Російська мова — це 25 кадр у духовності України

Іван ЗАБІЯКА,
канд. іст. наук, доцент Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, член НСЖУ

Мені дуже подобаються дітки у вишиванках. Особливо — дівчатка. Вони безпосередніші, привітніші. Вишиванки різноманітніші. У вишиванках діти ходять в свята і щодень переважно після Майдану. Так батьки, які часто й самі одягаються у вишиванки без будь-якої нагоди, демонструють вияв патріотизму, любові до своєї Вітчизни, до України. І нічого тут дивного немає й не мало б бути. Після проголошення незалежності України дедалі частіше можна було побачити людей у вишиванках на святах, культурних заходах. Але все це — епізодично, з приводу… Масового явища не спостерігалося. А тут такий підйом! Власне він мене й наштовхнув на певні роздуми. Було достатньо одного випадку, коли якась мама по телевізору — сама у вишиванці, її доня також — говорили російською мовою. Можливо, тут і немає нічого, скажете ви. Якщо дивитися поверхово, то — так. Але українська вишиванка і російська мова навряд чи одного рівня духовності. Добре, що ця мама продемонструвала почуття солідарності, можливо, й патріотизму, але навряд чи вишиванка стане так само традицією для неї, як її мова спілкування. Настане мир і спокій, всі заглибляться у відбудову зруйнованого, налагодження нових стосунків із Заходом і Сходом, вирішенням буденних справ держави і сімей, дедалі рідше одягатимуть вишиванки, а мова — залишиться. Той, хто спілкувався українською, як одягав вишиванку з першого ж приводу, так і одягатиме, а той, хто спілкувався російською, — так і спілкуватиметься нею. Навряд чи вишиванка вже матиме те значення, яке мала в момент підйому всенаціонального патріотизму. Все ніби правильно, все ніби й закономірно. Можливо. Але ж МОВА! Хоча багато російськомовних українців, корінних росіян, які, зрозуміло, говорять російською і живуть в Україні, таки поповнили ряди патріотів України.
Чую по радіо інтерв’ю дружини багатої людини, яка нещодавно балотувалася в Президенти України. Вона займається в Україні благодійністю. Але говорить російською. Упевнений, що українську вона добре розуміє, та, можливо, й розмовляє. І таких благодійних заходів в Україні проводиться багато і дружинами заможних чоловіків, доньками таких же батьків, і самими багатими чоловіками чи жінками. Погано це чи добре? Добре, що є люди, які не шкодують коштів на проведення таких заходів. Але погано, що проводяться вони часто російською, отже, — під патронатом російської мови. Інакше й не може бути. Саме під патронатом! Будь-який культурно-освітній захід, що відбувається в Україні російською мовою, ніколи не буде однозначним. Визначальним буде те, якою мовою він відбувався. Тільки поєднання цих двох факторів має повне позитивне значення заходу. Все інше — напів у кращому разі, тому що мова, повторимося, є визначальним і постійним. Факт — тимчасовим.
Неймовірно катастрофічної шкоди завдають державні мужі, що розмовляють російською мовою. Я хочу запитати їх: яку державу вони представляють, яку державу будують чи розбудовують? Українську? Україну? Глибока й катастрофічна помилка. Вони розбудовують ту державу, мовою якої говорять. Це стосується й будь-кого з представників науки, освіти, культури, шоу-бізнесу, будь-кого, від кого будь-що залежить в Україні. Російськомовні друковані й електронні газети, книги, пісні по радіо, телебаченню, передачі — це ракові метастази в духовному тілі України. Усе це працює не на Україну. Чужою мовою національну культуру, державу ніколи не побудувати. Ось уже майже чотири століття цей експеримент триває, а результат його все не на користь Україні. Ситуація щодалі гіршає. Треба усвідомити, що російська мова на теренах української духовності, культури, державності — це двадцять п’ятий кадр, який урешті-решт спрацював у Криму й на Сході України, відкрився в усій повності свого змісту. Завдяки значній частині свідомого населення інших регіонів це поки що не розповсюдилося далі. Але якщо не буде вирішено раз і назавжди мовне питання в Україні на користь української мови, час від часу наміри захисту “русскоязычного” чи “говорящего по-русски населения” України ставатимуть приводом не лише міжнаціональних конфліктів, адже двадцять п’ятий кадр російської мови, яким заражена частина корінного населення, даватиме реальний ефект. І українська державність буде так само під загрозою, як і зараз. Мої три двоюрідні сестри, що закінчили сільські українські школи на Чернігівщині, а тепер живуть у Луганську, їхні діти й онуки переконані, що бандити — це українське військо і питають мене, коли прийдуть бендеровці (саме через бе-) їх убивати. І волають, щоб українська армія припинила бойові дії. Повірте, це слухати дуже страшно й боляче. Але ж це реальність! Двадцять п’ятий кадр працює безпомилково.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment