Богодар: український геній зі скрипкою Паганіні

Віктор ВЕРБИЧ

У коді цього імені — вся доля музиканта, чий рекорд ніколи не вдасться навіть повторити. Богодар Которович, укотре відвідав­ши рідну Волинь, у червні 2007 року вперше помолився біля іконостаса, перед яким його хрестили у церкві, якої вже нема. Найславетніший скрипаль також вклонився пам’яті свого дідуся-священика, поспілкувався з друзями, зізнавшись, що не проти навіть переїхати на постійне проживання до Луцька. Тоді державний камерний ансамбль “Київські солісти” під орудою Богодара Которовича на IV Музичному фестивалі “Ігор Стравінський та Україна”, що був започаткований на Волині 1994 року, подарував краянам диво музики…
П’ять років тому, 4 липня 2009 року, серце маестро зупинилося… Похоронили Богодара Которовича в Києві на Байковому кладовищі.

Жабка: незабутній
дитячий рай
Довгоочікуване хлоп’ятко щасливі Ірина та Антон Которовичі, у стосунках між якими завше панувала любов, нарекли Богодаром. “Я пізня дитина. Татові було 37, мамі — 31, — розповідав найвидатніший скрипаль світу. — Тому й, певне, саме так — Богом даний — мене назвали батьки, які, до речі, познайомилися у Луцьку. Батько навчався в кінці 20-х років в Луцькій українській гімназії, а потім фах інженера здобув уже у Подебрадах (нині Чехія)”.
Під кодом цього імені — вся його доля, започаткована у Грубешеві, що на Холмщині. Неподалік згаданого містечка, у селі Гостинному, влітку сорок першого хрестив майбутнього геніального маестро митрофорний протоієрей Іоанн, його дід по батькові.
Правда, Холмщину Богодар Которович відкриє для себе вже у зрілому віці, під шквал оплесків. Тоді, коли його осонценим серцем талановито промовлятиме скрипка. А в 1944—1945 рр. родина змушена буде повторити долі тисяч холмщаків, які з волі московського та варшавсько-підрадянського режимів стали вигнанцями. “Поїздом дісталися ми до Ківерців, а звідти возом до Жабки, — розповідав маестро. — Ось тут 1945 року дідуньо збудував хату”.
Заходимо в це помешкання, де після смерті отця Іоанна та матінки Катерини проживала священицька сім’я Боярчуків — Петра та Анни (рідної тітки Богодара Которовича). Нині цей дім має інших власників (гостинних, порядних людей) — Дмитра та Софію Михальчуків. А ще на нього претендує родина … Владзімежа Цімошевича, оскільки тут начебто народилася мама колишнього маршалка Сейму, міністра закордонних справ, прем’єр-міністра Польщі. Старенька, до речі, тут побувала, розчулено просльозилася в присутності владців і журналістів. Коли про це оповідали найвидатнішому скрипалеві світу, він із печалинкою в очах усміхався: “Ні, добре пам’ятаю, як цей будинок зводився. Там не могла жити мама Цімошевича (Тереза, тоді ще Малиновська, 1944 року, будучи сімнадцятилітньою, назавше покинула Жабку, а дім, який чомусь називають її рідним, збудовано, як уже зазначалося, 1945 року. — В. В.). Після переїзду до Львова щоліта (адже батьки бідували, у сім’ї не було статків, щоб організовувати відпочинок дітей) ми з братом — у дідуня в Жабці”.
Тим часом Которович, відчинивши двері до хліва, показував на горище, де, бувало, ночував на сіні з другом дитинства Миколою Толочком (той нині викладає у Луцькому педагогічному коледжі). Ось тут росла береза, притуляючись до якої, вслухався у шепіт вітру. А льох і досі слугує за призначенням. З цього колодязя смакував юний Богодар цілющу воду. А присівши на призьбі, слухав дідусеві оповіді, настанови, переймаючи естафету духовності. Звідси старенький душпастир майже щодня вирушав до Гіркої Полонки, де був настоятелем місцевого храму. До слова, в родині Іоанна та Катерини Которовичів (вони поховані на старому кладовищі в Ківерцях) усі шестеро дітей були неординарними особистостями. Геннадій — один із найвідоміших журналістів у Німеччині (його могила неподалік могили Євгена Коновальця).
Надія ж була дружиною Якова Гальчевського-Войнаровського, полковника УНР, святих і безстрашних українських вершників отамана Орла, людини-легенди, який потім очолив Холмську самооборону. Тож чи варто подивовуватися, чому так яскраво спалахне незгасна зоря Богодара Которовича?

Львів—Москва—Київ…
І цілий світ!
“Тато мій грав на скрипці, — розповідав Богодар Антонович. — Хоч за фахом був інженером, але мав гарний голос — тенор, був регентом у церковному хорі. А вже потім, у Львові, підпрацьовував у хорі оперного театру. Часто брав мене на спектаклі, і я чекав або за сценою десь, або й з дозволу диригента сидів на стільці поряд із ним. Звідси — й любов до музики”.
Коли до Богодарового класу прийдуть музиканти-педагоги, аби відібрати кандидатів до музшколи, у поле їхнього зору потрапить юний Которович. Тому й цілком закономірно, що талант і наполеглива праця згодом забезпечать йому вступ до Львівської консерваторії. Та відстудіює там лише рік. “Вирішальним у моїй кар’єрі стало те, що я перебрався до Москви і став студентом Московської консерваторії, яка того часу була найкращою у світі, — розповідав маестро. — Я навчався у знаменитого педагога Юрія Янкелевича. Серед його учнів — Третьяков, Співаков, Жислін… Усі мрії, перші вагомі успіхи пов’язані з Москвою”.
Як підтвердження висловленого — перемога в міжнародних конкурсах скрипалів імені Енеску в Бухаресті та імені Паганіні в Генуї. Якщо в румунській столиці він познайомиться з Ростиславом Ростроповичем та відчує його велич і водночас дивовижну скромність, то в Італії удостоїться честі взяти до рук скрипку самого Паганіні. Тоді, 1967-го, і не відатиме, що 1999-го стане єдиним у світі музикантом-неіталійцем, якому, визнаючи його геніальність, дозволять виступити з цим унікальним інструментом двічі за межами батьківщини славетного Ніколо. Цей рекорд уже не дано нікому ніколи повторити, адже італійська влада віднедавна заборонила вивозити цю скрипку за кордон. А інші музиканти-неіталійці мали нагоду виступати з нею хіба під час одного концерту.
Та тоді, 1967-го, віртуоз-музикант, аспірант Московської консерваторії отримує скерування …до Новосибірська. Правда, за сприяння Степана Турчака, впродовж одного дня відповідні документи перероблять. І як наслідок — повернення в Україну. Богодар Которович стає концертмейстером державного оркестру в Києві. Тобто правою рукою Турчака.
І звичайно ж, в українській столиці він і далі творить диво, маючи для цього вдячну аудиторію. Не лише в театрально-філармонійних залах, а й навіть, зорганізувавши 1984 року камерний ансамбль “Київські солісти”, на естраді за Маріїнським палацом. Карбами феноменального успіху стануть і тисячні аудиторії просто неба під час “Нічних серенад”, шевченківське лауреатство, звання народного артиста, професорський титул… А його гастролі в “наймузикальніших” країнах світу стали для України феноменом.

Або музика екстра-класу, або нічого
З інтерв’ю 2007 року
— Богодаре Антоновичу, невже Вам не боляче, що нині, будучи таким славетним скрипалем, дедалі рідше берете до рук цей інструмент? Вас щораз частіше доводиться бачити за диригентським пультом.
— Тому що треба зуміти вчасно піти з так званої великої арени. Щоб не було запізно. Піти на піку слави. Я це й зробив як скрипаль. Щоб ніхто не почув, що можу грати погано. Це абсолютно свідомо!
— “Київські солісти” мають уже майже чвертьстолітню історію…
— Але спочатку ми фактично були напіваматорським колективом. А вже з 1995 року, спасибі Миколі Жулинському, стали державним ансамблем. Я дуже не хотів, аби ми були залежними від чиновників з Міністерства культури. І нам це вдалося! “Київські солісти” належать до структури Державного управління справами при Президентові України.
— Ви мали і маєте найрізноманітнішу аудиторію…
— Навіть у колоніях для малолітніх в’язнів на Сахаліні та…
— …у найвідоміших оперних театрах Італії, Австрії, США, Австралії, Польщі, Росії… Не будемо продовжувати цей перелік. Яка з аудиторій найближча?
— Ні-ні, не елітна, не самовдоволено-пихата, а демократично налаштована. Мені дуже близька київська публіка. Там кожен концерт — з аншлагом. Не люблю львівську публіку. Гонорова, зарозуміла. Вважає себе центром української культури. Хоча це давно вже не так. Львів — звичайне провінційне місто з дуже великими амбіціями.
— Але ж Львів дав Україні та світові стільки знакових постатей…
— А спочатку він їх виживав, витісняв. Тільки потім починав ними пишатися. Так було й зі Степаном Турчаком. І досі там атмосфера якогось замкнутого товариства. До цієї касти я, оскільки не галичанин, ніколи не належав.
— Ваші творчі уподобання, напевне, змінюються?
— Певний час моїм кумиром був Паганіні. Потім — Бах, Вівальді. Нині більше схиляюся до Шумана, Шуберта. І, звичайно, до Шостаковича, Прокоф’єва. Останнім часом — до Стравінського. Після особистого знайомства — Пендерецького. Генеральна лінія мого оркестру — романтика. Щоб не уподібнюватися до інших, мало граємо барокової музики.
— А з сучасних українських?
— Лише трьох великих авторів, трьох великих С — Сильвестрова, Станковича, Скорика. Інколи — Баланюка зі Львова.
— Хоч коло тих, хто пропонує свої творіння, значно ширше…
— Композитори приходять, просять, але мого розуміння не знаходять. Я вважаю: якщо вже грати, то хіба музику екстра-класу. Або взагалі не грати…

«На Волинь я ще неодмінно приїду»
Богодар Которович ніколи не зодягав маски величної недоступності. Вкотре переконуєшся, що справжній талант — зазвичай максимальна відвертість і скромність. Він неквапливо ділився спогадами, вслухався в тишу (голос пам’яті) біля могили дідуся та бабусі у Ківерцях. А в церкві Івана Предтечі, що у Прилуцькому, осіняючи себе хресним знаменням, довідувався про дивовижну історію подвижництва і сили віри.
Виявляється, у цій церкві, де Богослужіння розпочалися 1937 року, іконостас на два століття давніший. Біля нього хрестили Богодара Которовича. Але в Гостинному… Феномен пояснюється просто: образи, як встановив на основі скрупульозних досліджень краєзнавець Олексій Сергійович Кирилюк, звідти вдалося перевезти до Прилуцького (тоді ще Ківерців) в 1944-му. Але як це вдалося зробити отцю Іоанну та іншим холмщакам (можливо, образи заховали у збіжжі) — годі вже достеменно довідатися. Але якщо порівняти іконостаси на світлині зі спаленої церкви у Гостинному та в церкві Івана Предтечі, каже її настоятель отець Василь, то вони збігаються один до одного.
Спілкуємось у товаристві лучанки Євгенії Кирилюк (це вона зуміла організувати екскурсію волинськими шляхами геніального маестро) та Віктора Вовка (його і хрестив, і вінчав дідусь Богодара Которовича). Митець згадав батька, зізнався, що на його честь назвав сина.

P.S.: Антонові Которовичу сьогодні вже 21 рік… І його любов — також музика. А донька Мирослава нині має власну творчу майстерню — камерний ансамбль “Артехатта”, який 22 січня 2014 року в Колонній залі ім. М. В. Лисенка Національної філармонії України презентував унікальний проект “TANGO STORY”. Музичні новели. Низкою творів П’яццоли, Барбера, Гальяно та Шнітке “Артехатта” оповідає власну історію, як боротись і перемагати…
А тієї теплої літньої днини 2007 року маестро згадував про зустрічі з краянами, концерти у Ківерцях та Луцьку: “Але на Волинь я ще мушу неодмінно приїхати. З донькою Мирославою, з сином Антоном. Вони мріють познайомитись з моїми друзями, з односельцями, серед яких я ріс, поклонитись праху свого прадіда — митрофорного протоієрея Іоанна”.
Донька Мирослава побувала в Луцьку вже не раз. 27 липня 2012 року по батьківських волинських стежках подорожувала вона зі своїм колегою Леонідом Шаповалом та журналісткою Євгенією Кирилюк. Теплу зустріч організували для неї в товаристві “Холмщина”, де Мирослава майже впродовж двох годин грала на скрипці мелодії Мирослава Скорика, Астора П’яццоли…
Антон Которович з мамою Євгенією Басалаєвою відвідають Волинь цього літа.

Луцьк—Жабка—Ківерці—
Прилуцьке—Луцьк

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment