Етнографія — наука націєтворча

Василь ЯРЕМЕНКО,
професор,
доктор філологічних наук

Продовження.
Поч. у ч. 27 за 2014 р.

Етнографія — наука, яка спростовує марксистські діалектичні положення про розвиток як заперечення. Розвиток етносу, засвідчений етнографією, нічого не заперечує, а весь час поглиблюється у виробленні народних звичаїв, традицій, обрядів, строїв одягу, різних стилів. Як бачимо, виступає категорія поглиблення розвитку етносу, його культури. Коли Володимир Великий прийняв християнство і охрестив Русь, яка вже мала свою староукраїнську язичницьку культуру, “була видима і слишима во всі чотири конці”, він аж ніяк не міг її заперечити, а тому дещо знищив, а дещо поглибив і збагатив: біля язичницьких писанок постала Паска, староукраїнська кутя поєдналася з Різдвом Христовим, Зелені свята поєдналися зі святом Святої Трійці, яке супроводжується староукраїнськими оберегами — клечанням — від нечистих духів, русалок, мавок, нявок, тих, що в скелі сидять, перелесників і іншої міфічної людності. Одним “на Івана на Купала”, іншим — на Івана Хрестителя. І як більшовицькі войовничі атеїсти не тужилися 74 роки “заперечити” нашу староукраїнську культуру, а й самі обходили кота, який перебіг дорогу, чи заглядали, на який бік застебнута пазуха, а коли трапляється біда, захворіє дитина і ніякі лікарські втручання не допомагають, тоді “чхають” на всі атеїстичні приписи і потайки везуть дитину, а чи й себе, до знахарки, баби-шептухи, яка щось побелькоче, тричі плюне через ліве плече — і “як рукою зніме”. Знімає не бабине белькотіння, а наша віра в нього. Бо віра — найбільша сила, що ввійшла у нашу свідомість і підсвідомість, у плоть і кров наших звичаїв і вірувань, нашого єства. І годі розібратися, де кінчається староукраїнське язичницьке, а де починається християнське, привнесене зовні. Розрізнення — справа спеціалістів, а ми є носіями обох культур — староукраїнської і “поглибленої” християнської. Слово “культура” у Біблії відсутнє, але це не означає, що культури в язичництві і ранньому християнстві не було. Біблійна етнографія засвідчує і пояснює безліч непроминальних культурних цінностей, які вже віками є і нашими духовними цінностями.
Українська міфологія, можливо, найстійкіша і найдавніша частина нашої етнографії. У словах нашої прамови заховані наші національні міфи, вірування, легенди, трудові процеси і т. ін. Для прикладу калина — це не тільки назва кущового дерева, це і міф про нашу богиню, що стояла на сторожі дівочої цноти, чистоти, непорочності. Не записали етнографи сюжетів, у яких діяла богиня Калина, але їх можна реставрувати, покликавши на допомогу найдавніші народні пісні — дівочі, жіночі, парубоцькі, народні оповідання, прислів’я і приказки, себто етнографію.
Багато пісень і переказів прославляють українську криницю (“Глибока керниця”, “Ой у полі криниченька”, “Копав, копав криниченьку” і ін.), що заховала численні сюжети про українську богиню Керницю. А вона уособлювала життя, яке давала вода: є вода — потамуєш спрагу, худібку напоїш, юшку звариш. І наші прапращури-язичники над життєдайними джерелами встановлювали ідола — зображення Керниці і поклонялися їй. А у воді жили русалки. У воді, а не на деревах, за свідченням сусіднього народу — “русалка на ветвях сидит”. Моксельці оспівували кікімор, “леших”, а ми — русалок, мавок, нявок, тих, що греблі рвуть, а не тих, що “по щучьему велению, по моему хотению”. Чи розуміє сьогоднішня памолодь, чому жінки (матері) шпетять своїх чоловіків (батька): “Ти мене до печінок замучив”, “У печінку в’ївся”, “Усі печінки виїв”? А тому, що й Зевс дав присуд Прометею, аби йому за вкрадений із любові до людей вогонь Орел викльовував печінку. І українці, і греки вірили, що любов живе в печінці. Пізніше обиталищем любові стали вважати серце. У ХІХ ст. Шевченко уже змушений був писати про того міфічного Орла: “Що день божий довбе ребра й серце розбиває”. Етнографія таки засвідчує поглиблення народних вірувань, а не їх заперечення історичним поступом. Сьогодні вже мало хто пояснить, що то означають у старовинній українській пісні: “Цур тобі, Пек тобі, відчепися!” А Цур (Джур, Ярило), як і Пек — це наші українські боженята, що виконували функції Амура чи Купідона: запускали любовні стріли в печінку і людину (дівчину чи парубка) починало мутити, не знала, що з нею діється від любовних переживань, любовних мук, і молода людина просила, щоб Цур і Пек вселилися в печінку протилежної статі, щоб і вона мучилася любовними переживаннями. Це ніщо інше, як заклик до взаємності або прохання відчепитися, бо взаємності не буде.
Досвід Б. Грінченка вказує нам на необхідність повернути повагу до ідеї народопросвітньої діяльності, використовуючи новітні здобутки радіо, телебачення, преси. Коли справа розповсюдження книжок, журналів, газет збереже свій нинішній стан, то може статися, що народ дуже швидко буде деградувати, а ще коли бозна-чия “інтелігенція” буде поборювати “шароварну культуру” в Україні, не даючи нічого натомість. Засобами антинародних заходів учорашнього телебачення антиукраїнськи налаштованих олігархів народ позбавлений елементарного — новин зі всього світу, з усієї України, від слов’янських народів, культурного обміну з ними, а нам — про вбивства, злодійства, побутові жахи українців, — суцільні зведення з моргів України. Це зомбування, розбещення, виховання жорстокості на красі “великосвітського життя”, коли тисячам молодих людей нічим повечеряти. Ідуть красти, грабувати і т. ін. Хоча ті, що обжираються в нічних клубах, грабують незмірно більше.
Ідеї Грінченка рятівні.
Українська етнографія як нау­ка має понад двохсотлітню історію, але її передісторія сягає в глибини біблійних часів і київського літописання. У процесі історичного співіснування племен і народів — воєн, торгового і культурного обміну в мирні часи, назбиралося чимало відомостей про звичаї, обряди, побут, різноманітні релігійні й містичні вірування. Європейська етнографія незмірно старша. Окрім Біблії, безліч етнографічних записів відчитано на папірусах і давньоєгипетських плитах, у китайських літописах, у Гомерових міфах і давньоримських поемах, патріарших візантійських хроніках і ближчих до нас старокиївських літописах. Це все емпіричний матеріал, підґрунтя для нової науки, що мала займатися вивченням історичного життя народу, його культури, побуту, права, звичаїв, які переходили і затримувалися в житті цивілізованих племен, народностей і народів. Оця народознавча наука одержала назву етнографія (із гр. етнос — народ і графо — пишу, описую).
Ще Й. Г. Гердер (1744—1803) трактував Біблію як пам’ятник народної поезії — такий самий, як “Іліада” і “Одіссея” Гомера. Мойсея Гердер трактував як єврейського національного героя подібного старогрецьким Ахіллу і Одіссею. Гердер, а за ним і Гумбольдт стали провозвісниками етнологічного освітлення історії культури — науки, що має емпіричне опертя на етнографію. Історія культури — це також чинник державотворення, його визначальна складова.
Українська етнографія як наука оформилася лише в другій половині ХІХ ст. Борис Грінченко зробив свій вибір вченого-етнографа 1881 року, коли отримав звання народного вчителя. А 1894 року О. Огоновський опублікував у Львові четверту частину своєї багатотомної “Історії літератури руської”. Заключна четверта частина має назву “Етнографія”. Вчений розглядає етнографічну діяльність українських збирачів і публікаторів етнографічного і фольклористичного матеріалу: М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, П. Лукашевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, А. Метлинського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Номиса, О. Марковича, М. Закревського, І. Рудченка, П. Чубинського,
М. Драгоманова, І. Манжури.
Серед цих шістнадцяти знаменитих імен Б. Грінченка ще нема. 1910 року (у рік смерті Б. Грінченка) М. Сумцов видав у Харкові довідник “Діячі українського фольклору”, в якому подав доробок 77 українських етнографів і фольклористів. Грінченко стоїть 30-м: “Велику вагу мають його три величезних томи “Этнографическихъ матеріаловъ”, з піснями, казками, дуже численними до них бібліографічними вказівками. У кінці ІІІ тому є до ладу зроблений покажчик 318 книжок і часописів, які мають у собі українські пісні. Цей цінний збірник має йти поруч із найкращими збірниками Чубинського і Головацького”.
У статті про Грінченка в “Южн. Краѣ” № 8969 М. Сумцов стверджував, що Грінченко “отнесся к своей собирательной и редакционной задаче в высшей степени серьезно: он проштудировал предыдущие сборники, разыскал неизданные рукописные сборники песен и сказок, в том числе остатки старых записей Заблоцкого и Лукашевича, снабдил песни и сказки библиографическими указателями, приложил справочные указатели”. З наукового боку корисна відозва Грінченка про збірник Малинки, котра надрукована в “Отчетѣ о первомъ присужденіи премій имени Н. В. Гоголя” 1907 г. (і окремо). На 64 сторінках розібрано докладно хиби і дано багато бібліографічних вказівок на казки. Немалу вагу має “Литература украинского фольклора: 1777—1900”, корисний покажчик книжок з українознавства. Найбільшої ціни “Словарь украинскаго языка”, зложений Грінченком в 4 томах 1907 р., з гарною передмовою, де з’ясовано, які раніше були українські лексикони і як помалу з допомогою великого числа українських діячів складався Словарь української мови. Ця праця має чималий інтерес для етнографів, напр., у поясненнях слів: жаба, голубець, голова, живець і т. ін.”1.
Першим справжнім етнографом учені ХІХ—ХХ ст. називають Гекатея Мілетського, який жив у часи греко-персидських воєн і в своїй книжці “Мандрівка довкола світу” подав критичне ставлення до освоєних ним джерел2. “Батьком народознавства” називає Гекатея Мілетського наступний за ним широковідомий у європейській етнографії Леман Гаупт. А були ж і Геродот, і Аристотель…
Етнографія, на думку Б. Грінченка, тісно пов’язана з психологією, особливо при навчанні української дитини російською мовою. У процесі навчання чужою мовою чуже слово не викликає в дитини того уявлення чи поняття, які викликає слово рідне, бо словами висловлюються тільки уявлення про предмет, а не самі предмети. І уявлення ці у різних народів різні.
“Взглянем на то, что возникает в уме великоросса при слове изба и у малоросса при слове хата. Первому, очевидно, сейчас представятся черные стены, сложенные из еловых или сосновых бревен; над крышей, спускающейся лишь с двух сторон, вырезной петушок или резной из дерева круг с мочальной лентой; внутри стены также черны, под потолком полати и т. п. Украинцу при слове хата представляются гладко обмазанные глиной белые стены, соломенная крыша, спускающаяся на все четыре стороны, внутри — стены белые, печь — разрисована орнаментами, цветами, птицами и пр., между печью и стеною — піл, на стенах, возле образов, вышитые полотенца и т. п.”3.
Отже, робить узагальнення Б. Грінченко, коли українська дитина, котра починає навчатися російською і читає опис избы і довідується, що изба це хата, то вона жодним чином не зможе поєднати звуки, що творяться словом изба зі звуками, що творять уявлення про рідне житло поєднанням звуків хата: два різні уявлення, дві суми різних ознак, витісняють одні інших і змішуються в свідомості. Грінченко узагальнює: “Первым результатом замены родного языка чужим является устранение прежде бывших ясных представлений и замены их неясными и сбивчивыми”. Така шкода від русифікації народної освіти. За кілька століть, протягом яких нас “обрусяли” (Марія Загірня), ми не тільки втратили були яскраві і зрозумілі уявлення і підмінили їх чужими, часом зовсім не зрозумілими, які вимагають ще й знань із етимології слів. Сьогодні мало хто з українців знає, що гладіолуси по-українськи косарики, аміак — сморідець, вокзал — двірець, підростаюче покоління (калька із рос. “подрастающее поколение”) — памолодь, телефонна трубка — слухавка чи рура і т. ін.
Таких слів тисячі. Слів нашої прамови, з якими окупаційна ідеологія боролася і вилучала зі словників як архаїчні, застарілі, маловживані, діалектичні і т. ін.

Далі буде.

___________________
1 М. Сумцов. Діячі українського фольклору. — Х., 1910. — С. 22—23.
2 Див.: проф. Євген Кагаров. Нарис історії етнографії // Етнографічний вісник. — К., 1926. — Кн. 3.
3 Див.: “На беспросветном пути” // Борис Грінченко. Педагогічна спадщина. Кн. 2. — К., 2013. — С. 55—56.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment