її забувати, тобто ставали поступово “радянськими людьми”. І мова українська там поступово відступала… Але й українськомовних ще було багато. Наприклад, у Слов’янській “Просвіті” тоді було 200 осіб! Вони і в себе дома розмовляли українською. Чимало українськомовних було в Краматорську. А по селах — то майже всі розмовляли українською! Але відмінність із Галичиною все одно була. Я помітив, що українці Донбасу завжди співають сумні пісні… Ось, скажімо, “Я бачив, як вітер березу ломив…” Або про те, як стрілець убив серну. І всі тоді знали ці пісні, всі підспівували! Але це були пісні недолі. Галичани співали веселіші пісні, а часом і бойові. Націоналістичні пісні завжди піднімали дух, а на Сході їх не знали”.

А ось враження Стахіва про Донбас сучасний: “Донбас уже став іншим. Власне, “іншим” він став відразу після повернення Червоної Армії. Органи НКВС тоді заарештували понад 800 українських підпільників і членів їхніх родин. Але не можу сказати, що все українське життя в цьому регіоні завмерло. Коли мене цього року зустрічали в Донецьку, то майже всі розмовляли зі мною українською. Була зустріч із учнями ліцею, половина хлопців і абсолютно всі дівчата були у вишиванках! І, звичайно ж, добре розмовляли українською”.

Дитячий поет Донбасу Григорій Пономаренко говорить: “Ви знаєте сучасного шовіністарегіонала Володимира Корнілова. Не чув, щоб він колись вживав українську. А ось його батько, Володимир Анатолійович, із яким я познайомився у 60ті роки, і розмовляв, і писав добре українською мовою, хоч сам був російським філологом, викладав цю мову в школі. Це ще було покоління двомовних людей, а на зміну їм прийшли одномовні шовіністи. Тому нам тут дуже непросто. Але є й надія на краще, адже незалежність стала доконаним фактом”.

Сергій Лащенко розмірковує: “Донбас знищує українських патріотів, але він же їх і продукує. У дорозі читав вірші кримчанки Ганни Волянюк, надруковані у книжечці “Творчість школярів Криму”. Видно, у Саках Ганнуся опинилася не з доброї волі, бо досі сумує за краєм дитинства:

І досі за тобою я сумую,

Хоча багато пролетіло часу

Вітчизну я ніколи не забуду —

Широкого, могутнього Донбасу…

Не відрікалися від Донбасу ні Стус, ні Дзюба, ні Микола Руденко. Завжди підкреслює своє донецьке походження сімферопольський українськомовний поет Євген Хазов. “Твердими горішками” виявилися севастопольці Микола Владзімірський і Людмила Колосова. Українцями їх сформував усе той же Донбас”.

Тепер українцям там доводиться боротися за право бути українцями.

Голова Слов’янської “Просвіти” Володимир Савченко працював відповідальним секретарем районної газети “Вісті”, неодноразово писав на теми Голодомору, героїчної боротьби ОУН—УПА. Його вигнали з редакції, а газету зробили російською.

В українську патріотку Марію Олійник стріляли, підпалювали двері. Вона розповідає журналісту, як стала українською донецька школа № 107: “Спочатку набрали лише один перший український клас. Проте вже 1995 року влада вирішила цей клас ліквідувати і не набирати більше українських класів. Тоді люди запротестували. Писали листи, звернення в усі інстанції, підключили багато громадських організацій. І тоді влада здалася. Поновила ліквідований клас і ще набрала два українських класи. Багато людей тоді зрозуміло: варто зібратися в кулак — і у нас все вийде! 1996 року ця школа уже отримала статус української. Тепер там директором Ніна Павлівна Танцюра, “козачка” із Запоріжжя. У школі є басейн, усі умови для занять спортом. Школярі займаються різними видами єдиноборств. Класи переповнені! І жодних проблем з набором учнів”.

Алла Олексіївна Трусова — вчителька російської мови і літератури, але все ж місцева українка з Добропілля. Вона працювала директором школи № 12 і створила престижний українськомовний ліцей. Сергій Лащенко пише: “Про школу знають не тільки в місті, а й в області. Щороку обласне спортивнопросвітницьке товариство “Козацька вежа” організовує спортивнокозацький табір, учасниками якого є учні ліцею. Відбулася і міська спартакіада допризовної молоді “Козацькі розваги”, безліч заходів, присвячених рідній землі, рідній мові”.

Лариса Бондаренко веде передачу на місцевому телебаченні: “Коли вийшов у ефір перший випуск моєї програми “Мови чарівний голос”, то на адресу редакції надійшло багато листів. Вони були з різних кінців Донецької області… Річ у тім, що я закінчила передачу словами: “Зустрінемося за тиждень!” Так ось, практично у кожному листі висловлювалася така думка: “Чому треба чекати аж цілий тиждень? Хочемо дивитися таку програму щодня!”… Старше покоління, через свій консерватизм, українською вже не заговорить. Але й серед цієї категорії громадян зміцнюється думка, що діти й онуки повинні володіти українською. І вони їх учать! Якщо мають гроші, то наймають репетиторів, щоб ті навчили дітей вільно розмовляти українською. Роблять це ще до школи, а потім віддають дітей в українські класи”.

Редактор головної української газети краю — “Донеччини” Ігор Зоц стверджує: “Все було б добре, якби держава мала продуману мовну політику. Але її немає! Немає системної українізації не лише на Донбасі, а й по Україні загалом. Реалії у нас такі ж, як і в Криму: немає коштів на перейменування вулиць, на підтримку українських видань, на будівництво українських шкіл. А на підтримку російської мови вони завжди знаходяться! …Місцева преса обробляє людей так, що у багатьох з’являється зневага до української мови”.

Та ще й Росія веде інформаційну війну. Московський журнал “Дружба народов” відзначився публікацією антиукраїнських анекдотів, де нас зображено скупими. З цього приводу Сергій Лащенко зазначає: “Свого часу я побував у багатьох експедиціях, об’їздив Росію вздовж і впоперек. Добре засвоїв: якщо не хочеш бути голодним — просися на квартиру до українців. Все одно до яких: розкуркулених, депортованих “бандерівців”, чи до колишніх комсомольцівромантиків, які вирвалися з України, щоб будувати Братськ… Головне, щоб були українцями, або хоча б родом з України. І, що цікаво, точнісінько такої ж думки були й етнічні росіяни, які їздили разом із нами! Щось не дуже вони поспішали до своїх…”

Доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету О. О. Корабльов змальовує українців скнарами, які обов’язково прагнуть вбивати москалів.

Сергій Лащенко зауважує: “Хай би спробував Олександр Олександрович критикувати російський характер, живучи в Росії. Певно, недовго очолював би свою кафедру… А у нас можна. Ми ж — найдемократичніші! Але думаю, що з демократією ми перегинаємо палицю. На українофобів вона поширюватися не повинна. Навіть якщо йдеться про Донбас”.

Потурання україноненависникам, байдужість до українських проблем і підривна діяльність російської агентури спричинили антидержавний заколот на півдні та південному сході України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment