«Тарас — це серця молоде биття і українська людяна дорога»

Ганна ДЕНИСКО,

м. Полтава

 

Пригадую один епізод. На початку 1970х я складала кандмінімум. Мала намір писати кандидатську дисертацію з теорії преси, від якого невдовзі відмовилася, усвідомивши, що не зможу вішати локшину на вуха студентам, на першій лекції цитуючи слова молодого Маркса про те, що вільна преса є органом вільного духу, а на другій — ленінове інквізиторське: “Геть літераторів безпартійних!”

Але мова не про кульбіти теорії партійнорадянської преси, а про Шевченка. На іспит з іноземної мови я приготувала лектуру — опрацювала збірник статей “Українська література в критиці Німецької Демократичної Республіки” і тепер розповідала екзаменаторам про погляд німецьких літературознавців на творчість світочів нашого письменства. Усе було добре, доки я не перейшла до аналізу статті, автор якої стверджував, що у жодного народу світу немає такого поета, як Шевченко. Тут одну з екзаменаторок немов хто шилом у бік шпигонув: “Як? А Пушкін? А Бернс?” Я з усмішкою заперечила, що Пушкін, звичайно, видатний поет, але Шевченкові випала місія значно важча і величніша: своїм словом, мов державним кордоном, огородити Україну від знищення, “малим рабам отим німим” повернути відчуття, що вони — народ зі славною історією і славним майбутнім. Я розгорнула книжку і зацитувала німецького критика, але ефект був зворотний від очікуваного. Пані екзаменаторка геть збеленіла, на її обличчі, здавалося, застигло обурення тим, як могли допустити КДБ і Штазі проникнення в українські книжкові магазини такої ворожоголосої книжки, яка Шевченка вивищувала над Пушкіним!

Слава Богу, інші екзаменаторки кинулися загладжувати конфлікт і наполягли на п’ятірці. А я собі подумала: Господи, це ж і досі йде війна проти Шевченка, яка почалася ще за царя Миколи Палкіна!

А пригадався мені цей епізод сорокалітньої давнини, коли читала поезії з нової збірки Миколи Костенка “На неокраєнім крилі” (Полтава, “Полтавський літератор”, 2013). Один з віршів має промовисту назву — “Почалася війна за Шевченка!” Якщо поміркувати, то та війна ніколи й не припинялася, але в ній бувають особливо критичні періоди, які вимагають напруження всіх сил української нації. Це тоді, коли, щоб затримати поступ чи героїчний чин українців, збити їх зі свого ладузвичаю, виповзає з найтемніших нір потворне й антилюдське, антишевченківське гаддя — то доморощені дідьки з бузини, то бородаті фарисеї, немов диявольською машиною часу занесені з часів Христа у наші дні, щоб робити те саме, що робили тоді — брехати і розпинати за правду; то слухняні маріонетки клишоногих кремлівських карликів…

Такий складний період переживає український народ сьогодні, і поет лаконічно й точно окреслює ознаки тієї війни: батьківську хату поета підпалила зграя байстрюків; за китайську гречку купують виборців “слуги бізнесу і сатани”; “У підручниках бандократи Прометейові гасять вогні, Щоб стерв’ятники розтерзати Мали втіху прикутих в ці дні”; “Про повстанців замовчують тихо,… Щоб не чувся історії вихор, Не спалахував гнів бідняків”…

Поет бачить метушню українофобного гаддя, не применшує загрози, що нависла над Україною, і закликає співвітчизників “не впадати у сплячку печерну”:

 

Українство моє гонорове,

Всі, хто в Слові Шевченка живе,

Об’єднаймось: прийшли людолови!

Дніпр широкий і стогне, й реве!

 

Із цими рядками, написаними у березні 2013го, перегукуються написані ще 1995го:

 

Кобзаря підносять молоді і гарні.

Підносять честь, як голову на ешафот.

Холодноярці, а ви готові негайно

До своїх кошів, загонів і чот?

(“Сотвори кумира”)

 

У низці поезій цієї збірки автор, відштовхуючись від того чи того факту Шевченкової біографії, розгортає метафоричні картини надзвичайної сили. Ось вірш “Лоза каральна”. Звичайно ж, ви здогадалися, що йдеться про шпіцрутени, якими смугували спини солдатів заповзятливі “ундєра”. Хтось, може, пригадає, що Шевченко виростив із лозини вербу в пустелі. Для Миколи Костенка то символ нескореної України:

 

Саджай вербу, дубки і лози,

І, Україно, вижди час,

Щоб відплатить, за рабські сльози,

Які розсолять нині нас.

 

Постать Шевченкав’язня, якого “мундири і пілати” запроторили в солдати із забороною писати й малювати і який “нишком збирав по краплі українний звук” у Захалявну книжку, вивищується у поезіях Миколи Костенка не лише над “трусами, доносами, зневагою” казарменого життя в Московській імперії ХІХ століття, а й над “туманом безліття”, який несподівано впав на Україну з початком другого десятиліття віку ХХІго.

 

Над Україною висів туман безліття,

Безбатченки смолу варили для братів,

Сокиру цар точив,

А в’язень — з давніх літер

Скоріш владнати дітям букваря хотів.

(“Туман безліття”, 1999)

 

Не знаю, як кому, а мені при тих словах кулаки стислися. Тарас Шевченко у не сприятливих умовах дбав про рідного букваря для маленьких українців. А ми на початку ХХІ століття дозволили “дядькам отечества чужого” опосісти визначальне для майбутнього нації — шкільництво! Тим часом мета і дії цих “дядьків” зрозумілі: зробити наймолодше покоління українців невігласами, щоб вони були нездатні конкурувати зі своїми ровесниками з Москви, ТельАвіва чи Пекіна, а відтак здали свою землю орді — спочатку ніби в оренду, а насправді навіки.

 

В нас царями печінку відбито —

Ту, що зціджує підлість і страх.

Лише чавкання біля корита

Та раби молоді по світах.

(“До Шевченка”, 2013)

 

Та поет вірить, що не впаде українське небо, і тримають його чотири стовпи — Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, Шевченко…

 

Всі чотири опори — залізні,

мужній мелос народної пісні.

Покликатись на інших чи й треба,

щоб вкраїнське не падало небо?!

(“Тримають наше небо”, 2013)

 

“Шевченко нині — совісті гарант” — як актуально звучать ці слова у дні, коли збанкрутували всі “гаранти”, коли кийком і ножем бандократія на тілах українців намагається поставити печать покори, не розуміючи, що ті рани горять, як стигмати, і виціджується через них сукровата страху, і наливається та жива, чиста і свята козацька кров, про яку Шевченко писав у поезії “Чигрине, Чигрине…”. До речі, назву для своєї книгисповіді перед ТарасомПророком Микола Костенко узяв саме з цього вірша Великого Кобзаря. Нагадаємо Шевченків контекст:

 

Нехай же вітер все розносить

На неокраєнім крилі.

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі.

 

Жагою правди і справедливості сповнюються сьогодні серця українців, і розсипаються хитросплетені тенета, що неволили нас.

 

Тарас — це серця молоде биття

І українська людяна дорога.

(“Шевченко нині”, 2002)

 

Особливою щирістю й емоційністю позначені поезії, присвячені темі Шевченко і Їсківці. Тарас Григорович двічі — у 1843 і 1846 роках — перебував у цьому селі побіля Лубен, яке виколисало на своїх козацьких дужих руках і Миколу Костенка. В Їсківцях збереглася криниця, з якої пив воду Кобзар, і луг, де він ходив, називають Шевченковим. “Я виріс на Шевченковім лугу”, — читаємо у вірші “Доля”, і, мабуть, читач погодиться зі сказаним тут:

Якби Шевченка голос справді чули —

Ми б стільки лих в дорозі проминули,

І вже стрічала б на юру мета!

У поезіях “Як говорила баба Марина”, “Тарасова криниця в Їсківцях”, “Бандурист Іван Новобранець у Їсківцях” Микола Костенко зафіксував спомини односельців про перебування Шевченка в селі, трагічну долю закоханої в нього Катерини (“Червона стрічка сонця –вкруг чола І усміх Богоматері — в дорогу…”), нагадав про “цупке коріння” січових Їськів. І заклик до новочасного кобзаря і геніального художника Івана Новобранця: “Викрешуй іскру з давньої струни, Зачувши грім козацької підкови!” — сприймається як звертання до кожного, хто почувається гоноровим українцем, а не “голотою ясирною” (це останнє пекуче визначення, до речі, — з вірша Миколи Костенка “Чи й не вся філософія”, де говориться, що Шевченко “обійшов Україну свою і заплакав безсило: всі мерзотники у раю, вся голота ясирна”).

Чути грім козацької підкови, не відступати від Шевченкових заповітів, вірити в себе і “на згарищі Батурина і Крутів” постати знову в силі, в духовній величі і збудувати Державу Любові, Честі та Справедливості — така візія шляху гонорового українства вбачається за рядками цієї збірки, присвяченої, як зазначено у підзаголовку, 200літтю предтечі нашої долі.

А коли перечитаєш її всю і відчуєш, що в душі побільшало криці, захочеться повернутися на початок і перечитати “Садок вишневий коло хати…” — Костенків роздум над восьмим віршем у Шевченковому циклі “В казематі”.

“Восьма дума у дев’ятому, невольничому колі самодержавного пекла.

Несамохіть вилита безмежна чоловіча туга за несправдженою домівкою. (…)

У Шевченка в кожному слові розлите душевне батьківське тепло…

Цей мотив — батьківське, покровительне начало старого могутнього українства.

Це — знакова система сили, що йде від розуміння чоловічої відповідальності за окремішне сімейне гніздо рідного народу.

Ця поезія… доводить абсолютну несхитність Шевченка, готовність його за рідне стояти до останнього подиху…”

І з цими рядками приходить спокій мужності. Несхитності. Бо вони нагадують про нашу захищеність тим, що міцніше, ніж тюремні мури і кийки. Нас захищають Шевченкова правда. Шевченкове Слово. Лад Шевченкової Держави Духа.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment