«Сам Бог велів любити Україну»

Едіта МОЧЕВУС,
м. Тернопіль

Народився Іван Гнатюк у селі Дзвиняча на Тернопіллі. Батько клав печі по довколишніх селах, а мати ткала людям на замовлення полотно та рядна. Батько І. Гнатюка восени 1944 р. був мобілізований до радянського війська і в останній день Берлінської битви загинув. Прадід Івана Гнатюка був нечуваним у Дзвинячій, та й на всі довколишні села, бунтарем, який поквитався з панством за людську кривду і був засланий у Сибір. Прадіда Іван Гнатюк не раз згадував, коли його самого люто катували новітні зайди-енкаведисти, вели сибірськими етапами — від концтабору до концтабору. Саме ота вперта натура, що від діда, певно, допомогла йому й у навчанні, і у виживанні.
Навчався у Вишнівецькому ремісничому училищі, 1947 року вступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був заарештований. Дорогою до в’язниці утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. 27 грудня 1948 p. його знову було заарештовано як учасника національно-визвольної боротьби 40-х років і після чотиримісячного слідства засуджено на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтабоpax так званого Берлагу на Колимі.
За сім років, прожитих на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтабоpax: в Аляскітово, Дебіні, де містилася центральна колимська лікарня для зеків, на Холодному, Дніпропетровському, імені Бєлова та імені Матросова, з якого 6 лютого 1956 р. він був звільнений “на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г.
как страдающий тяжелым недугом”: у тюрмах, концтаборах занедужав поет на сухоти. Політичних в’язнів, звільнених із-за ґрат за станом здоров’я, мусив хтось узяти на своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина Галина Капустяк, дочка українського січового стрільця Семена Капустяка з Борислава. Так і опинився подолянин Іван Гнатюк, в’язень Берлагу й Колими, у бойківськім краї, у місті нафтовиків. Про все це він написав у книзі споминів “Стежки-дороги”.
Віршувати Іван Гнатюк почав ще в Кременецькому педучилищі, та усвідомив, що це — його покликання, уже в тюрмі. Перший твір, написаний у неволі, — “Трагічне покоління” (“Воно жило і в боротьбі, І в муках рабського терпіння, Та не зневірилось в собі…”).
Він добре розумів, що після століть неволі українцям ще довго потрібно буде відвойовувати Україну. Відвойовувати українське слово, український дух, усе українське. В одному з видавництв Тернополя вирішили видавати цикл “Українська реконкіста”, себто “Відвойовування України” (“реконкіста” з іспанської перекладається як “відвойовування”). Ось передмова до того видання: “Українська реконкіста” відкривається книгою учасника визвольної боротьби 40-х років, довголітнього в’язня сталінських тюрем і таборів, талановитого поета і прозаїка Івана Гнатюка “Стежки-дороги”. То є не просто книга споминів одного з багатьох, а унікальне свідчення людини, яка змогла власний досвід боротьби з есесерівською імперією зла піднести на рівень трагічного осмислення всієї епохи…”.
Читаючи “Стежки-дороги”, можна провести паралелі з нашим часом, бо слова Гнатюка, як ніколи, нині актуальні: “…Мене лише дивує, що наш народ на східних землях України, переживший нечуваний у світі штучний голодомор, чимало свідків якого живуть ще й нині, так швидко забув і простив своїм людоморам ту жахливу трагедію! Ми нині живемо десь на межі тридцятого—тридцять першого років, ось-ось може впасти на нас ще один голодомор, а ми знову і знову звертаємо свої погляди до імперської Москви, аби ще раз добровільно піти в її рабство…
…Після такого сумного висновку я поїхав до Ірпеня і майже за одним подихом написав цикл віршів “Правда-мста”…
…У циклі “Правда-мста” нікого я не закликаю до міжнаціональної ворожнечі — я маю на увазі своїх доморощених яничарів, пройдисвітів і казнокрадів-грабіжників, отих флюгерів, що завжди повертаються за вітром, прикриваючись священним гаслом чи символікою України, — ніхто не завдає стільки горя народові, як замасковані запроданці, що вочевидь бачимо сьогодні, в час державного беззаконня”.
Ці вірші писані в перші роки незалежної України, коли “п’ята колона”, спираючись на зовнішні сили, прагла звести нанівець вибір українського народу на референдумі. І тут Шевченків клич “Борітеся — поборете, вам Бог помагає!” Гнатюк-поет бере в руки, як прапор, як зброю. Він б’є у дзвони нашого сумління й закликає: “Беріть пістолі й карабіни, // Беріть повстанські хоругви, // Аби не дати України // В обійми лютої Москви!”
Жив Іван Гнатюк лиш Божою ласкою, не інакше, адже після операцій мав якусь четвертину легень. Він мусив жити, щоб художнім словом виповісти “пережите і перестраждане” для пам’яті поколінь, духовності. Упокоївся в Бориславі на Львівщині 5 травня 2005 року.
До останніх днів життя боліла його душа за Україну. Той біль у всіх понад п’ятнадцяти книгах він передав у спадок усім нам. Із циклу “Правда-мста” (З вогню Тарасового слова):

Любіть її…
Во время люте.
Т. Шевченко

Любіть її — не вірте суєсловам,
У лютий час запроданства — любіть,
Не завдавайте болю їй ні словом,
Ні помислом, що ранить мимохіть.

На зло усім: і лживим патріотам,
І ворогам — любіть її святу,
Любіть, як матір, кинуту під плотом,
Чи віддану на поглум сироту.

Сам Бог велів любити Україну —
Нещасний край манкуртів і заброд, —
Любіть її не ідолопоклінно,
А як життя, як долю, як народ!

Хай оскверняють ниці фарисеї
Її ім’я і пам’ять лихоліть, —
Любіть до смерті й, гинучи за неї,
Своєю кров’ю — волю освятіть!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment