Чи далеко від Проскурова до Сіракуз?

Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький

А скільки життєвого (і житейського!) досвіду містять у собі притчі! Приміром, два чи три роки тому в газеті “День” прочитав (і відразу ж переписав у блокнот) ось таку куценьку притчу:
“Перехожий запитав старого: “Чи далеко до Сіракуз?”
Старий нічого не відповів.
Подорожній образився і пішов.
За хвилину старий зупинив подорожнього і сказав, що до Сіракуз дві години шляху.
Той здивувався: “Чому ти мовчав, коли я тебе запитував?”
“Я не бачив, як ти йдеш”, — відповів старий”.
Оце і вся притча. Її особливість (як і кожної притчі) — у лаконізмі. Ніякого розжовування, на кшталт того, “з якою швидкістю ти йдеш, скільки миль долаєш за годину часу” і т. ін. Та якщо вже на те пішло, то згадана притча зовсім не про те, хто і з якою прудкістю пересувається у просторі, а об тім притча…
Годі, кажу собі. Щойно ж сам застерігав од розшифровування тексту отого найдавнішого, на твою думку, жанру. Бо інакше то буде щось на кшталт анекдота, ще вчора злободенного (притча, до слова, ніколи не буває просто злободенною чи просто мудрою, вона народжується одразу на всі століття та випадки життя). Ага, я про анекдот щось там згадав, об тім, приміром, як голова колгоспу веде збори. На порядку денному, каже він, два питання — будівництво телятника і будівництво комунізму. Але у зв’язку з тим, що в нас немає цегли, то перейдемо відразу до другого питання.
Гм… То чи далеко від Проскурова до Сіракуз? Це історико-гео­графічна довідка для надто допитливого читача. Що, не вірите, що такий читач знайдеться? Будьте певні: знайдеться неодмінно! (Колись, ще за Брежнєва, мені частенько доводилося бувати черговим по номеру “Радянського Поділля”, газети, в якій друкувалися, зокрема, доповіді Леоніда Ілліча на партійних пленумах та з’їздах; бувало, цілу ніч дочікуєшся кінця того виступу чи доповіді, а його все нема й нема з Москви, а коли той текст нарешті надійде, то він уже й у газеті не вміщається, бо завеликий. Та хто ото читатиме ті занудні тексти, вирішив я одного разу, та й скоротив абзац чи два. І наступного ж дня — телефонний дзвінок редакторові: у вашій газеті бракує двох абзаців, він, читач, звіряв тексти з “Правдою” і т. ін. Урешті-решт — сувора догана черговому по номеру).
Так-от, історико-географічна
довідка для надто допитливого читача:
Сіракуза — теперішня назва міста і порту в Італії, на острові Сицилія. 115 тис. мешканців. Машинобудування, цементна промисловість. Рибальство. Від колишніх Сіракуз лишилися хіба що рештки руїн давньогрецьких храмів (5 століття до н. е.). Можна сказати — нічогісінько не лишилося… Можна також дуже легко визначити відстань од Проскурова до Сіракузи. Але не все так просто, як може кому-небудь видатися. Від прадавнього грецького поліса до Проскурова (або навпаки) вельми далеко. Той поліс розміщувався на південному сході Сицилії. Од нього в наш час майже не залишилося жодного сліду. Хіба що невидимий слід птаха в небі. А колись же тут гомонів центр морської торгівлі з вітрильним флотом на пристані, що прибував сюди з різних сторін Ойкумени. Засновані Сіракузи близько 734 року до Р.Х. Наприкінці V—IV століття (за правителів Діонісія та Агафокла) Сіракузи підкорили собі майже всю Сицилію. А 211 року до н. е. цей грецький поліс завоювали римляни.
То чи далеко від Проскурова (Хмельницького) до Сіракуз?
Дуже далеко. Можна йти туди все життя. І все одно не прийдеш. Бо хіба таке можливе — прийти в епоху “до нашої ери”?
Хіба що на машині часу.
І взагалі, чи так уже необхідно нам знати, скільки тих верст-миль-кілометрів од Проскурова до Сіракуз. Одкрию маленьку таємницю: стільки ж, як від Сіракуз до Проскурова. А втім, із допомогою лінійки і поданого на географічній мапі масштабу можна виміряти оту приблизну відстань і носити в собі її як щось особливе. Ну й що з того? Що з тим знанням робити?
Російський філософ В. В. Розанов зауважив: “Что делать?” — спросил нетерпеливый петербургский юноша. — Как что делать: если это ЛЕТО — чистить ягоды и варить варенье; если ЗИМА — пить с этим вареньем чай”.
Отак філософ двома реченнями розправився зі знаменитим романом письменника. Себто Розанов — із Чернишевським.
А я знову повертаюся до притчі про відстань до Сіракуз.
Тобі це не набридло, читачу?
Мені, авторові сього опусу, — набридло, ще й як!
Але якщо моя писанина про Сицилію, її прадавнє портове поселення хоч на кілька хвилин відверне тебе, читачу, від темних дум про братню Росію, її вузькочолого вожака з качиною ходою, що, подібно поводиреві з брейгелівської картини “Сліпі”, веде свій обманутий, задурманений брехливою пропагандою людський табун прямісінько до прірви, в яку той поводир і звалиться першим… якщо це справді так, то своє завдання на цю хвилину я, автор, вважатиму виконаним.
Утім, подумалося в цю мить, що тут ніби повторено сказане ще на зорі християнства в Святому Письмі (Євангеліє від Матвія (15, 14):
“Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого — обоє до ями впадуть”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment