Давній міф про походження кравенців-українців і його паралелі в індоєвропейських міфологіях

Степан НАЛИВАЙКО,
українознавець-сходознавець-індолог

“Велесова книга” та її міф про коровичів-кравенців
Не так давно введена в широкий науковий обіг “Велесова книга”, давньоукраїнська писемна пам’ятка V—IX ст. (за датуванням найавторитетнішого дослідника, перекладача й коментатора пам’ятки Бориса Яценка) — винятково інформативне й перспективне джерело для вітчизняної історичної науки й етнічної історії. Воно наповнює реальним змістом термін українознавство, основоположні складові якого — поняття Україна й українці в усіх вимірах. Пам’ятка з глибини віків донесла два унікальні й виняткової ваги терміни-свідчення — тривіди й збірний етнонім кравенці, де перший незаперечно засвідчує, що давні українці знали веди, а другий — найдавніша на сьогодні фіксація сучасного етноніма українці.
На дощечці 7є пам’ятка мовить знаменні слова: “Дажбог нас народив од корови Замунь, тому ми кравенці: скіфи, анти, руси, боруси й сурожці”. Індоіран. замін-замун і укр. земля тотожні, тож Корова Замунь — це Корова-Земля. Сини Корови Замунь-Землі по матері кравенці, а по батькові — Дажбогу-Небесному Бику — бичичі, туричі. Первісно матріархальне кравенці “коровичі, земляничі” згодом було переосмислене в патріархальному дусі й стало означати “небещани, бичичі, туричі”. “Велесова книга” засвідчує визначальну роль в уявленнях і віруваннях кравенців-українців давніх божеств Землі-Корови-Матері і Неба-Бика-Батька, що й відбив збірний етнонім кравенці. Нащадки Корови Замунь-Землі — коровичі-земляни, нащадки Дажбога-Небесного Бика — бичичі-небещани. Мати кравенців — богиня Земля, уособлена в образі Корови, батько — Дажбог, уособлений в образі Небесного Бика. Етнонім кравенці — семантичний двійник етноніма таври (від грец. tavros “бик”), а візантієць Іоан Цец (ХІІ ст.) прямо каже про тотожність етнонімів таври й руси. “Велесова книга” свідчить, що збірний етнонім кравенці складають 5 давньоукраїнських племен, 5 було і так званих ведійських народів, сукупне означення яких в епосі каурави. Водночас “Велесова книга” наочно ілюструє, яких історичних глибин сягає етнонім коровичі-кравенці. Бо на теренах України тільки писемна історія знає скіфів, теж кравенців, щонайменше зі зламу ІІ—І тис. до н. е., хоча, звісно, вони існували й до цих перших писемних згадок. Те саме стосується і таврів-русів, згадуваних ще раніше, за Троянської війни, в середині ІІ тис. до н. е.
Земля-Діва, Земля-богиня, Земля-корова, Земля-мати
Як дружина бога Неба, богиня Земля фігурує у міфологіях майже всіх народів. Значна частина сюжетів з її участю — так звані космогонічні міфи — оповідають про первісну божественну пару Небо-Земля, поєднання яких започатковує життя у всесвіті і від яких постають боги й люди. Речовими символами союзу Неба й Землі в архаїчних міфологіях є дощ, що дає життя всьому живому, і блискавка. Від блискавки, тобто від шлюбу Землі й Неба, народжуються люди, наділені особливими якостями — про це мовить і слов’янський переказ про народження волхвів. Уособлення землі як стихії родючості властиве землеробським народам, у яких поширена еротична символіка Землі: оранка ототожнюється зі статевим актом, сівба — із заплідненням, плуг — із фалосом тощо. Як божество родючості, Земля постає дружиною Неба, іноді ці функції поєднані в богині, що зазвичай виступає в ролі жіночого породжувального начала всесвіту — богині-матері. Іноді ці функції розділені між кількома божествами, кожне з яких є іпостассю обожненої Землі. Сприймана як центр космосу, Земля максимально сакралізована й чиста, а центр розглядався як священний зародок всесвіту, ніби космос у космосі. До геоцентричної концепції, панівної в архаїчних культурах, сходить уявлення про те, що небіжчик має бути похований у рідній землі або при похованні його має бути використана бодай пригорща її. Протилежним наслідком цих уявлень є зороастрійська заборона віддавати небіжчиків землі, позаяк мертве тіло нібито оскверняє її чистоту. В усіх міфологічних системах присутні й уявлення про зв’язок землі з хтонічними, демонічними, драконоподібними істотами, про причетність землі до первозданного хаосу.
“Велесова книга” окрім Замуні, знає і Земебога, у давніх прусів шанувалися богиня Земінела (Жемінела) і бог Земілукіс, у литви й жмуді Земіна (Жеміна) і Земенник (Земнієкс), у латишів Земме й Земня (Ziemnia Dea) в поляків, ідолові якої, мовлять середньовічні польські автори, робилися різноманітні хлібні й плодові дари.

Ведійський міф про першоцаря Прітху і його дочку Прітхві
Слова “Велесової книги” про походження кравенців-українців підтверджує і “Ріґведа”, в якій божественні мудреці-ріші, творці вед, гордо кажуть: Земля — Мати, а я — син Землі! Земля тут зоветься Прітхвi, а ведійська традиція пов’язує це ім’я з легендарним земним першоцарем Прітху. За міфом, Земля була вкрай вимучена знущаннями, які чинив попередній земний правитель Вена, батько Прітху. Тож коли Прітху став царем і спробував наблизитися до Землі, вона перекинулася коровою і хотіла втекти. Але Прітху наздогнав її, і Земля-Корова пообіцяла скоритися, якщо він подарує їй телятко. Цар задовольнив її прохання, і відтоді Земля-Корова почала доїтися-плодоносити й дарувати блага, необхідні людям. Цим Прітху мовби дав Землі нове народження, через що вона й стала називатися Прітхві “Дочка Прітху”. Першоцар Прітху постає культурним героєм, він вважається творцем людської цивілізації, бо “видоїв” із землі-корови землеробські навички й різноманітні плоди. Земля доти була дика й необроблювана й ніщо на ній не росло, а завдяки Прітху почала родити, давати молоко-блага. Осіле життя, заснування міст, зародження торгівлі, землеробства, тваринництва й судочинства — все це заслуга Прітху. А його дочка Прітхві у ведах — обожнена й персоніфікована Земля, мати богів, людей і живих істот. Вона тримає на собі гори й ліси, дає землі родючість, посилає дощі, постає щедродайною і щедродійною коровою, дарує богині Калі “Чорній” (теж означення Землі) широкі стегна, що навіює згадку про трипільські жіночі статуетки з підкреслено пишними формами. Вона виступає в нерозривному зв’язку з Небом-Дьяусом і уособлює жіноче начало, а Дьяус — чоловіче, вона — мати, корова, земля, він — батько, бик, небо. Прітхві й Дьяус — подружжя, Мати й Батько світу. Ведійський Дьяус — це грецький Зевс і слов’янський Дій-Дажбог.
У “Махабгараті” ім’я Прітха має тітка по батькові Крішни (у “Велесовій книзі” Кришень), яка народжує дитину від бога Сур’ї-Сонця, не втративши цноти, тобто маємо ідею непорочного зачаття і констатацію того, що Земля — Діва. Прітха означає “Земля” (досл. “Широка, Розлога, Простора”), від Прітха похідне Партха “Син Землі”, у “Махабгараті” сини Прітхи, народжені нею сини — партхави “прітхині”, тобто “сини Прітхи-Землі”, “земляни”. А називання нащадків по матері — очевидне відлуння матріархату. В епосі ім’ям Партха “Прітхин” найчастіше означується могутній воїн Арджун, її син, колісничим якого під час 18-денної війни, описаної в “Махабгараті”, був Крішна, через що й мав епітет Партхасаратхі “Колісничий Партхи”; таке прізвище, до речі, має і сучасна індійська письменниця. Ім’я Ардзан має верховний жрець у вірменській легенді про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, співвідносну з літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Ардзан тут у ІІІ ст. очолив опір індійських громад у Вірменії насильницькому наверненню їх до християнства.

Партхава і Полтава
Терміном партхава в індійському епосі означуються не тільки сини Прітхи, тітки Крішни, Партхава також і стародавня держава Парфія, а партхави (у Геродота парти) — її людність, парфяни. Античні автори свідчать, що родоначальники парфян і бактрійців — скіфи, що парфяни-партхави — вихідці зі Скіфії. А “Велесова книга” до коровичів-кравенців-українців зараховує скіфів і сурожців-сугдейців. Давня ж Согдіана, країна согдів, як і Бактрія, країна бактрійців — сусідки Парфії-Партхави. У Бактрії і Парфії правили легендарні царі-кеї — кеяніди (VIII ст. до н. е.), з них походив герой іранського епосу Сіявуш “Чорновіл”, ім’я якого відбите в українських назві й прізвищі Сиваш. З парфянської династії Аршакідів походив вірменський цар Валаршак, у якого знайшли притулок троє братів з області Палунь — Куар, Мелтей і Хореан. Санскритське р на слов’янському й грецькому ґрунті часто-густо стає л (санскр. дірґха — рос. долгий, пурна — полный, тарк — толк), тож інд. партхава на слов’янському ґрунті прибирає форми палтава, а з українським оканням — полтава. Тож назва полтави-полтавичі-полтавці виявляється семантичним двійником назв коровичі-кравенці-українці і таври-руси, а Полтава — назв Україна і Таврида.

Грецькі міфи про Зевсa-Бика, Корову-Європу й Семелу-Землю
Грецький міф оповідає, як Зевс у подобі рудого бика викрав прекрасну Європу, доньку фінікійського царя й переніс на острів Крит, де та стала матір’ю трьох його синів — Міноса, Сарпедона й Радаманта. Прикметно, що в карстовій печері Вертеба біля села Більче Золоте на Тернопільщині, єдиному в світі печерному некрополі, знайдено костяну пластину із зображенням бика, що несе на собі жінку з піднятими руками — у чому дослідники вбачають прямий перегук із міфом про викрадення Європи.
Коли Зевс викрав Європу, то Агенор, батько Європи, син Посейдона (попередника Зевса на Олімпі) й німфи Лівії, послав на її пошуки трьох своїх синів — Кадма, Фенікса й Киліка, застерігши, щоб без сестри не поверталися. Після тривалих і марних пошуків усі троє, боячися батькового гніву, не посміли повернутися додому й осіли в чужих краях, заснувавши свої міста. А Кадм після невдалих пошуків сестри у Фракії звернувся до оракула Аполлона в Дельфах, який порадив йому припинити пошуки й піти за коровою, яку побачить, щойно вийде зі святилища. І де та корова ляже, там нехай і засновує місто. Кадм так і вчинив, але там, де лягла корова, мусив зійтись у двобої з драконом і здолати його. На пораду богині Афіни він засіяв поле зубами вбитого дракона, і на ньому одразу постали озброєні воїни й билися між собою доти, доки їх не лишилося п’ятеро. Ці п’ятеро й стали родоначальниками найзнатніших фіванських родів. Проте виявилося, що вбитий дракон — син бога Ареса, тому Кадм вісім років мусив відбувати в нього спокутну службу. Після чого Зевсовим велінням Арес одружив Кадма зі своєю донькою Гармонією від Афродіти, і від їхнього шлюбу народилися син і чотири дочки, серед них і Семела. У неї закохався Зевс, і коли западала ніч, він спускався з Олімпу на побачення з нею. Ревнива Гера, “волоока” дружина Зевса, навіяла Семелі забаганку, аби Зевс явився їй у своїй божественній величі, і той постав перед нею у спалахах блискавиць, від яких згоріла й опочивальня Семели, і вона сама. Проте недоношене Семелою піврічне немовля Зевс вихопив із полум’я і зашив собі в стегно, з якого через три місяці народився хлопчик, майбутній бог Діоніс; який згодом розшукав у потойбіччі матір і переніс на Олімп. Ведійські двійники Зевса й Семели-Землі — Дьяус і Прітхві.
Європа — фінікійська царівна, у колишній Фінікії (нині Ліван) було місто Тріполі (нині столиця Лівану), назві якого відповідає українське Трипілля. У сучасній Індії є штат Тріпура, а в індійських міфах Тріпура — столиця асурів, першопочаткових богів, старших братів богів-девів, яке спопелив Шіва-Рудра-Род вогненною стрілою через неправедне життя його мешканців. Асури в епосі наділені демонічними рисами, родоначальниця асурів — богиня Дану “Ріка, Потік”, тотожна українській Дані, імена обох відбиті в назвах найбільших українських річок — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Інша назва асурів данави, тобто “сини Дану”. Індійські ядави, плем’я Крішни, теж данави, ядави тотожні літописним ятвягам, у яких друга назва дайнови. Родоначальником ядавів-ятвягів був Яду, правнук легендарного мудреця Бгріґу, а ведійське плем’я бгріґу видатний індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі (1890—1977) ототожнює з фрігійцями. Кадм — батько Семели, Семела — фрігійсько-фракійське божество Землі, Семела — та ж укр. Земля.

Діоніс, Озіріс і Шіва-Рудра-Род
Прітху — одне з імен Шіви-Рудри-Рода, якого антична традиція ототожнює з Діонісом, сином Зевса й Семели-Землі. Тобто Діоніс тотожний Шіві-Рудрі-Прітху. Їх споріднює ще один мотив: Діоніс народився зі стегна свого батька Зевса, а Прітху — з правої руки свого батька Вени, правителя-тирана, який чинив таке зло на землі, що навіть мудреці-ріші не витримали й зарізали його стеблами священної трави куші (різновид осоки). Потім потерли йому правицю, і з неї постав Прітху. Діоніс, за міфами, навчив людей впрягати волів у плуг і обробляти землю. Саме в Тавриці, за грецькими міфами, Озіріс, тотожний Діонісовi, навчив людей виноградарства й землеробства. Стефан Візантійський (VI ст.) каже, що тут Озіріс запряг биків і зорав землю, i саме від цієї пари биків названий народ — таври, а їхня країна — Таврида, Таврика, бо священною твариною Озіріса був бик — грецькою таврос. Тому нинішня Керченська протока й названа Боспор “Переправа Бика”, згодом Боспор Кімерійський. Діодор Сицілійський додає, що золоте руно стерегли таври та їхні вогнедишні бики. Священна тварина Шіви — теж бик, сам Шіва уособлення білого, сірого або сивого бика. Саме під час ритуальної оранки землі постала з борозни Сіта, дружина Рами, “польова царівна” і дружина Індри, “господаря поля” у ведах. Ім’я Сіта означає “Борозна”, Сіта народилася з землі, а потім і повернулася в її лоно. Українці знають обряд першої борозни, здійснюваний навесні й у ніч під Новий рік, коли ще по снігу на обійсті проводять плугом символічну борозну. Обряди першої борозни й першого посіву вважалися найбільшими господарськими святами українців.

Спарта й спартанці
Із міфом про те, як Кадм здолав лютого дракона і засіяв поле його зубами, грецька традиція пов’язує і походження спартів. Назву спарти греки традиційно тлумачили як “посіяні” і на доказ наводили міф, за яким спарти — богатирі, вирослі з землі, яку Кадм, засновник Фів і брат Європи, засіяв зубами вбитого дракона (прикметно, що значно пізніше й назву спори щодо слов’ян давні автори теж тлумачать “посіяні”). Спарти нібито одразу постали з землі у повному військовому обладунку й билися один з одним доти, доки їх не лишилося п’ятеро. Суттєво, що спарти народилися саме з землі, що після битви їх залишилося п’ятеро і що в Спарті судовими справами відали 5 осіб, ніби й нинішній індійський сільський панчаят “рада п’яти”. А в сукупний етнонім коровичі-кравенці входять 5 давньоукраїнських племен, веди знають 5 ведійських народів, сукупно означуваних в епосі каурави. Найзнатніші фіванські роди зводили родовід до спартів і Спарти. Прекрасна Єлена, через яку спалахнула Троянська війна, зі Спарти.
За грецькими міфами, і назву країні дала Спарта — родоначальниця спартанців і дружина Лакедемона, сина Зевса. Діда Спарти звали Лелег, античні джерела карійців називали лелеги, хеттські — лулуху (пор. укр. прізвища Лелюх і Лелюшенко), а лелеги споріднені з етрусками. Країна Спарта і її людність названі по матері — Спарта і спартанці, а називання країни чи нащадків по матері — очевидне відлуння матріархату. Спарта уособлення матері-землі-корови, тому спарти-спартанці нащадки Матері-Корови-Землі, вони теж земляни, сини Землі-Корови, як і коровичі-кравенці-українці. Жіноче ім’я Спарта первісно означувало землю і богиню Землі, воно споріднене з санскр. Прітха-Партха “Земля”.
Ім’я Спарта розкладається на С-парта, де парта тотожне індійському партха “земля”, а с залишок префікса су, який надає основному слову вищого ступеня якості. Тож санскритська форма назви — Супартха “Прекрасна земля”, “Прекрасна Корова”, Спарта семантичний двійник фінікійського Європа. Фракійцем вважається знаменитий гладіатор Спартак, у тисячолітньому Боспорському царстві на півдні України, попередниці Києворуської держави, у 438—180 рр. до н. е. правила царська династія Спартокідів, п’ять царів якої мали ім’я Спарток. Її вважають фракійською, але вона, най імовірніше, так би мовити, фрако-фрігійсько-індійська: 5 її царів звалися Перісад, 2 цариці — Камасарія, а такі імена побутують в Індії і нині.
Ілірійський міф
Фрігійці, фракійці, троянці, лідійці, карійці, етруски належать до так званих ілірійських народів. За літописцем Нестором, витоки слов’ян — в Ілюрику. А Іла (Іра-Іда-Іза) в індійській міфології — донька Ману, єдиної людини, яку бог Вішну врятував під час всесвітнього потопу. За міфом, коли Ману опинився на горі серед безмежних вод, то кинув у воду трохи масла й сиру, і з тієї пожертви постала Іла, його донька, щоб продовжити на землі рід людський. Тобто Іла — людська прамати. Від Будги (Меркурія), сина Місяця-Чандри й Тари-Зірки, вона народила Пурураваса, найпершого царя Місячної династії, які володіли країнами Заходу; до цієї династії належали й каурави — герої “Махабгарати”, тотожні кравенцям. З богинею Ілою-Ірою-Ідою-Ізою-Землею, споріднений етнонім іліри-ілірійці, про яких “Велесова книга” мовить, що вони близькі русам, союзники русів і не раз у скруті приходили їм на допомогу. Іла-Іра-Іда-Іза уособлювала Корову-Землю, вона функціонально тотожна Корові Замунь-Землі у “Велесовій книзі”. Як коровичі-кравенці-українці нащадки Корови Замунь, так і іли-іліри-ілірійці нащадки Іли-Землі-Корови. Тож етнонім іліри-ілірійці — семантичний двійник етноніма коровичі-кравенці. Друга назва Трої — Іліон пов’язана саме з цією давньою богинею. На Керченському півострові було місто-фортеця Ілурат “Дане Ілою”. Компонент рат в Ілурат те саме, що й дан в імені Богдан, синонім якого Бограт-Баграт-Багарат (укр. Богорад-Богораз); від нього утворене відоме прізвище Багратіон “Син Баграта”.

Тавроруська Партена-Партенос “Діва”
Якщо ведійська Прітха-Прітхві-Партха знаходить відповідник у Спарті, на південному узбережжі Чорного моря, то мусить бути її відповідник і на його північному узбережжі. І такий відповідник там справді є: це тавроруська Партена “Діва” (грец. Партенос-Парфенос), ім’я якої відбите в кримських назвах Партеніт, Партеніон, Партенітка “Дівичка”, тюрк. Киз-Аул, Киз-Кермен, Киз-Куле, Киз-Таш (тюрк. киз “діва, дівчина; дочка”); їй завдячують імена Партена “Діва” й Партенокл “Дівослав”. Інші імена її на терені Давньої України: Діва, Деві, Дія, Мокоша, Тавропола, Артеміда, Тіргатао, Діва-Опіда “Діва в короні”, Опі­доносиця “Вінценосна”, Амма-Амба й Матир-Матар “Мати”. Саме до таврів-русів, мовить грецький міф, Діва-Артеміда перенесла юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, який очолював грецьке військо в поході на Трою, і зробила жрицею в своєму храмі. Троянська війна датується серединою ІІ тис. до н. е., назву таври візантійський автор ХІІ ст. Іоан Цец ототожнює з назвою руси, тож таври — ті ж руси. А Партена-Партенос “Діва” — тавроруська богиня, як тавроруський і Херсонес, літописний Корсунь, столиця таврів-русів, які в ІІІ ст. до н. е. клялися оберігати від еллінів і варварів састер (санскр. шастри) — свої священні книги, найпершу й найавторитетнішу частину яких складають веди. А що предки українців знали веди засвідчує та “Велесова книга” терміном тривіди.
Таврика-Крим і материкова Русь-Україна географічно й історично невіддільні, зв’язки відомих ще за Троянської війни таврів-русів і подніпровських полян-русів, літописного Корсуня і Києва — споконвічні й неперервні. Не випадково через 13 століть після присяги херсонесців саме з Корсуня-Херсонесу, столиці таврів-русів, великий київський князь Володимир приніс християнство, привів християнських священиків і привіз християнські регалії до Києва — столиці полян-русів і Києворуської держави. Самі ж тавроруси охрестилися на кілька століть раніше.
Ще в ІІІ ст. до н. е. Діва-Партена була богинею-воїтелькою, захисницею воїнів і Матір’ю-Покровою Херсонеса-Корсуня. Її храм у центрі міста був головною святинею херсонесців, вона посідала чільне місце в херсонеському пантеоні, мала своє літочислення, на її честь відзначали свята-партенії, виготовляли статуї, карбували монети, які зображали її із сагайдаком, луком і сарною, з розмаяними кучерями, у пов’язці або баштовій короні апіді, що обрисами нагадувала зубчасті фортечні мури. Вона має архаїчні риси матері-корови. Теракотова пластинка, знайдена 1946 року в Херсонесi-Севастополі, зображає жінку з головою корови. Там знайдено й монети з богинею Дівою на одному боці і биком на другому. З чого й висновок, що й таври-руси зводили своє походження до Діви-Партенос-Землі й Священного Бика-Неба. Втім, і назва Корсунь означає “Місце бика”, де кор-кур (пор. корида) в індоіранських мовах “бик” і відбите в українських прізвищах Чорнокур, Калокир, Калакур, Калакура “Чорновіл”, Балакир і Білокур “Біловіл” та в імені непереможного мідійського царя — Кір (давньоперс. Куруш, укр. Курос, Курус, Курас), що поліг у битві зі скіф’янкою Томірою-Томіріс.
Що й скіфи знали богиню Прітху-Партху-Партенос засвідчує ім’я скіфського царя Партатуа (іномовна передача), за якого ассірійський цар Асархаддон (680—669 рр. до н. е.) віддав у дружини доньку, аби вберегти країну від скіфів, які 28 років панували в Малій Азії. Зберігся запит Асархаддона до верховного бога Шамаша з проханням сказати, чи буде Партатуа вірним союзником, якщо за нього віддати заміж царівну. Ім’я Партатуа складають Парта+туа, де туа іномовна передача інд. девa-девi “бог-богиня” (грец. тео), а Парта — така ж передача Партха “Прітхин”. Санскр. Партхадевi означає “Син Прітхи-богині”, тобто “Син Землі-богині”. Саме таке значення імені скіфського царя Партатуа.
Таким чином, наведені факти свідчать, що таке ж походження, як і кравенці-українці, від Бика-Батька-Неба й Корови-Матері-Землі, мають і інші стародавні народи: індійці, іранці, греки, спартанці, ілірійці, фракійці, фрігійці, парфяни, скіфи, таври-руси, слов’яни, балти. Всі вони нащадки Батька-Бика-Неба й Корови-Матері-Землі, такі ж коровичі-земляни, як і кравенці-українці. Давній міф у “Велесовій книзі” про походження кравенців-українців має паралелі в більшості індоєвропейських міфологій, а це вже має характер типології і засвідчує, що етногенеза українців невіддільна від етногенези найдавніших індоєвропейських народів, що українська історія творилася одночасно і разом з історією найдавніших цивілізацій світу, а українська мова й духовна культура сягають найдавніших, ведійсько-кімерійсько-трипільських часів.
Міфи — достовірна картина стародавніх часів, у них закодовані реальні події далекого минулого, сконденсована пам’ять народу про свої правитоки, вони несуть винятково значущу, важливу й унікальну інформацію. І коли її сумлінно, вдумливо прочитати й належно пояснити, вона проливає нове і яскраве світло на етногенезу, історію, уявлення і вірування, морально-етичні й естетичні засади українців, відкриває найглибинніші пласти вітчизняної історії, неозорі обшири духу та високі ідеали наших предків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment