Вадим ДЖУВАГА,
Канів—Полтава—Київ
Пам’яті Володимира Степанюка присвячується
Та невиправний оптиміст Степанюк запропонував долучитися до прощі з Полтави. Громадський Шевченківський комітет знайшов добровольців і кошти для вшанування останньої подорожі Тараса Шевченка у травні 1861 року.
Проща з Полтави почалася 15 травня перед пам’ятником Шевченку в Полтаві. Цей пам’ятник — найстарший в обласних центрах. Робота знаменитого скульптора і кінорежисера Івана Кавалерідзе в стилі кубізму знайшла місце перед краєзнавчим музеєм (першою будівлею у стилі українського модерну) ще 1926 року (наступний — харківський монумент Кобзарю відкрито 1934 року). Нас, прочан, виявилося шестеро, але з різних міст. Найстаршим був офіцерафганець, а тепер полковник козацтва 52річний Юрій Щербань із Полтави, наймолодшим — студент Полтавського музучилища азербайджанець Агахан Самадов, якому місяць тому виповнилося 18. Найяскравішим прочанином був відомий бандурист і громадський діяч Віталій Мороз, лідер ВМГО “Молода Просвіта” із Лубен. Ще серед прочан були поет і композитор із Кобеляків Сергій Колісник, вихователь інтернату Антон Нестеренко і я, маріуполець. На мене поклали обов’язки штатного фотографа і літописця прощі. Організатор ходи Володимир Степанюк став штурманом, озброївшись кількома мапами і атласом.
Перед пам’ятником Шевченку учасники прощі і проводжаючі розвернули 23метровий стяг України. Благословення двох священиків УГКЦ, вервечка Божої Матері прочанам на згадку, кроплення свяченою водою — і в путь. Дорогою прочани на мою пропозицію вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні та Івана Котляревського. Віталій Мороз привіз на прощу великий національний прапор, подарований моїми землякамидонеччанами під час велопробігу єдності Київ—Донецьк, у якому наш бандурист узяв активну участь. Під цим прапором ми пройшли 301 кілометр від Полтави до Канева. Роль прапороносця взяв на себе Агахан Самадов.
Наша хода викликала неабиякий інтерес. Коли йшли трасами (маршрут пролягав дорогами Харків—Київ, Дніпропетровськ—Київ, а також асфальтівками місцевого значення), то переважна більшість водіїв підтримувала нас. Серед них були автівки з номерними знаками країн ЄС. Хотіли нас підвезти, але у нас була піша хода. Неофіційним гаслом прощі став вислів Степанюка “Не дуріть самі себе”. У селах, містах і містечках (Решетилівка, Семенівка, Іркліїв, Золотоноша) нас зустрічали мешканці, спочатку дещо насторожено: “За кого агітуєте?” (бо виборча кампанія у розпалі), а дізнавшись, у чому річ, щиро раділи: “Молодці, правильно робите!”. Ми відкидали будьякі спроби пов’язати нас із політикою — ми за Шевченка і за Україну! Хто проти? Проти не знайшлося.
Ми виступали у школах і технікумах. Найбільше діставалося Віталію Морозу, який просто з дороги змушений був співати, поки інші учасники прощі ховалися в тіні і лише кілька разів Антон і Агахан дістали скрипки. Наші імпровізовані концерти знайшли вдячних глядачів. Байдужих не було. Найбільше запам’яталися концерти у селах Абазівка під Полтавою і Шабельники Золотоніського району.
Найчастіше нас питали: “Чи важко йти?”. І важко, і ні. Двоє з прочан (Антон Нестеренко і я) мали великий досвід ходіння. Особисто мені в пам’ять врізалась розповідь моєї рідної тітки Мотрони Олефір, яка разом із сестрою пішки носила із Зінькова до Полтави передачу для брата (а це понад 90 км). Цю відстань тітки пройшли за один день (!) і наступного дня повернулися додому. Було це не так давно, у 1950х роках.
Останні кілометри прощі ми долали канівською вулицею Шевченка, яка веде до могили Шевченка. Перед пам’ятником Івану Підкові нас зустріли полтавські активісти, які проводжали нас із Полтави, і запропонували відвідати щойно збудовану козацьку церкву. “Панотець чекає”. Вперше з його уст ми почули, що здійснили подвиг.
Панотець вручив нам зображення Миколаяугодника — захисника подорожніх, окропив свяченою водою і вручив свічку: “Запаліть на Кобзаревій могилі”. Ми розвернули 23метровий прапор, привезений полтавцями, і піднялись із ним на Чернечу гору.
Позаду залишилися 301 кілометр, 40 міст, містечок і сіл (у 15 з них був Тарас Григорович). Про це нам повідомив Володимир Степанюк, поставивши свічки на священній для кожного українця могилі. З кожного населеного пункту по дорозі ми взяли землю, яку принесли на могилу. Наукові співробітники заповідника вітали нас.
Назад поверталися “ГАЗеллю”. Дорогою дали прощальний концерт у Лубнах, і міський голова запропонував зробити прощу до Шевченка з Полтави щорічною.
P. S. Коли писав статтю, з Полтави надійшла трагічна звістка — раптово помер ініціатор проекту Володимир Петрович Степанюк. Не витримало серце…
